Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА На шляху до незалежності»

Особливо болючим для економіки України був розрив економічних зв’язків. Росія почала запроваджувати до нашої держави руйнівну політику цін щодо енергоносіїв. Хоча Україна зробила величезний внесок у створення та розвиток паливно–видобувної промисловості Росії, російський уряд почав підвищувати ціни для України на нафту й газ. Як писала преса, Росія стала продавати Україні свій стратегічний експорт за світовими цінами, хоча для Казахстану, Білорусі та інших держав була дешевшою — російська нафта. І водночас за транзит через Україну цих енергоносіїв Росія сплачувала в 4 рази нижче за світові ціни. На будь–яке нагадування Києва про таку невідповідність Росія реагувала нервово і навіть агресивно.

В Україні було неспокійним і політичне життя. Почала точитись боротьба навколо проблеми про сильну політичну владу. Такої влади в Україні не було. Не було вирішено й питання про територіальний устрій і територіальну єдність України. Потрібна була державно–політична реформа, яка зміцнила б усе суспільство. Потрібна була ясність у формах державного правління. Дискусії загострилися влітку 1995 року. Це питання було розв’язане Конституційним договором, укладеним між парламентом і президентом до прийняття нової Конституції. Проте ліві сили виступили противниками цього договору, який нібито суперечив чинній Конституції 1978 року. Нові дискусії показали, що потрібний був новий конституційний закон, який допоміг би тримати контроль над суспільними процесами.

Соціально–економічне та політичне становище в незалежній Україні

Як відомо, у часи СРСР промисловість України орієнтувалась на військово–промисловий комплекс (80 %), а не на потреби людини. Крім того, базові галузі (вугледобувна, металургія) давно вже не діставали належних інвестицій і почали занепадати ще в часи СРСР. При утворенні української незалежної держави розпочався розрив давніх економічних зв’язків України з Росією. Суверенні Росія і Туркменістан змінили цінову політику щодо колишніх республік і зажадали від України набагато вищої ціни за нафту і газ. Це стрімко підняло ціни на всю продукцію. Застаріла технологія не дозволяла Україні користуватись іноземним паливом, іноземні ж інвестиції не йшли, бо не проводилися відповідні економічні реформи.

Все це знизило надходження коштів до бюджету. Дефіцит став покриватися паперовими грішми — розпочалась інфляція, яка переросла у гіперінфляцію. За весь час інфляції гроші знецінились у 100 тис. разів (Згадаймо, що згодом обмінки давали за 100 тис. крб. 1 гривню, яка умовно дорівнювала 1 крб.). Розпочалася “тінізація” економіки. В цілому економіка України на початок 1993 року була відкинута на 20—30 років назад.

Різко загострилися соціальні проблеми. У червні — липні 1993 р. вибухнув великий страйк шахтарів Донбасу, які висували поряд з економічними і політичні вимоги: недовіра Верховній Раді, президентові, місцевим радам, вступ до економічного союзу СНД тощо. Стара номенклатурно–компартійна верхівка не могла та й не хотіла змін — вона опинилась знову при владі, і це її вдовольняло. Дії президента були невпевненими й нерішучими. І це принесло Українській державі величезні збитки і призвело до вибуху величезної гіперінфляції 1994 р. Україна стояла на межі загибелі своєї державності. Народ втратив довіру до влади.

Такі обставини схвилювали “партію влади”, було прийняте рішення розпочати підготовку до дострокових виборів парламенту і президента України.

Вибори відбулися в березні 1994 р. У новому складі Верховної Ради більшість виявилась у руках комуністів. Вибори принесли зміну президентів: замість Леоніда Кравчука новим президентом України став Леонід Кучма.

“Епоха Леонідів” продовжувалась. Тривала й нестабільна ситуація в Україні. Комуністична фракція домагалась у Верховній Раді відмінити рішення про заборону діяльності Компартії України. У відповідь на провал цієї вимоги при голосуванні вони перейшли в опозицію до президента. Опозицію підтримали і соціалісти. Вони блокували прийняття важливих економічних реформ. І все ж ці реформи потроху розпочиналися.

