Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА На шляху до незалежності»

Проте перемога національної ідеї в Україні не є чимось оригінальним і самобутнім у контексті світової історії. Сучасні політологи стверджують, що, як і націоналізм інших народів, “український націоналізм “уписується” в загальний контекст світової історії…”, є виявом “загальносвітових тенденцій… загальнолюдського в національному”.

Після 1 грудня 1991 р. українська державність вступила в нову історичну добу — добу посткомуністичної влади в незалежній державі.

Політичне становище України.

Українська незалежна держава.

Проблеми розбудови

Референдум 1 грудня 1991 р. відкриває нову історичну добу в історії України — відродження незалежної Української держави. Це було вже четверте державницьке воскресіння незалежної України в її історії. Основою незалежності влади в 90–х роках стала, як стверджують політологи, етнонаціональна єдність, наше бажання утвердитись у вигляді певної етнокультурної форми співжиття. Необхідність такої держави викликана була потребою захисту українців як етносу від загрози їхнього зникнення через розчинення в інших національних утвореннях.

Політика центру останніх десятиліть була відверто спрямована не лише на економічний визиск національних територій, а й на денаціоналізацію українців і повного їх розчинення в середовищі російського населення через створення російськомовного “єдіного совєтского народа”. Реформи епохи “перебудови”, створення нового союзного договору, де Росія відверто забирала під себе усю загальносоюзну власність, керування на всіх рівнях економікою, культурою, інформаційним простором (згадаймо, що Всесоюзна телерадіокомпанія і Телеграфне агенство Радянського Союзу — ТАРС — були повністю підпорядковані Росії) — все те свідчило про відкрите посилення імперських анексіоністських забаганок. Це викликало спротив не лише з боку національно–патріотичних сил в усіх радянських республіках, а й у середовищі національної номенклатурної еліти, яка тепер прагнула позбутися залежності від центру.

Тому в усіх радянських республіках прагматично налаштовані партійні функціонери зрозуміли, що їм, аби і далі утримати владу і державний контроль над національними багатствами своєї республіки, необхідно відірватись від уже нестабільного і негрізного центру й закріпити в своїх руках владу. В Україні вони спокійно і масово переходили на бік націонал–комуністів на чолі з прозірливим компартійним лідером Леонідом Кравчуком. Цим і пояснюється мирний характер української революції — проголошення України незалежною державою. Але цим самим явищем були усунуті від влади ті демократичні сили і політики, які, власне, десятиліттями боролись і віддавали свої життя за цю самостійність. Проте для всіх тодішніх демократичних партій і об’єднань не вистачало професіоналізму в адміністративному керуванні та в політичному співіснуванні, що викликало постійні конфлікти в усіх новітніх демократичних об’єднаннях та органах влади — від місцевих партійних до найвищих. Це гальмувало функціонування всіх галузей політичного й економічного життя України.

Відсутність досвіду політичної боротьби й уміння йти на компроміс прирекла мітингово–демократичну українську еліту на другорядні ролі в суспільстві, що було властиво в таких випадках політичним елітам усіх раніше пригноблених націй.

Народний Рух України після ІІІ з’їзду розколовся. Частина відомих рухівців перейшла на бік уряду й посіла високі міністерські посади. Інша частина продовжувала розколюватися на окремі опозиційні групи й партії, які не висували, проте, практичних програм державного будівництва. Після IV з’їзду НРУ став політичною партією, яку очолив колишній політв’язень Вячеслав Чорновіл. Проте демократи не зуміли знайти між собою згоди та об’єднатись. Більше того, не змогли залучити в союзники будь–яку структуру чи суспільну групу представників партії влади, що закріплювалась у суспільстві та в державних органах. Лише в наш час деякі представники демократично–рухівського табору, такі, як Юрій Костенко, визнають помилковість своєї ортодоксально–непримиренної позиції. Згадуючи про III з’їзд Руху, він із жалем говорить про те, що ця провідна демократична сила втратила можливість прийти до влади, коли в період урядових конфліктів, які розпочались між президентом Л. Кравчуком і тодішнім прем’єр–міністром Л. Кучмою та значною частиною депутатів Верховної Ради, Леонід Кравчук прийшов на III з’їзд рухівців і попросив підтримати його програму реформ, додавши: “… Я хочу, щоб ви були партією влади, і з цим до вас звертаюсь”. Але рухівці “його освистали, і це була найбільша помилка, — згадує Юрій Костенко. — Я хочу сказати, що тоді ми фактично “просвистіли” владу” (газета “Киевский телеграф”, 31.03.2003).

