— Ярослав! Ярослав! — загомоніли мужі й жони. — Чолом княгині Рогніді, кланяємось такожде й княжичу Ярославу.
Княгиня Рогніда рада була, що її так тепло й гостинно зустріли, вона, звичайно, згодилась назвати сина Ярославом, це ім’я нагадує їй далеку батьківщину й славу Київського столу.
Дитя ж спало. Чи міг тоді хто думати, що промине сімдесят п’ять літ — і вельми старий, немощний Ярослав втече сюди, у Вишгород, і помре тут, у суворій, темній фортеці, де так радісно починалось нині його життя?![104]
Загомонів, зашумів Вишгород, почався пир, багато звірів і птаства завезли сюди тіуни, три ночі, готуючи страви, не спали дворяни, немало переварів меду, вина й олу годилось випити на славу Володимира, на честь Рогніди, за здоров’я сина їх Ярослава.
Тільки надвечір вони залишились удвох, — у палаті, що виходила вікнами на Дніпро.
— Невже я тут? — говорила й дивилась на Володимира Рогніда. — Скільки часу минуло, як довго я ждала вісточки від тебе, а тільки вона прийшла — ластовицею прилетіла...
— Знаю, що тобі довелося важко, Рогнідо! Але кривавий був мій шлях до Києва, і тут пролилося багато людської крові, довго тривала облога Родні, багато муки прийняв я сам...
— Не говори, не говори про свою муку, Володимире, — перебила його Рогніда. — Адже все це вже позаду. — Помовчавши, вона додала: — Я рада, що ти зустрів мене не в Києві, а тут, у Вишгороді! Адже я боюсь Києва.
— Ти боїшся Києва? — Князь Володимир посміхнувся. — Послухай, Рогнідо, я не пізнаю тебе. У Полотську я знав тебе сміливою.
— Так, я була сміливою, — замислилась вона, — бо народилась і жила в Полотську, в лісах, у родині батька-воїна, сама боролась за життя і не боялась навіть смерті. — Вона на мить затялась і знову продовжувала: — Так було аж до того, коли зустріла тебе, та й тоді, вже зустрівши, не боялась. Ти виявився справедливим, добрим, найкращим. А тепер у нас є син, Ярослав. Адже я люблю тебе, княже, як сина, а сина свого, як тебе... Не смійся, не смійся, Володимире! Як я сюди рвалась, як жадала тебе зустріти... Боялась, не знала, як ти живеш у Києві, чи покличеш мене, а тепер думаю, що жде мене тут?!
Оповивши руками шию князя, Рогніда стояла перед ним, дивилась в саму глибину його очей.
Він дивився на неї такими ж теплими очима, але в них було, либонь, те, чого не було в очах Рогніди, — якийсь смуток, може, печаль.
— Чого ж ти боялась? Адже я сказав тобі ще в Полотську, що покличу тебе, там нарік своєю жоною, а тепер покликав і в Київ, ждав, радий, що бачу...
— Княже мій, Володимире! — сказала на це Рогніда. — Я тебе бачила в Полотську, знала — княжого слова не зламаєш, вірила — покличеш мене... Боялась я тільки за серце твоє, бо люблю тебе всією душею.
Він розумів, про що говорить Рогніда. О, коли б вона знала, що робилось у цю хвилину в його душі! Він думав, коли їхав до Вишгорода, одверто сказати Рогніді, що мав гріх у Києві, який спокутує й, либонь, довго ще спокуту-ватиме, — і коли б це нині зробив, усе сказав Рогніді, тоді справжня любов напевне осяяла б їхні душі.
Але вона дивилась на нього такими чистими очима, любов Рогніди була така безгрішна, що він не міг, не мав сили чимось її затьмарити.
— Моя дорога, рідна, — тепло сказав Володимир. — Ти мене бачила й знала в Полотську, нині я такий, як і був, вір мені, я щасливий, що ти приїхала сюди, дякую тобі, що народила мені сина. — Він обняв її стан, підвів ближче до вікна. — Поглянь, — промовив він. — Який чудовий світ, як хороше тут!
Було справді чудово, буяла весна, під самою стіною Виш-города зеленів, бринів молодим листом ліс, скрізь жовтими, голубими, червоними вогнями сяяли трави, могутні води Дніпра линули й линули на південь, по ліву руку голубіла Десна, за нею стелилось безмежне широке поле — з могилами по обрію, з кам’яними богатирями на них, що, здавалося, стояли на чоті, берегли землю, вдалині темнів Київ.
— Хіба не щастя, — говорив князь Володимир, — бути нам з тобою удвох? Я тобі сказав, що много і трудних діл уже содіяв, а ще більше мушу звершити, і вірю, знаю — звершу їх, бо так велить Русь... У цьому житті, в усіх моїх трудах ти допоможеш мені, Рогнідо, і я ніколи, чуєш, ніколи не забуду тебе...
Так впевнено говорив князь Володимир, бо думав, що грозова хмара, яка нависла над ним, пройшла і зникла, бо вірив, що до них прийде щастя. Людям, і князям також, часто здається, що для цього треба так мало...
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Володимир» автора Скляренко Семен на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „СИН РАБИНІ“ на сторінці 145. Приємного читання.
TextBook