Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА На шляху до незалежності»

Вищим виконавчим органом влади є Кабінет Міністрів, міністерства, місцеві органи виконавчої влади та місцеві державні адміністрації.

Судочинство здійснюється судами загальної юрисдикції та Конституційним Судом України.

Таким чином, Конституція 28 червня 1996 р. визначила шлях державного будівництва України як демократичної і правової держави. Вона визначила і головні напрямки у політичному формуванні суспільства, які мають підняти сучасну Українську державу на рівень світового демократичного співтовариства.

У серпні 1996 р. була здійснена грошова реформа. Вона запровадила у фінансовий обіг грошову одиницю — гривню. Раніше в Україні, як і в усьому СРСР, багато століть і десятиліть грошовою одиницею вважався російський рубль. Українські фінансисти відродили давню українську грошову одиницю — гривню, яка виникла ще в перший період державницького існування українського народу — в Київській Русі. У 1918 р. вона на короткий час була відроджена гетьманом Павлом Скоропадським, а за радянської влади знищена й замінена рублем.

Введення власної грошової одиниці принесло Україні довгоочікувану фінансову стабільність. Незважаючи на серйозні спроби зруйнувати цю стабільність, гривня витримала жорстокий іспит і під час останньої фінансової кризи в Росії 1998 р., і в періоди інших міжнародних фінансових потрясінь. Наприкінці 1999 року і після вересня 2000 року, і навесні 2005 р. гривня хитнулася знову, але все ж вона утрималась у межах визначених Національним банком України.

Усі ці реформи, проте, не вичерпують необхідності подальших змін. Зокрема в аграрному секторі, в галузі політичного управління тощо. Україна хоч і повільно, але рухається шляхом реформ і зміцнює свої позиції серед країн Європи.

Україна на міжнародній арені

Проголошення суверенітету і незалежності вивело Українську державу на шлях рівноправного політичного партнерства з усіма іншими країнами Європи. Незалежну Україну визнав увесь світ. Після проголошення суверенітету вперше в багатовіковій історії українці на міжнародній арені стали діяти самостійно.

Після референдуму Верховна Рада 5 грудня 1991 р. звернулася до парламентів і народів усього світу із заявою, що Україна спрямовуватиме свою зовнішню політику в річищі демократії й миролюбності, дотримуватиметься принципів рівноправного співробітництва з усіма країнами. Це викликало довіру серед багатьох держав, які одна за одною почали визнавати Україну як незалежну суверенну державу і встановлювати з нею дипломатичні, а далі й економічні, наукові та інші зв’язки.

Першими визнали незалежну Україну Польща та Канада (2 грудня 1991 р.). Протягом одного лише грудня Українську державу визнало 68 країн світу. За перший рік існування Україну як незалежну державу визнало 132 країни, з них 92 встановили повномасштабні дипломатичні стосунки.

Головний напрямок зовнішньої політики України визначався документом — “Основні напрямки зовнішньої політики України”, де заявлялось:

1) Україна здійснюватиме відкриту зовнішню політику і прагнутиме до співробітництва, а водночас буде дотримуватися рівноправності у таких стосунках, уникаючи залежності від окремих держав чи груп. Першим таким рівноправним договором був договір з Угорщиною від 5 грудня 1993 р.;

2) українські дипломати поставили питання і про вхід України до Ради Європи, хоча цей шлях для нашої країни не міг бути швидким;

3) український президент у лютому 1992 р. поставив підпис на Заключному Акті Наради з безпеки та співробітництва у Європі, а в липні підписав Декларацію гельсінської зустрічі про непорушність державних кордонів та гарантування прав людини. Цими документами розпочалась діяльність України на міжнародній арені як рівноправного партнера європейських держав.

Україна однією з перших із країн СНД приєдналась також до програми НАТО “Партнерство заради миру”.

Однією з найважливіших зовнішньополітичних концепцій України була концепція неприєднання до якихось блоків і політичних союзів. Україна будувала свої стосунки з іншими державами на основі двосторонніх угод. Україна поступово відходила від воєнно–політичного впливу Росії. Хоча російські політики чимало зусиль витрачають і донині, щоб повернути Україну до військового та політичного союзу з Росією та її союзниками.

Україна шукала нових економічних відносин із країнами Балтійсько–Чорноморського регіону. Але ця ідея виявилась малоефективною: наша держава не могла здобути від країн цієї частини Європи безперечного забезпечення в енергоносіях.

Українська держава діяла іще в одному напрямку — це проголошення без’ядерного статусу країни, який був засвідчений ще Декларацією про суверенітет і підтверджений Верховною Радою в листопаді 1994 р., коли було ухвалено рішення про приєднання до договору про ядерну зброю, надання гарантій безпеки з боку ядерних держав. У відповідь 5 грудня 1994 р. на нараді у Будапешті президенти Росії, США і прем’єр–міністр Великобританії надали Україні гарантію безпеки, зобов’язалися поважати суверенітет та існуючі кордони України, не чинити на неї економічного тиску з метою підпорядкування своїм інтересам. Франція і Китай також підписали деякі документи про такі гарантії.

Новий етап розпочався в стосунках України і Росії. Самостійність і суверенізація обох країн не зняла, а загострила суперечності між ними. 19 листопада 1990 р. Кравчук і Єльцин підписали угоду між Україною і Росією, в основу якої були покладені визнання територіальної цілісності обох держав в існуючих кордонах.

Але частина впливових шовіністично налаштованих московських політиків не захотіла миритися з думкою про незалежне суверенне існування України. І почали розроблятися численні проекти про розчленування України, зведення її території до статусу провінційних губерній, як це було до революції 1917 року (наприклад, проект В. Жириновського). Один із останніх авторів подібних проектів О. Дугін заявляє, що “украинский вопрос”, тобто незалежність України, “требует ответных мер, поскольку речь идет о нанесений России уже в настоящем стратегического удара, не реагировать на который “географическая ось истории” (тобто, євразійська російська держава. — Авт.) просто не имеет права”. І далі: “Дальнейшее существование унитарной Украины недопустимо. Эта территория должна быть поделена на несколько поясов…” Тобто, знову ставиться питання про розчленування України і знищення її державності.