Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА На шляху до незалежності»

Така “декоративна українська демократія” зручна для партії влади і мало корисна для мас. Пасивність, інертність внутрішнього становища України стали причиною славнозвісної стабільності, яка давала можливість владі розбудовувати державу “під себе”. Партія влади, контролюючи засоби масової інформації, користувалася демагогічними оцінками і патріотичними гаслами, експлуатувала довіру людей і діяла монопольно та безконтрольно у своїх власних інтересах.

Українська еліта, отже, не позбулася суспільного менталітету колоніальної провінції, значною мірою зберігала і навіть примножувала, за твердженнями сучасних аналітиків, свою підколоніальну залежність в умовах податково–хабарницького здирства держави, відмовлялася від власної корінної культурно–мовної традиції і тим сприяла на думку Івана Дзюби, що “дев’ятий вал російськомовної “масової культури” заливає руїни культурної інфраструктури України”. Це призводило до поглиблення зросійщення українського суспільства, яке в епоху своєї останньої незалежності постало на межі остаточної втрати національної культури.

Отже, українська держава використовувалася в основному для захисту привілейованих кланів і посткомуністичної влади, яка стала поза суспільством і над ним і яка через відсутність національного патріотизму фактично працювала проти національних інтересів України.

Створення і реорганізація органів влади незалежної Української держави

Декларація про суверенітет, Акт про незалежність України і референдум 1 грудня визначили мирний перехід УРСР до незалежності. Але проголошення суверенної держави висунуло потребу у створенні нових органів влади або реорганізації старих, що відповідали б статусу незалежної держави.

1) Передусім Верховна Рада УРСР 17 вересня 1991 р. внесла до Конституції певні зміни, які мали здійснити суверенітет нашої держави: це — зміна назви: “Українська Радянська Соціалістична Республіка” тепер дістала назву “Україна” — тобто, відроджувалась історична назва нашої Батьківщини.

2) Правовий статус населення регулювався законом від 8 жовтня 1991 р. “Про громадянство України”, який надавав право громадянина кожній людині, що жила в Україні, незалежно від походження та національної належності.

3) Суверенітет України відкривав шлях до незалежності. Але Україна як така не мала багатьох відповідних державних інституцій. Передусім потрібно було створити Національний банк, запровадити власну грошову одиницю, відкрити зовнішньополітичні відомства, консульства, експортно–імпортні організації тощо.

4) Україна не мала своїх збройних сил. Розташоване на її території військове угруповання в 700 тис. осіб підпорядковувалося колишньому СРСР; наявність його в Україні суперечила нейтральному і позаблоковому статусу України, який проголосила Верховна Рада. Через те 24 серпня 1991 р. було створене Міністерство оборони України. Але частини стратегічних сил колишнього Радянського Союзу підпорядковувалися не Міністерству оборони України, на чолі якого став генерал–майор авіації Костянтин Морозов, а керівництву збройних сил Співдружності Незалежних Держав, яка була створена в грудні 1991 року. Це призвело до загострення ситуації у військах, і президент Кравчук 5 квітня 1992 р. підпорядкував усі війська, що перебували в Україні, Міністерству оборони України. Військовослужбовці за бажанням присягали на вірність Україні. У той же час 3 жовтня 1993 р. Верховна Рада оголосила, що українські Збройні сили захищають національні інтереси своєї держави, відмовляються від застосування зброї для розв’язання політичних проблем на терені України.

5) Водночас створювалася власна правоохоронна організація — Служба безпеки України (СБУ). Вона створювалася не як каральна структура, а для захисту суверенітету, конституційного влаштування, територіальної цілісності та збереження науково–технічного та оборонного потенціалу України. Велика роль відводилась їй у боротьбі з організованою злочинністю.

6) Було прийнято ряд законів про дотримання прав людини — про реабілітацію репресованих, про свободу совісті, про права національних меншин. Спеціальна постанова “Декларація прав національностей України” гарантувала усім народам і національностям рівні політичні, економічні, соціальні та культурні права. Наприкінці 1991 року в системі АН України був створений Інститут національних відносин та політології, згодом створено Міністерство у справах національностей та міграцій.

7) Крім того, Верховна Рада затвердила державний герб України, прапор і гімн.

8) Велика перебудова розпочалась у сфері реорганізації виконавчих структур. 25 лютого 1992 р. були скасовані попередні союзні міністерства, а замість них створено 26 міністерств у системі українських органів влади. Тепер вони не керували безпосередньо виробництвом, а відповідали за проведення державної політики в різних галузях господарства.

При Президентові була створена дорадча інституція — Державна Дума з 62 осіб. В її складі утворилось чотири комітети. Але вона себе не виправдала і через рік була розформована.

9) Українська держава змушена була заново будувати судо–воправові органи. У квітні 1992 р. було прийнято закон про Конституційний Суд. Були визначені його компетенції, а також повноваження Міністерства юстиції, СБУ, прокуратури, адвокатури.

10) На районних і обласних рівнях були ліквідовані виконавчі комітети і запроваджувався інститут представників президента — голів державних адміністрацій. У Криму діяв представник президента з широкими повноваженнями.

Проте всі ці державні структури формувалися з колишньої партійно–радянської номенклатури і не могли по–новому керувати. А внутрішня ситуація в Україні погіршувалася.

Крім того, суттєву роль відіграв тодішній російський уряд, який попри офіційне визнання незалежності України (5 грудня 1991 р.) негативно поставився до самого факту цієї незалежності. Адже багатовікове перебування України в складі Росії виробило міцну анексіоністсько–шовіністичну концепцію, яка була спрямована на ліквідацію державницького існування українців — і в часи Гетьманщини (XVII–XVIII ст.), і в добу Української революції 1917–1920 рр.

Існування незалежної України підривало домінацію Росії в Східній Європі, позбавляло її величезної сировинної бази для промислових, військових і культурних потреб. Тож відразу по проголошенні незалежності України російські політики почали розробляти і втілювати в життя нові методи ліквідації або хоча б знесилення суверенітету України. 1992 року був випрацюваний план, який передбачав припинення замовлень військовим заводам України, 80 відсотків яких були тісно пов’язані з російським військовим комплексом. У такому разі армія безробітних постійно мала розхитувати страйками і демонстраціями українське суспільство. Створення в Україні такої “стабільної нестабільності” — ось головний задум цього плану.

Щоб зруйнувати українську незалежність, почали створюватись численні антиукраїнські партії, рухи, фонди, комерційні організації, трасти, які своєю діяльністю сприяли хаосу в економіці і житті української держави, їхня мета була визначеною. Як сказав один із чільних російських політиків С. Бабурін: “Або Україна знову возз’єднається з Росією, або війна”. У руках російського капіталу опинилась основна кількість видавництв, преси, радіо і телеканалів. За 1992–1994 рр. тираж українських видань зменшився в 4 рази. Українська преса становила всього 25 % від усієї преси. Тепер ця цифра набагато менша: нині на одного жителя України припадає менше однієї книжки. Тим часом у Росії, Польщі, Німеччині та інших країнах — близько 10 і понад те.