З багатою здобиччю повертаються на батьківщину грузинські вої, на згадку про свої бої вони будують на Афоні свій іверський[100] монастир Портаітісси.
Засмучений повертається до Константинополя полко-водець-чернець Торнікій, на цей раз він везе імператору Василеві листа царя Давида — мепет-мепе вимагає за свою воєнну поміч великої дані.
На костях переможеного воїнства Скліра стоїть Вард Фока. Він давно скинув свою рясу, на ньому шитий золотом і сріблом оксамитний одяг, тугий пояс перехоплює його тонкий стан, — сміливий полководець думає про Феофано.
А тим часом у Константинополі твердо сідає на Соломоновім троні імператор у чернечій рясі, що мріє подолати й тримати в покорі Малу Азію, зібрати сили й рушити на Болгарію, перемігши ж її, іти й на Русь!
4
Володимир утвердився, сів на отчому столі в городі Києві, став великим князем Русі.
Русь не була островом серед якогось моря-океану. З усіх боків її оточували інші землі, племена, народи. Деяких з них, а найпаче сусідів, руси знали, тримали й намагались тримати з ними мир і дружбу — так було з ромеями, болгарами, чехами, поляками, свенами на півночі, аланами й касогами на далекому півдні, з народами Кавказу.
Але це був не весь світ! Невідомі й грізні народи жили на полунощі Русі, за Варязьким морем, мов хвилі величезного суворого океану, із-за степів за Ітилем-рікою виходили й виходили нові й нові невідомі, страшні своєю силою орди, таємничі, незнані люди жили за Джурджанським і Руським морями.
Далекий і дивний світ! Як мало знали тоді люди одні одних і як важко було їм це знати. Щоб добитись з Києва до
Константинополя, доводилось їхати два-три місяці, шлях до Ітиля-ріки вимірювався половиною року, щоб пропливти Джурджанське море й побувати в Шемасі[101] чи Ургенті[102], доводилось витратити кілька років.
А проте люди йшли. Що Шемаха чи Ургент? Руські люди того часу — купці, сли, часто просто шукачі щастя — доходили не тільки до них, а бували в далекому Багдаді, Мерві, Баласагуні, Кашгарі і навіть за ріками Хуанхе і Янцзицзян — в державі Суні[103], на березі океану, із-за якого встає сонце.
Це були не завойовники, не поневолювачі інших народів, не розбійники, що шукали здобичі, як-от свіони, печеніги, половці, татари, — ні, руські люди мали доста землі, лісів, рік, добр, вони йшли утверждати отчину, несли мир.
Важко уявити далекого нашого предка — мандрівника того часу, що прокладав перший шлях серед буйних трав дикого поля, ішов по незайманій і безмежній цілині, рубав стезю в лісі, спав на землі, харчувався злаками й м’ясом птаха чи звіра, вбитого стрілою з лука, топором, рогатиною, стережучись ворога, що міг причаїтись за кожним деревом і кущем, ішов уперед і вперед, пізнавав світ, хотів миру.
Але як пізнати дивний цей світ, як знайти, утвердити своє місце в ньому, тримати мир з іншими людьми, землями? Ніч. У степу під могилою горить багаття, біля нього сидить бородатий, засмаглий світлоокий чоловік. На рожні він смажить на вугіллі шмат пахучого м’яса дрохви чи сайги, вечеряє, лягає спати, поклавши голову на луку сідла.
Багаття догоряє. В полі тиша. Чути тільки, як близько переступив ногами спутаний на ніч кінь, він гризе гострими зубами смачну свіжу пашу. Навкруг темно, поле нагадує чорний килим, над ним висить, як величезна, перевернута догори дном чаша, небо.
Земля і небо! Так, тільки вони існують у світі: земля — це рівна площина, яку перетинають ліси, гори, ріки, моря, вся ж земля незрушно стоїть на стовпах, навкруг неї зі всіх боків вирує океан...
Небо, на яке дивився тисячу літ тому далекий наш пращур, також не турбувало його, це безбережний голубий океан — світ, якого людина не знає й не може знати, там живуть невідомі істоти — боги, там є сади, ріки, вирій, де літають і пурхають, як птахи, душі предків, вдень по небу котиться сонце, що ночує в підземних коморах, вночі сторожа неба запалює на небі множество зір, он вони переливаються всіма вогнями, міняться, кволим промінням освітлюють темну землю.
Багаття догоріло. Мандрівник не спить. Він сидить у темряві, впираючись у землю дужими руками, замислений, спокійний, земля — це твердь серед безбережного океану, повільно колишуться десь хвилі, часом сколихнеться й земля...
Далекий і дивний світ! Людина, що жила в ньому, — то дитина, що блукала в темних лісах, дерлась через буреломи й хащі, невпинно йшла і йшла вперед.
Князю Володимиру було нелегко жити в незнаному, таємничому, загрозливому світі. Проте в двадцять літ, сівши на столі отця в Києві, він добре вже знав Русь, любив її людей і просто хотів жити.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „СИН РАБИНІ“ на сторінці 142. Приємного читання.
TextBook