Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка»

У 1863 р. на Правобережній Україні, у Литві та Білорусі вибухає повстання за відродження Польщі. Спроба польських учасників визвольного руху підняти на повстання українських селян не мала успіху. По Україні польські повстанці поширювали свої відозви до українців уже навіть українською мовою. Та українські селяни не підтримали панів, бо правильно розуміли, що відроджена Польща “від моря до моря”, із включенням українських земель, поверне їм стару польську панщину і релігійний гніт, тягар яких вони ще відчували на своїх спинах.

Більше того, українські селяни самочинно озброюються й піднімаються проти своїх повсталих панів. Царський уряд використав цей рух селянства, подекуди селянам жандарми навіть роздавали зброю, щоб краще били “стургентів” (перекручене “інсургент” — повстанець. — Авт.). На правобережних українських землях розпочиналось стихійне повстання селян проти польських панів.

Ця боротьба, що особливо розгоралась на Київщині та на Волині, загрожувала перекинутись і на Лівобережну Україну. Але там землі належали переважно українським дідичам та російським поміщикам. Тому російська адміністрація швидко об’єдналася з переляканими поміщиками Лівобережжя і панами–поляками на Правобережжі у боротьбі проти несподівано могутнього антипольського руху. Польські пани й шляхта покидали свої загони, тікали до російських урядовців просити військової допомоги, щоб придушити селянські повстання в своїх селах і маєтках.

Польське повстання 1863 року на Правобережжі було розгромлене. Значна кількість учасників його була відправлена до Сибіру. Але це повстання змусило царський уряд провести аграрну реформу, внаслідок якої селяни на Правобережжі дістали більші наділи землі.

Крім того, повстання мало велике значення для подальшого розвитку теоретичної думки щодо прав народів на своє національне існування. Це стосувалося, безумовно, і майбутності українського народу.

Протягом наступних десятиліть між діячами російського, польського та українського визвольного руху точилася полеміка з питання: якою ж мусить бути доля українців? Від самого початку потрібно підкреслити, що український визвольний — громадівський — рух носив в основному культурницько–просвітницький характер і не ставив питання про відродження державницького існування.

Але він зазнавав тиску, викликав невдоволення і з боку польських, і з боку російських ідеологів та урядовців. Навчені досвідом повстання, польські пани боялися, що діяльність громад підніме хвилю народного повстання, яка і їх затопить. Через те вони провокували російський уряд на репресії проти українських діячів, котрі будили свідомість народу.

Російські ідеологи типу Каткова також нацьковували царський уряд на учасників українських громад, бо немає, мовляв, ніякого осібного українського народу, його історії та мови, є лише один народ — російський.

Все це завершилося тим, що в 1863 р. міністр внутрішніх справ Росії Петро Валуєв видав циркуляр про заборону друкувати українською мовою книжечки для народу, підручники, духовні твори тощо, бо “… никакого особенного малорусского языка не было, нет и быть не может… Наречие, которое употребляет простонародье, есть тот самый русский язык, только испорченный влиянием Польши”, — навчав міністр непосвячених.

Але задушити суспільну думку і культуру великого народу одним циркуляром було неможливо. Вони розвивались. Культурно–просвітницький рух, який усе більше усвідомлювався як національно–визвольний рух українського народу, розширювався і поглиблювався.

У 70–х роках XIX ст. у різних містах України продовжують створюватися громади. Нове покоління інтелігенції, зокрема молоді, вливається в них своєю працею. Цей громадівський рух часом з’єднується із демократичними гуртками й організаціями загальноросійського спрямування, які базувалися на гаслах соціалізму, що в цей час уже ставав модним на Заході і в Росії.

Особливо бурхливою була діяльність у 70–80–х роках “Старої громади”, котра об’єднала видатних учених, літераторів, композиторів не лише України Наддніпрянської, а й Галичини, Закарпаття, Буковини, багатьох слов’янських країн. На III Археологічному з’їзді в 1874 р., який став міжнародним науковим явищем завдяки діяльності українських учених, Україна заявила про себе високою культурою, драматичною історією, героїзмом своїх історичних діячів. Це викликало страх і невдоволення як польських панів, так і російських урядовців, які боялися відродження української культури, науки й освіти, що вело до відродження державності. Через те в 1876 р. царський уряд видає новий указ про заборону української мови, літератури та культури. Він був підписаний царем Олександром II у німецькому курортному містечку Емсі, і тому його називають Емським указом. Цим указом заборонялося ввезення українських книжок із Галичини, де вони могли друкуватися рідною мовою завдяки конституційним законам Австро–Угорщини. Емський указ забороняв проповіді в церквах українською мовою, заборонялося навіть співати пісні українською мовою. Відомий український учений С. Єфремов розповідає, що коли українська громада в Києві влаштовувала концерт, то пісню “Дощик, дощик крапає дрібненько” мусили перекладати французькою мовою… А в Одесі назву спектаклю “Ой не ходи, Грицю, та на вечорниці” перекладали для афіш російською мовою: “Ах да не ходи, Гришка, да на пикник”.

