Розділ «СИН РАБИНІ»

— Давно, княже, я ще в отця твого Святослава служив, нехай буде прощений.

І замовк гридень Тур. Мовчав і князь Володимир — він дивився на темну постать воїна, що в давні часи служив у отця.

— Ти часто бачив його? — дуже тихо запитав князь.

— Часто, княже, кожного дня й години, в гридня діло таке: радість князя — його радість, горе князя — його горе...

Було щось надзвичайно тепле, дуже сердечне в цих простих словах гридня Тура.

— А багато горя було в князя й у тебе?

— Ой багато, княже, вся земля наша кров’ю полита.

Тур замовк, у цю хвилину він, либонь, і не міг більше

сказати.

— А ти спи, спи, княже, — закінчив він. — Я стоятиму в сторожі до ранку. Спи спокійно!

Гридень пішов, на тлі неба вимальовувались його обрис, спис. Володимир схилив голову до сідла, склепив очі й швидко заснув.

От-от і світатиме. Кволе проміння свічі вихоплює з півтемряви викопану просто в твердому піску печеру, ложе в одному її куточку, стіну, ікону, а перед нею столик, темну постать жінки, що схилилась на колінах на притрушеній в’ялою травою землі.

Коли жінка піднімає голову, видно її обличчя. Це — Малуша. Вона завжди встає до світання, щоб прибрати все в печері, встигнути до церкви, а там — до самого смерку на роботу.

А нині Малуша хоче ще й помолитись — не там, у церкві, а тут, в печері, де ніхто її не бачить і не чує.

Вчора вона бачила Тура. Він розповів їй усе, що сталось останнього часу, — як разом з іншими київськими людьми допомагав князеві Володимиру бити Ярополка й брати Київ, як Володимир хотів дати йому пожалування і як він відмовився від нього, а взяв тільки меч і щит.

— Добре зробив, Туре, — промовила Малуша. — Ти ж не воєвода й не боярин, що він тобі може дати?

Далі Тур сказав, що служитиме в дружині князя, іде з ним зараз у Червенську землю.

— Іди, бережи його! — попросила Малуша. — Але не прохопись десь про мене... Хижі бояри й воєводи оточують Володимира, крий Боже, довідаються, що тут, у Києві живе його мати-рабиня.

Тур мовчатиме, берегтиме в поході князя, добре, що доля судила йому іти з Володимиром, Малуша ж тут молитиметься за нього.

— Боже, Боже! — шепоче вона. — Допоможи рабу своєму, а моєму синові Володимиру, захисти від злого ока, лукавства, зваби, ворожого меча, постав щит між ним і супостатом, дай йому перемогу на брані, даруй здоров’я і щастя на многі, многі літа!