Розділ «СИН РАБИНІ»

— Ні, ніхто з руських людей не підняв і не міг підняти руки на княгиню Юлію. Я нічого не знаю, Рогнідо. Є на світі багато такого, чого не можна ні зрозуміти, ні пояснити.

— Тобі дуже важко...

— Дуже важко, Рогнідо... Ярополк був моїм братом, Святополк же брату чадо...

Рогніда довго мовчала, а потім запитала:

— Скажи мені, це дитя, Святополк, народився за життя брата твого Ярополка?

— Ні, Святополк народився після смерті Ярополка, весною цього літа. Він не знає свого батька.

— Він не знає свого батька... А коли його мати зникла з Києва?

— Княгиня Юлія зникла недавно... А втім, хіба це не однаково, Рогнідо? Її немає, чуєш, немає!

— Так, — згодилась вона, — це справді однаково... Мені не однаково тільки те, що неспокійний ти, Володимире.

— А як же мені бути спокійним? Ця дитина кричить серед ночі, її крик, як привид брата, заповзає мені в душу... Мені здається, що це кров Ярополка стукає в моє серце...

Рогніді було невимовно важко, з цим криком дитини сюди, в терем, і в її душу вповзала тривога, цей крик був віщуном чогось страшного й непоправного для неї.

Проте вона розуміла, що зараз, у цю хвилину, Володимирові, либонь, важче, ніж їй, і тому схопилась у темряві з ложа так, як була, в одній тільки довгій сорочці, з розпущеною косою, підійшла до Володимира, обняла його за плечі.

— Ну, не печалься, не печалься, муже мій! От бачиш, дитина вже й замовкла... Тихо! Чуєш, як стало тихо, мій любий.

Він бачив у сутінках її світле обличчя, очі, в яких тьмяно грав відсвіт великої зорі, що висіла низько над обрієм.

— Справді тихо, — притулився він обличчям до її теплої щоки. — І не тому тихо, що замовкла оця дитина. Ні, мені чомусь завжди тихо біля тебе.

— Спасибі, — тепло промовила Рогніда. — Ти знаєш, як я тебе люблю, тобі завжди буде зі мною тихо, спокійно...

Пракседа працює в княжому теремі, робить усе, як робила й раніше, коли є надоба, княгиня Рогніда дає їй ключі, доручає взяти те чи те в клітях, медушах, бретяницях. Все йде, як і колись, княгиня Рогніда надто багато взяла на свої плечі, Пракседі мусить бути нібито вільніше, легше.

Але ключниця затаїла злість у своєму серці, їй здається, що полунощна княгиня кревно образила її, ключі, які висіли колись біля пояса, нині лежать на лаві в світлиці княгині Рогніди, о, як мучать ці ключі Пракседу!

І от серце Пракседи не витримало, зрадило.

— Добре в тебе дитя, княгинє, — промовила Пракседа, коли була з Рогнідою тільки вдвох у спочивальні. — Красиве дитя, тихе, смирне, ніхто в теремі не чув, щоб воно плакало.