Чим пояснюються такі нагінки на українство в 60–70–х роках XIX століття? А тим, що Україна не зважала на різні заборони, продовжувала своє національне й культурне відродження, яке поступово набирало політичного, державницького забарвлення. Втім, політичний струмінь у середовищі української інтелігенції був ще слабким.

Це пояснюється тим, що українська еліта — оте чиновництво, міщанство, духовенство, дрібне дворянство — становила дуже незначну й економічно бідну частку української нації. А таке трапилось тому, що освічене українство поспіль два століття продовжувало вливатися в імперську російську культуру. Україна ставала одним із розвинених регіонів із капіталістичним виробництвом, тут формувався новий економічно могутній клас — клас буржуазії. Але цей клас не був українським: основні багатства України переходили до рук буржуазії іноземної та російської. Українські міста переставали бути центрами української освіти. Наприклад, у 1874 р. українці у Києві становили 60 відсотків, у 1897 р.— лише 22 відсотки, у 1917 р.— всього 16 відсотків. У 1917 р. Київський університет, як і інші університети в Україні, мав надзвичайно низький відсоток студентів корінного населення — всього 11. Одеса, цей могутній торговий центр Південної України, у 1897 р. мала 5,6 відсотка українського населення, а в 1920 р.— 2,9 відсотка. Російська освіта зросійщувала українські міста.

Так само було і з робітничим класом. Українське робітництво становило в деяких промислових містах Півдня України одну третину всього робітничого середовища. Українська інтелігенція перебувала в меншості в Україні, бо міста були неукраїнські, доступ до освіти мали в основному жителі міст, а тут переважало російське і зросійщене населення, яке й мало більшу можливість навчатись.

Українська інтелігенція зосереджувалася в основному по селах. Її становище було скрутне. Вона становила меншість серед зросійщеної інтелігенції. Ось деякі цифри: у 1897 р. лише 16 відсотків юристів, 25 відсотків учителів, 10 відсотків письменників і художників були українцями. За такого становища, звичайно ж, національний рух у Наддніпрянській Україні не міг бути сильним. Була відсутня, як ми бачимо, економічна основа для розвитку національної еліти, був відсутній потужний український буржуазний клас.

Україна залишалась колонією Російської імперії. Економіст М. Волобуєв у 20–х роках XX ст. зауважував, що Україна була колонією не азіатського типу, коли не розвивалась місцева промисловість, а колонією європейського типу. Це означало, що багатства з України перекачувались у досить простий спосіб: імперська політика ціноутворення створювала ситуацію, коли вартість російських готових товарів із української сировини була досить високою, а вартість сировини лишалася дуже низькою. Всі прибутки через ціни, отже, діставалися промисловому центрові Росії, а Україна лишалася дешевою сировинною базою, якій не оплачували її витрат за сировину, отже, вона втрачала свої законні фінансові надходження й виснажувала свої надра. Через відсутність значного українського капіталу в промисловості не могла сформуватись могутня українська буржуазія, яка в усіх країнах світу була основою національного руху і державного відродження. Великий і середній бізнес в Україні зосереджувався в основному в руках чужоземців.

Таке становище в розвитку української буржуазії та української інтелігенції визначило розстановку сил і особливості національно–визвольної боротьби українців у наступному, бурхливому XX ст.

Нове українство. Драгоманов

Український визвольний рух у 60–70–х роках XIX ст. народив у своєму середовищі надзвичайну постать новітнього мислителя — політичного діяча, теоретика національно–визвольної боротьби народів Російської імперії, вченого–історика, літературознавця та етнографа зі світовим ім’ям — Михайла Петровича Драгоманова. Саме йому судилося підняти на новий щабель теоретичну думку національного розвитку України, визначити майбутні шляхи визвольного руху українців.