Розпочиналися вони з лібералізації цін та валютного курсу, із встановлення економічних зв’язків із Росією. Це мало велике значення, бо товарообіг із цією країною 1996 року становив

16 млрд дол., а приміром, з Німеччиною, яка посідала друге місце в зовнішній торгівлі України — цей обіг становив 1,4 млрд дол. Україна збільшує своє виробництво, експорт її товарів та послуг у Східній Європі зріс на 20,8 %, зарплата також зросла.

Проте економічну кризу подолати не вдалося. Часта зміна урядів, зростання безробіття гальмувало реформи. Про це свідчать низькі темпи розвитку найбільш прибуткових малих підприємств: 1997 року їх в Україні було 150 тис., а в Польщі 2 млн. У нас вони забезпечували 5 відсотків зайнятості населення, а в Росії — 20, у Західній Європі — 60–85 відсотків.

У сільському господарстві реформи також не йшли. 1992 року законом було визнано, що можуть існувати три форми власності на землю: державна, колективна і приватна, причому, всі вони рівноправні. Отже, це було перше законодавче спростування комуністичного догмату, що всю землю потрібно націоналізувати і перетворити в суспільну власність. Проте питання про колективну власність було не з’ясованим: такої форми власності ніде, окрім СРСР, людство не мало. Термін “колективна власність”, як і “суспільна власність”, прийшов у наші часи з міфічної концепції утопічного соціалізму.

У березні 1992 р. Верховна Рада приймає дві протилежні постанови — “Про прискорення земельної реформи та приватизацію землі” і закон “Про колективне сільськогосподарське підприємство”, який на противагу першій постанові про необхідність приватизації, твердив про необхідність збереження попереднього становища. Колгоспи і радгоспи не перетворювались в асоціації чи в господарські товариства, паювання відбувалось повільно.

Обсяг виробництва в сільському господарстві за останні роки зменшувався. За 1990–1995 рр. ціни на товари для сільського господарства зросли у 202 тис. разів, а на сільгосппродукцію — у 34 тис. разів. Порушення цінового паритету призвело до знекровлення сільськогосподарських підприємств. У 1996 р. обсяг сільськогосподарської продукції скоротився на 8, 8 відсотка.

Життя вимагало негайного реформування аграрного сектору. Протягом 1996 р. було здійснено перший етап земельної реформи — роздержавлення землі і передача її юридичним особам. Почався другий етап реформи — формування власника землі. 1996 року приватникам належало 16 відсотків землі, які давали 50 відсотків валової продукції у рослинництві і 56 відсотків — у тваринництві.

Наступне завдання в аграрному секторі полягало в остаточному роздержавленні землі і подоланні монополізму держави на володіння нею. Постала найболючіша проблема села — фінансування аграрних перетворень.

Прийняття нової Конституції України

Факт існування в державі Конституції є свідченням суверенності цієї держави. А вже вона створює юридичні засади не лише для прийняття законів та будь–яких нормативних актів, вона формує й утверджує загальні засади політичного й економічного життя, визначає принципи державного будівництва.

Чинна в Україні Конституція 1978 року в 90–х роках зазнала багатьох поправок — їх нараховувалося понад 200. І все ж прийняття нових законів у державно–розбудовчому процесі гальмувалося Конституцією, часом прийняті закони суперечили їй. Тож іще в жовтні 1990 р. Верховна Рада під тиском опозиційних сил прийняла рішення привести чинну Конституцію у відповідність до Декларації про державний суверенітет України. А в червні 1991 р. Верховною Радою було створено Конституційну комісію на чолі з Леонідом Кравчуком, який тоді очолював український парламент, і було затверджено концепцію нової Конституції. Навесні 1992 року проект її обговорювався здебільшого на сесіях районних та обласних рад депутатів трудящих. Він зазнав різкої критики і не був схвалений Верховною Радою.