Розділ «ЧАСТИНА ЧЕТВЕРТА На шляху до незалежності»

Дозована гласність переростала у свободу слова. Свобода слова формувала організації і рухи, різні громадські об’єднання. Ядром їх ставала інтелігенція та реабілітовані політв’язні. За 1989 р. із концтаборів було випущено близько 300 тис. політв’язнів. Вимога політичних змін ставала все настійнішою.

26 квітня 1986 р. в Україні, неподалік од Києва, сталася аварія на Чорнобильській атомній електростанції. Це змусило багатьох замислитися над системою господарювання союзного центру. Звісно, що уряди — і союзний, і український — приховували справжню сутність і розміри аварії. На загальних зборах колективу Київського університету ім. Т. Шевченка 29 квітня в Палаці “Україна” один із тодішніх секретарів КПУ Ю. Єльченко сказав, що “нічого страшного не відбулося”, трапилась невеличка аварія, і винуватці її — два якихось оператори — “дістали своє”, тобто, загинули… І все. Влада, приховуючи розміри аварії, продемонструвала половинчастість гласності і всієї, зрештою, перебудовчої роботи.

Ідеологи перебудови висували гасло оновленого соціалізму, “соціалізму з людським обличчям”, нового союзного договору, гарантій прав людини. Була змінена форма правління в країні. Тепер був обраний президент СРСР, і ним став генеральний секретар КПРС Горбачов. Керівна верхівка на чолі з першим президентом СРСР прагнула провести реформи, які б змінили сутність репресивного соціалізму. Він закликав до “радикальної реформи”, до “перебудови” і навіть до “вихідного положення” — до концепцій непу, який у свій час безжально був задушений Сталіним і який дозволяв економічну самостійність підприємствам, вільну торгівлю, запроваджував ринкові механізми, впливав на керівництво економікою “економічними важелями” тощо. Горбачов не відмовлявся від соціалізму, а шукав кращого соціалізму, який реалізує, нарешті, “соціальну справедливість”.

Про подібне в СРСР не чули за всі роки радянської історії. Так само не чули про те, що потрібно було демократизувати всю країну, а цього можна було домогтися через “гласність” і розширення прав людини. Гласність і відкритість рішень та інформації мала торкнутись і партії. І це потрясало уявлення радянського суспільства. Новою для нього була й концепція Горбачова про “спільність” і “взаємозв’язок” складових частин сучасного світу й існування глобальних інтересів, які мають вирішуватись усіма країнами “світу”. Ці його висловлювання робили світоглядний переворот і справді формували “нове мислення”, попри вперту опозицію в самій КПРС.

Це стосувалось і нової оцінки значення атомної енергетики, і ядерної зброї та необхідності роззброєння і припинення гонки озброєнь, що виснажувала і СРСР, і європейські країни. Проте, попри всезагальну народну підтримку в своїй державі і на Заході ці концепції Горбачова зустрічали шалений опір його колег по партії і саботаж рішень, яких він домагався. Особливо це стосувалося ролі партії як гаранта унітарності держави.

Поряд із тим внутрішнім опором проти Горбачова зростала ще одна опозиційна сила — сила націоналізму російського, що почав рішуче піднімати свою голову, і сила сепаратистського націоналізму в радянських республіках, де на його бік часто переходили партійні керівники республік і національних компартій. У Росії опорою націоналізму була відома організація “Память”. Такі відомі діячі, як Борис Єльцин, письменник–дисидент Олександр Солженіцин та їхні однодумці вважали, що інші народи Союзу експлуатували росіян і що потрібно звільнитися від пут імперії. Таким чином, найбільше поширені в часи “перебудови” були націоналістичні рухи.

Вивід радянських військ із Афганістану, визнання поразки в “холодній війні”, крах соціалістичного табору, з’єднаного Варшавським договором, призвели до посилення внутрішньої кризи в Союзі.

Провал перебудови був для всіх очевидним. Російський академік С. Шаталін писав, що КПРС уже повністю виконала свою історичну місію, показавши світові і своєму народові, як не треба робити, хоча цей приклад надто дорого обійшовся народам.

Про невдачу перебудовчих зусиль, які очолював Горбачов, писали політологи й аналітики в усіх зарубіжних країнах. Цікавими були висновки американського політолога Майкла Доббса: “Чим більше Горбачов латав систему, тим більше прояснювалось, що просто залатати її буде недостатньо. Гасло “прискорення” (технічного прогресу. — Авт.) поступилося гаслу “перебудови”. Зрештою і сама перебудова була дискредитована. Повністю прогнила будівля вимагала реконструкції. Те, що почалось як спроба оновити комуністичну систему, призвело до антикомуністичної революції. Спробувавши реформувати комунізм, Горбачов у кінцевому підсумку лише прискорив його занепад”.

