Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА На шляху до незалежності»

За ініціативою Народної Ради 16 липня 1990 р. Верховна Рада прийняла Декларацію про суверенітет України. За неї голосувало 376 депутатів (із 405). У Декларації проголошувалося, що державний суверенітет означає “верховенство, самостійність, повноту і неподільність влади республіки в межах її території та незалежність і рівноправність її у зовнішніх зносинах”. Далі: “Українська РСР здійснює захист і охорону національної державності українського народу, забезпечує верховенство Конституції та законів республіки на своїй території”. Ці принципи мали лягти в основу нового Союзного договору, над яким клопоталася Москва. В сутності вони стали першоосновою для законотворчості вищих органів влади України, незалежно від союзного законодавства.

Ряд питань декларації було присвячено економічним проблемам. Тут уперше було визначено найважливіші засади суверенітету України:

1) земля та її надра і повітряний простір — це власність народу і матеріальна основа суверенітету;

2) необхідність створення власної фінансової і банківської системи;

3) Україна має право на власні збройні сили, внутрішні органи та органи держбезпеки;

4) військова служба громадян України має проходити лише в межах України; Україна набуває статусу нейтральної держави;

5) Україна проводить безпосередні зовнішні стосунки — а не через Москву — з іншими державами.

Таким чином проголошувався пріоритет республіканських законів над союзними. Продовжував декларацію закон про “Економічну самостійність Української РСР” (2 серпня 1990 р.), де визначалося, що власністю українського народу є всі надбання України, запроваджувалася повна господарська самостійність і свобода підприємництва. Тут говорилося про необхідність введення в обіг нової грошової одиниці; про самостійне право — без дозволу Москви — вступати до міжнародних економічних та фінансових організацій тощо.

Крім того, з’явилася потреба переосмислити всю систему організації влади. Визнавалося як необхідність існування трьох гілок влади — законодавчої, виконавчої, судової. З ініціативи Народної Ради було внесено кілька поправок: про самовизначення української нації як основи суверенітету України; про призначення Генерального прокурора Верховною Радою; про необхідність визнати весь економічний і науковий потенціал, створений Україною, власністю українського народу.

1 жовтня 1990 р. парламент прийняв звернення Асоціації демократичних рад народних депутатів та демократичних утворень у радах із закликами відмовитися від підписання союзного договору, який готувала Москва; перетворити Декларацію про суверенітет України в конституційний акт; розпустити КПРС і націоналізувати її майно і т д. Це звернення викликало в усій Україні восени 1990 року численні мітинги і збори, в яких сотні тисяч людей заявляли свою підтримку цих вимог.

У жовтні 1990 р. розпочали “революцію на граніті” — голодування — студенти вузів Києва, згодом приєднались студенти з інших міст України, які домагалися відмови від підписання Союзного договору, проголошення незалежності України, відставки уряду тощо.

24 жовтня Верховна Рада своєю постановою скасувала 6 статтю чинної Конституції України про керівну і спрямовуючу роль у суспільстві Комуністичної партії і закріпила в Україні багатопартійний статус, надавши право партіям і громадським організаціям брати участь в управлінні державою. Цим законом заборонялися ті організації та об’єднання, які ставили за мету насильницьку зміну конституційного ладу республіки, порушення її територіальної цілісності чи розпалювання релігійної і національної ворожнечі. Вищий судовий контроль належав лише Верховному суду УРСР, а стаття 71 проголошувала в Україні верховенство законів республіки.

У цей час економічне становище в Україні погіршувалося. Катастрофічно падав рівень виробництва: лише за один рік — від 1990 по 1991–й — валовий суспільний продукт зменшився на 11,3 відсотка; національний доход — на 11,2 відсотка. Розгойдувалась інфляція. Уряд усував контроль союзних органів влади над промисловим виробництвом, податками, митницями. На кінець 80–х років в Україні смертність уже перевищувала народжуваність, і це була єдина республіка в Радянському Союзі з такими демографічними показниками.

