Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка»

Михайло Драгоманов став ідеологом нового українства, ідеологом, котрий визначив у перспективі долю України в системі європейської цивілізації, показав шлях, яким далі мала розвиватись визвольна боротьба українців.

Діяльність Драгоманова, як теоретична, так і практична, відбувалась у той період історії Наддніпрянської України, коли не було ніяких скільки–небудь організованих або визначних соціальних чи національних рухів, не було ні українських політичних партій, ані якихось національних політично–державницьких організацій. Ось чому діяльність Драгоманова стала унікальним для України явищем.

Але важливо, що вона стала суттєвим явищем і для російського визвольного руху. І. Франко назвав Драгоманова сумлінням нації і закликав дорожити “неперестарілим доробком” усіх, “кому дороге наше слово і дорогі ідеї, для яких працювали і боролися обидва чільні сини України Шевченко і Драгоманов”.

Справді, Тарас Шевченко дав своєму народові Слово, окрилив його душу духом свободи і боротьби, вивів Україну на терени світової культури. Михайло Драгоманов дав українцям нову національно–державницьку ідею, штовхнув думку і силу цілого покоління української інтелігенції на велику працю — відродження національної і політичної самобутності України як соборної країни.

Драгоманов показав, що шлях відродження української нації, як нації європейської, лежить у відродженні її самостійного існування в тісній співдружності з децентралізованою демократичною Росією і демократичною Європою.

Саме тому теоретична спадщина Драгоманова була заборонена і в самодержавній, і в більшовицькій Росії. І зараз у вже демократичній Російській Федерації ніхто навіть із демократів не згадує спадщини Драгоманова, яка присвячена проблемам децентралістичної, антитоталітарної, антишовіністичної суспільної ідеології в Росії. Бо, з одного боку, це суперечить споконвічній анексіоністській політиці, здавна притаманній урядовим колам Росії, котрі, здається, навічно вчепилися в цю ідею. А з другого боку, це допомагає звільненню свідомості політичних провідників і мас народу від ілюзій непогрішимості “старшого брата”, допомагає народам побачити ясну перспективу свого політичного поступу.

Для України це мало особливе значення. Адже звільнена від міфів імперської історії, на яких виховували кілька поколінь народу, вона позбуватиметься психології меншовартості, холопства і холуйства. І перед нею відкриватиметься перспектива власного повноцінного поступу.

Яким же Драгоманов бачив шлях поступу України?

Першим завданням він вважав відродження наукове і культурне, витворення свідомої національної інтелігенції. Для цього потрібно було розширювати освіту найширших верств населення, розробляти всі галузі науки, освіти й культури. Він накреслив грандіозний план діяльності для української інтелігенції: заснування шкіл, бібліотек, театрів, перехід на українську мову в усіх навчальних закладах. Відродження українства в XIX ст., яке він спостерігав у студентських гуртках, у громадах, було скоріш етнографічним, мало вузький характер. Драгоманов розумів, що це зумовлено колоніальною політикою російського самодержавства впродовж двох століть — тобто відсутністю незалежного державного існування.

В Україні два століття руйнувалися демократичні здобутки епохи козаччини і Гетьманщини, руйнувалась європейськість у науці й літературі. Проводилось зросійщення міст. Через те українська мова і культура залишились тільки в масі неписьменного селянства.

У зв’язку з цим писав, що коли українська інтелігенція не візьметься за працю в містах, за розвиток у них української просвіти в Україні буде поглиблюватись провінційність, відсталість політичної та української культури. Саме тому він вважав, що першочерговим завданням українського політичного руху є створення саме в містах українських прогресивних організацій і запровадження української освіти.

Драгоманов закликав працювати над тим, щоб українська мова “була струментом для проводу в наш народ думок поступових (тобто прогресивних. — Авт.), а не старосвітської гнилизни і темноти, обскурантизму, як це часто бачимо в писаннях українських національників або всесвітніх ретроградів назадників, котрі підшиваються під українське національство”.

Найбільшим нашим ворогом, каже Драгоманов, була неосвіченість, котра заїдає наше письменство “гірше всякої цензури”. Отже — українська освіченість і прогресивність сучасної цивілізованої науки й культури мали стати основою модерного українства.

Для розгортання процесу національного відродження і визвольної боротьби Драгоманов закликав створити в Україні Наддніпрянській і в Галичині політичні партії, котрі гуртувались би на демократичних європейських засадах. Він вважав, що ці партії мусять починати свою діяльність із національного культурно–освітнього відродження. І показав практичний приклад — допоміг створити таку партію в Галичині у середовищі своїх молодших послідовників і однодумців, серед яких були Іван Франко, Михайло Павлик, Северин Данилович та ін. Він вважав, що свідоме українство має увійти в прямі стосунки “з європейською наукою і політикою”.

Політичні партії в Україні повинні бути схожими на політичні партії європейських країн. На думку вченого, вони мають відстоювати демократичні свободи: слова, зібрань, товариств, преси, зборів, освіти, віросповідань, рівноправність жіноцтва з чоловіками тощо.

Драгоманов наголошував, зокрема, на праві всіх народів — великих і малих — на свободу думки, національної мови, культури, державництва, і вимагав, щоб це право було гарантоване програмами політичних партій. В цьому плані він став одним із найвидатніших у Європі й у світовому визвольному русі теоретиків із національного питання. Він вважав, що національне відродження і відродження політичної свідомості українців має відбуватись у всіх регіонах, де жив український народ, хоча він був розділеним і перебував під владою різних держав — Австро–Угорщини і Росії.

Соборність України була ще однією важливою гранню культурної та політичної діяльності Драгоманова. Ця ідея соборності і нині для нас є актуальною і важливою, особливо коли окремі регіональні політичні угруповання чи рухи починають розхитувати територіальну єдність сучасної України.

Драгоманов докладав величезних інтелектуальних зусиль для того, щоб у 70–80–х роках XIX ст. спрямувати в правильне русло розвиток теоретичної думки діячів демократичного табору Росії, зокрема в часи народницького руху. Відомо, що народники, ця нова хвиля демократичної інтелігенції країни, що заповнила всі 70–ті роки, намагались підняти народні маси на соціальну революцію і побудувати в Росії, минувши капіталізм, соціалістичне суспільство.

Драгоманов високо цінував героїчні зусилля російського народництва, у середовищі якого було чимало й українців. Але він бачив, що стоять вони на утопічних засадах.

Ідея і теорія, на якій стояли російські народники, були науково помилковими і не могли принести країні ніяких реальних змін. Теоретики російського утопічного соціалізму — П. Лавров, М. Бакунін, П. Ткачов — вважали, що Російська імперія, усі її народи, а передусім великоруський народ, готові до побудови соціалізму, обминувши капіталістичні форми виробництва. Для цього потрібно тільки підняти селянство на соціальну революцію, захопити владу — і соціальні проблеми будуть вирішені, всі стануть заможними і вільними.