Найбільшою помилкою тодішнього керівництва була, як твердять політологи, все ж недооцінка значення національного питання. Впродовж усього періоду більшовицької історії на першому місці завжди стояло як першорядне політичне завдання — тримати міцно, з усіх сил свою імперію під назвою СРСР. До цього прагнув і Горбачов зі своїм проектом нового договору між радянськими республіками.

Але народи Союзу вже не хотіли жити в імперії. Прорахунки влади в усіх напрямах стимулювали розгортання національно–визвольного руху, який почав переростати у боротьбу різних народів за суверенітет і незалежність у республіках Прибалтики, Закавказзя та в Україні.

Демократичні ж об’єднання повсюди, у тому числі й в Україні, вимагали реформ в економіці, політиці і культурі, критикували адміністративно–командну систему. За даними журналу “Віче”, в Україні в цей період існувало 46 тис. різних об’єднань.

Другий період визвольного руху в Радянському Союзі починається з кінця 1989 р. і до грудня 1991 р. Це період виникнення нових партій, радикалізації різних рухів. А в Україні — це вимога української державності, самостійної зовнішньої і внутрішньої політики, підготовка до нових виборів до Верховної Ради України та місцевих органів влади навесні 1990 року.

Важливу роль у цей час відігравав Український культурологічний клуб, заснований у серпні 1987 р. дисидентами. Його очолював журналіст Сергій Набока. Значне місце тут посідали дискусії про наслідки голодомору 1933 року, репресій і тоталітаризму, про символіку України; тут формувалися демократичні погляди на сучасний стан культури та державності. У Львові існувало подібне Товариство Лева та молодіжний дискусійний клуб.

Визначну роль у піднесенні демократичних ідей відіграв з’їзд письменників України 1988 року. Письменники Дмитро Павличко, Іван Драч, Станіслав Тельнюк та ін. відкрито виступили проти тоталітарного режиму, що зруйнував культуру України; вони вимагали державного статусу українській мові. Це змусило керівництво визнати необхідним розробити закон про статус української мови.

Навесні 1989 року на мітингах і демонстраціях 1 травня уЛьвові вперше замайорів синьо–жовтий прапор України. А 21 січні 1990 р. під ці прапори у живий ланцюг — у річницю Акту злуки ЗУНР і УНР — стало від Івано–Франківська — через Львів — до Києва 450 тис. осіб, як твердили органи внутрішніх справ. Ініціатори акції говорили про 5 млн осіб, які взяли участь у цьому ланцюгу єдності. 3 квітня український національний прапор було піднято над Львівською ратушею, а 24 липня — біля міськради в Києві. Демократично–національні сили розпочали широкий наступ на стару тоталітарну систему. Провідну роль тут відігравали українські письменники та представники інтелігенції.

У січні 1989 р. на загальних зборах письменників було прийнято рішення про створення Народного Руху України за перебудову. На кінець року рухівські осередки об’єднували вже 280 тис. осіб. На установчому з’їзді НРУ у вересні 1989 р. було прийнято програму, за якою визначалося, що Рух діятиме в межах конституційності, співпрацюватиме з радами народних депутатів для встановлення справжнього народовладдя. Основною тезою цієї програми було положення про необхідність встановлення суверенної української держави. На підставі нового союзного договору, який вироблявся в Москві, Українська держава мала співпрацювати з іншими радянськими республіками. Рух ще не міг відірватись від старої суспільної ідеї — соціалізму. У програмі говорилося про оновлене соціалістичне суспільство. Але на другому з’їзді НРУ в жовтні 1990 р. були внесені нові радикальні зміни, з назви вилучено слова “за перебудову”, головним визначалося відновлення української держави, вихід із СРСР, усунення від влади КПРС, зникла ідея побудови соціалізму чи комунізму. Голова Руху Іван Драч заявив; “Тільки повний суверенітет українського народу, цілковито незалежна українська держава відповідають сучасному розвиткові світової цивілізації.”

1988 року була відновлена Українська Гельсінська спілка на чолі із Левком Лук’яненком, програма якої визначала: 1) право нації на самовизначення і відновлення української держави (спочатку не відкидалася можливість утворення конфедерації суверенних незалежних республік, але невдовзі (у вересні) УГС заявила про необхідність виходу України із СРСР); 2) Україна мала самостійно встановлювати дипломатичні стосунки; 3) припинення переслідувань опозиційних сил; 4) скорочення армії тощо. Таким чином, УГС вийшла за рамки правозахисної діяльності. На початку 1990 р. вона нараховувала близько 1,5 тис. членів, мала низку представників за кордоном.

З 1988 р. активізувалось відродження греко–католицької церкви. В січні на подвір’ї собору Святого Юра був відслужений молебень на честь Дня злуки українських земель, що мало більше політичний, аніж релігійний характер. Водночас утворився комітет для відновлення Української автокефальної православної церкви (1989), яка почала легально діяти в наступному, 1990 році.

Виникнення багатопартійності.