В той же час розпалася і вся система соціалістичного табору країн Варшавського блоку. Країни Східної Європи, що входили до нього з часів закінчення Другої світової війни, одна за одною оголосили про свою незалежність від Москви. В радянських республіках створювалися національно–визвольні рухи, фронти, що вимагали виходу зі складу СРСР. У деяких із них (Литва, Латвія, Естонія, потім — Грузія та ін.) республіканські компартії домагались виходу з КПРС і створення національних компартій. Першими зі складу СРСР вийшли Естонія, Латвія і Литва. Новий Союзний договір, підготовлений у Москві, не зважав на суверенітети радянських республік і фактично блокував його.

Центр вдавався до силових методів, аби відновити стару радянську систему управління в усіх республіках, які одна за одною оголошували про свої суверенітети. 1991 року у Вільнюсі, Ризі, Тбілісі, Баку відбулися збройні зіткнення учасників демократичних мітингів із радянськими військами. Україна також стояла на шляху до незалежності і над нею вже збиралися хмари. Згодом газета “Правда” від 11 березня 1993 р. повідомила, що у вересні 1990 р. Горбачов і німецький канцлер Коль таємно уклали угоду про розподіл у Європі сфер впливу на випадок розпаду Югославії та Чехословаччини. У цьому випадку СРСР був готовий віддати українське Закарпаття Угорщині. Тим самим виникла загроза нового розподілу України, як те колись робили Гітлер і Сталін.

Україна ж вирувала. З кінця 1990–го і на початку 1991 р. активізувалися масові демонстрації і страйки робітників — зокрема шахтарів Донбасу. Вони вимагали відставки уряду, виведення парткомів із підприємств, деполітизації правозахисних органів та ін. 17 березня центром був проведений всесоюзний референдум, яким Москва хотіла обґрунтувати необхідність збереження Союзу. Але маси вирували в усіх радянських республіках. Під тиском народу в Україні Верховна Рада заявила, що укладання нового Союзного договору є передчасним (17 жовтня 1990 р.). Але українська влада виявила нерішучість, небажання здійснити кардинальні перетворення. Президент СРСР Горбачов стояв на позиціях збереження Союзу, нехай навіть ослабленого, збереження соціалістичних орієнтирів (щоправда, потрібно було суттєво їх підправити). Було ясно, що верхи в Україні оглядаються на центр і очікують втручання військ. З цією метою і справді створювались загони міліції особливого призначення для “наведення порядку”.

Весна 1991 р. принесла нову хвилю шахтарських страйків. Вони вимагали надання Декларації про суверенітет статусу конституційного закону, забезпечення реальної незалежності республіки, відставки уряду тощо.

16 квітня в Києві був утворений страйковий комітет. Одночасно виникала Всеукраїнська організація трудящих, її вимоги були політичними: вихід зі складу СРСР; розпуск КПРС — КПУ; припинення відрахування до бюджету СРСР; розпуск Верховної Ради УРСР і проведення нових парламентських виборів.

Центр у Москві не поступався — в новому договорі він навіть скасував формальне право союзних республік на вихід із СРСР; так само залишався централізм у госпрозрахунках із республіками, а Верховна Рада Союзу діставала право встановлювати принципи діяльності усіх республік і місцевих органів влади, а також проголошувати воєнний стан, запроваджувати особливі форми управління. На IV з’їзді народних депутатів СРСР (грудень 1990 р.) центр не захотів визнати декларацій про державний суверенітет союзних республік.

23 квітня 1991 р. в місті Новоогарьовому, під Москвою, було прийнято заяву про новий проект союзного договору. Від України її мав підписати прем’єр–міністр Вітольд Фокін. Але Верховна Рада України вирішила відкласти його підписання (27 червня 1991 р.). Український уряд під тиском масових демонстрацій відмовився брати участь у підписанні договору, призначеного на 20 серпня. Назрівав конфлікт між Україною і центром.