Отже, розмови про те, що в Україні влада перейшла до демократів, — чиста демагогія. Окрім того, з числа комуністів, керівників великих промислових, аграрних та фінансових підприємств почали з’являтися банкіри, голови торговельних фірм, власники підприємств, фондів тощо.

З іншого боку в суспільстві спливла з мітингової хвилі, піднялась ще одна суспільна верства — люмпенізована, часом напівосвічена інтелігенція й представники найнижчих керівних ланок, які або не могли раніше знайти свого місця в трудовій ієрархії, або займались шахрайством, розтягуючи й розпродаючи державне майно і займаючись нелегальним накопиченням валюти.

Різні директори й директорики, завідуючі баз, торгівці, скупники валюти чи просто численні шахраї й злочинці зрозуміли, що нині для них настав їхній час. Тепер, діставшись будь–якої влади, вони узаконювали нелегально надбані багатства, окрім того, влада (в основному старі партійні кадри) тепер сама відверто гребла все під себе. Запанував принцип: треба будь–що здобути владу, щоб швидше розбагатіти. Ця верства, хоч і нечисленна, але активна й бойова, кинулась здобувати владу на всіх рівнях суспільства — від найнижчого до найвищого. Адже влада — це багатство!.. Так з’явився ще один вид узаконеної буржуазії, часом тісно пов’язаної з кримінальним світом.

У новій незалежній Україні активно формувалася новітня буржуазія, яка не гребувала ніякими засобами, щоб завоювати в суспільстві міцні позиції.

І все ж незалежність України тепер існувала юридично, законно, і настрій ейфорії ще надихав народні маси сподіваннями на швидке покращення життя. Адже створення незалежної державності українського народу було реалізацією цінностей національно–культурного життя, яке опиралося на давню історичну традицію і великі духовні надбання.

Держава — це охоронна сила цих надбань, це умови реалізації національних цінностей, Крім того, держава — це і об’єднавча сила, що тримає всіх в єдиній культурно–етнічній спільноті і в соборній єдності території. Для українців ця держава важлива і з погляду більш ефективного розвитку суспільного співжиття й утвердження рівноправності українського народу серед інших політичних державницьких етнічних спільнот.

Водночас проголошення незалежної Української держави і всенародне обрання президента створило умови для офіційного припинення існування останньої імперії XX століття — СРСР.

Пізніше перший всенародно обраний президент України Леонід Кравчук скаже, що проголошення незалежності України, цей “останній крок України призвів до розвалу імперії. Це є заслуга України”.

І цей факт відобразився в юридичних документах наради президентів Росії та України і голови парламенту Білорусі — Б. Єльцина, Л. Кравчука і С. Шушкевича, яка відбувалася в Біловезькій Пущі в Білорусії 8 грудня 1991 р. Російські політики так і не зрозуміли, чому розпався Союз, вважаючи головною причиною цього явища двовладдя в Росії. Але це не так: Союз розпався морально й економічно задовго до Біловезької зустрічі. Деякі політологи назвали Біловежжя “пострілом у потилицю для СРСР”. У преамбулі “Угоди про створення Співдружності Незалежних Держав” (СНД) говорилося:

“Мы, республика Беларусь, Российская Федерация (РСФСР), Украина, как государства — учредители Союза ССР, подписавшие Союзный Договор 1922 года, далее именуемые Высокими Договаривающимися Сторонами, констатируем, что Союз ССР как субъект международного права и геополитическая реальность прекращает своё существование”.