Розділ «СИН РАБИНІ»

Заклекотали високо в небі, оглядаючи від обрію до обрію землю, орли... — рано на світанні виходила з города Києва рать князя Володимира.

Гей у полі, полі гостинець темніє,

гостинець темніє, могила чорніє,

а на тій могилі та кості біліють...

Гей, та гей, та гей!

Це іде множество людей з Києва, Чернігова, Переяслава, Турова, Полотська, Новгорода — їм немає числа, їм немає ім’я, вони не шукають ні золота, ні пожалування, але коли буде потреба, переможуть або помруть, та ні, не помруть, бо навіть смерть їхня — перемога!

Поле шумить, поле гримить, серед ночі все чутнішає:

Гей із поля, поля хмара насуває,

то не чорна хмара — орда наступає,

кинув ратай рало, а меч витягає.

Гей та гей!

Недалеко від князя вимальовувались на тлі неба обриси людини — гридня з списом у руках. Князь покликав його, і гридень, не випускаючи списа, підійшов до князя.

— У сторожі стоїш? — запитав Володимир.

— Так, княже, усю ніч стерегтиму тебе, спи спокійно.

— А я не хочу спати, гриднє... Поле шумить, десь співають...

— Це добра пісня, княже, стара.

— Як тебе прозивають?

— Тур я, княже...

— Тур? Зажди! Так це ж ти з воєводою Рубачем зустрічав мене в Києві?

— Зустрічав...

— А давно служиш у гриднях?