Розділ «СИН РАБИНІ»

— Моя дорога, рідна, — тепло сказав Володимир. — Ти мене бачила й знала в Полотську, нині я такий, як і був, вір мені, я щасливий, що ти приїхала сюди, дякую тобі, що народила мені сина. — Він обняв її стан, підвів ближче до вікна. — Поглянь, — промовив він. — Який чудовий світ, як хороше тут!

Було справді чудово, буяла весна, під самою стіною Виш-города зеленів, бринів молодим листом ліс, скрізь жовтими, голубими, червоними вогнями сяяли трави, могутні води Дніпра линули й линули на південь, по ліву руку голубіла Десна, за нею стелилось безмежне широке поле — з могилами по обрію, з кам’яними богатирями на них, що, здавалося, стояли на чоті, берегли землю, вдалині темнів Київ.

— Хіба не щастя, — говорив князь Володимир, — бути нам з тобою удвох? Я тобі сказав, що много і трудних діл уже содіяв, а ще більше мушу звершити, і вірю, знаю — звершу їх, бо так велить Русь... У цьому житті, в усіх моїх трудах ти допоможеш мені, Рогнідо, і я ніколи, чуєш, ніколи не забуду тебе...

Так впевнено говорив князь Володимир, бо думав, що грозова хмара, яка нависла над ним, пройшла і зникла, бо вірив, що до них прийде щастя. Людям, і князям також, часто здається, що для цього треба так мало...

У Полотську, в суворій фортеці, рано втративши матір, Рогніда з юних літ стала господинею двору, їй підкорялись і виконували всі її загади дворяни, вона берегла ключі від клітей, медуш, всього добра. Так і мусило бути — батько й брати Рогніди воїни, їй по покону й праву, як єдиній жоні в родині, належало вести господарство, поїти їх і кормити.

Звичайно, добра київських князів важко було порівняти з статками Регволда в Полотську — князеві Володимирові належав великий терем на Горі, новий терем, побудований княгинею Ольгою в передградді, мали київські князі під своєю рукою Вишгород, Білгород, двори над Россю, Стугною, Либіддю, багато земель, лісів, перевесищ, бобрових гонів, бортневих ухожаїв на обох берегах Дніпра, Десни.

Як і на Горі, тут владно діяв старий покон, княгиня Ольга, устрояя землю, устрояла й свої добра — у своїх землях, в лісах і над ріками вона веліла поставити знамена, посилала туди волостелинів, посадників, тіунів, що іменем її визначали уроки й устави, збирали й везли до Києва оброк.

Тут, на Горі, княгиня Ольга сама приймала дань із земель, оброки з власних дворів, під її невсипущим оком в засіки зсипалось добро, в бретяниці лягали борті, в ме-душі — каді з воском і медом, в кліті — міхи, горючий камінь, риб’ячий зуб, боброві пахощі.

Тільки в старості, немічною ставши, довірила княгиня ключі від княжого добра Ярині, пізніше Малуші, а після неї Пракседі. Як було за Ольги, так ішло й тепер — у городах і весях сиділи волостелини, посадники, тіуни або їхні сини, за княжим теремом дивилась і мала ключі від усього добра на Горі Пракседа.

Прибувши до Києва, Рогніда кілька днів приймала в теремі боярських і воєводських жон, що йшли і йшли подивитись на полунощну княгиню, разом з Володимиром об’їхала Подол, передграддя, побувала в Білгороді над Ірпенем, заїжджала на деякі двори.

Оглянула вона й тереми на Горі й у передградді, кліті, медуші, бретяниці — віднині княгиня Рогніда ставала господинею княжого двору, мусила ощадно й по надобі все давати. Княгиню водила по господарству ключниця Пракседа, вона одмикала двері за дверями в клітях, докладно повідала, скільки й де в неї лежить зерна, міхів, де і які грають у медушах вина й меди.

Разом з княгинею до Києва приїхали й жони-дворянки, що служили їй у Полотську, — кормилиця Амма, яка годувала колись її саму, кілька полочанок — Кумба, Ерна.

Проте вона навіть гадки не мала припоручати добра Гори цим жонам — у них буде своя робота, вони допомагатимуть їй у палатах, доглядатимуть княжича Ярослава.

Через це княгиня Рогніда була дуже задоволена, коли оглянула добра з Пракседою, повернувшись до терема, сказала їй:

— Ти пильно стерегла княжі добра, ключнице, після такої брані навіть дивно, що ми маємо всього доста. Спасибі тобі, Пракседо!

Ключниця в пояс уклонилась княгині.

— Тепер іди, — стомившись після довгих оглядин, закінчила Рогніда. — А ключі, — вона не мала нічого злого на мислі, а вважала, що віднині мусить сама дбати про княже добро, — ключі, — вона показала на лаву біля дверей, — поклади тут.

Ключниця сердито зиркнула на молоду княгиню — і за княгині Ольги, і за жони Ярополка Юлії ключі завжди доручались тільки їй, Пракседі, — невже ж полунощна княгиня думає одразу взяти все в свої руки, а Пракседу зробити простою дворянкою?

Але Рогніда нічого цього не розуміла, вона дбала тільки про князя і його добра.

— Ключі, Пракседо, — промовила вона, — лежатимуть отут на лаві, буде потреба — я одімкну кліті і дам тобі все, що ти скажеш, для дому й двору.