Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка»

Таким чином, Україну теоретично почали ділити дві в сутності імперські держави. Одна з них твердо стояла в Україні своєю військовою силою та адміністративним управлінням, а друга, що була повержена, намагалась відродити свою імперську могуть і вирвати з рук Російської імперії половину українських територій і українського народу разом із Білоруссю та Литвою.

У цих умовах і відбувається формування нової української визвольної ідеї, яка виробляє власні суспільні ідеали і шукає шляхи відродження України поза імперіями–сусідками — Польщею та Росією. Через те ідейна програма Кирило–Мефодіївського братства, увібравши в себе демократичні засади сусідніх визвольних рухів, відкидала зазіхання новітніх імперських ідеологів на Україну і шукала власних шляхів утвердження українства в історії.

Українські громади

Гостра ідеологічна боротьба навколо України розгортається в 60–х роках XIX ст. Це був час, коли кріпосництво доживало свої останні роки. Криза феодального рабства викликала до життя нову хвилю таємних революційних гуртків та організацій у Російській імперії, в тому числі і в Україні.

Однією з найбільших таких організацій, що виникло 1856 року на чолі з Яковом Бекманом, Петром Завадським, Митрофаном Муравським, Петром Єфименком, було Харківське таємне товариство в середовищі студентів університету. Після викриття цього товариства воно продовжило роботу в Києві до 1860 р. Це Харківсько–Київське таємне товариство, створене студентами, вихідцями із різночинної інтелігенції та дрібного дворянства, започаткувало новий період у визвольній боротьбі в Російській імперії — період різночинної інтелігенції. Головні засади його діяльності: знищення кріпацтва, демократична перебудова суспільства, повалення самодержавства, створення республіканського управління, право українців на національний розвиток. У пізніших подібних організаціях всеросійського характеру, що діяли і в Україні, право на національний розвиток народів поступово деформується і зникає зовсім. Це товариство поширювало заборонені політично–публіцистичні твори, створювало й поширювало революційні листівки, спрямовані проти уряду і самодержавного правління, а також рукописні студентські журнали “Свободное слово” і “Гласность”. Учасники товариства очолили навесні 1858 року студентські заворушення у Харківському університеті, взяли участь в організації у Києві та в інших містах недільних шкіл для дітей міської бідноти. Цей почин переріс у всеросійський демократичний просвітницький рух. Харків’яни встановили тісні зв’язки з нелегальними організаціями Петербурга, Москви, Казані, Дерпта та інших міст Росії.

Після арештів членів товариства деякі з них, після звільнення, стали активними діячами нових організацій — громад.

Значне місце в розвитку політичної діяльності інтелігенції в Росії відіграє петербурзька організація “Земля і воля” (1862–1863), що перебувала під ідейним впливом відомих російських демократів, зокрема М. Чернишевського та О. Герцена. Свій вплив ця організація поширює й на Україну. У програмних документах ця організація, як і інші російські гуртки, на перший план висувала політичну демократично–республіканську перебудову суспільства в єдиній Російській державі, ігноруючи права націй і народів на їхнє суверенне державницьке існування. Таке право вони визнавали лише за поляками.

Одночасно в Україні посилюється й третя течія у визвольній боротьбі — польський визвольний рух, який захопив шляхетсько–панське населення Правобережної України.

Польські організації знову вели енергійну підготовку до збройного повстання проти російського самодержавства, за відновлення Польської держави в межах 1772 р.— тобто в межах так званої історичної Польщі (до її поділів) — “від моря до моря”. В Україні створюються досить численні й дієві польські організації. Керівний підпільний центр повстання “Центральний комітет”, що був створений у Варшаві, організовує свої відділення в Україні — на Київщині, на Поділлі, на Волині, де жило чимало польського панства. Адже відомо, що на Поділлі 90 %, на Волині й на Київщині більше 80 % землі належало польським панам.

Значна кількість таємних організацій створюється серед польської молоді, зокрема серед студентства Київського університету, де більше 80 % було представниками польської національності. Найбільшими польськими таємними товариствами наприкінці 50–х — на початку 60–х років були “Тройніцький союз”, “Центральний комітет на Русі”, згодом був навіть “диктатор на Русі” (ним був А. Юр’євич). Так зване “Шкільне товариство”, яке мало на меті залучити до польського руху українське населення. Невдача повстання 1830 року змусила польських ідеологів звернути увагу на українське населення. Тепер при маєтках польських панів, при костьолах створювались нелегальні школи для дітей українських селян, в яких навчали польські вчителі, студенти за спеціально виданими польськими підручниками, це були так звані елементаж (букварі). Звичайно, навчали польською мовою і в тому дусі, що український народ не є самостійним державницьким народом, що він є відгалуженням польської нації, як, скажімо, мазовшани, малополяни чи великополяни. Тому українці мають підтримати повстання поляків за відновлення Польщі.

Це призвело до того, що українська студентська молодь, якої було небагато в Київському університеті, почала гуртуватися в свої таємні гуртки. В 1859–1860 рр. у Київському університеті українська молодь включається в національно–просвітницьку діяльність створюючи для міської молоді недільні школи. Ця молодь об’єднується у велику організацію, яка називалась “Громадою”. Громадівці 60–х років докладають багато зусиль, спрямованих проти полонізаторської діяльності таємних польських організацій, відстоюючи в статтях, популярних книжечках, у виступах самобутність українського народу, його історії, культури, мови, літератури.

До громадівців Києва приєднуються й інші подібні організації молоді та української інтелігенції. На чолі цього просвітницького руху стала петербурзька “Громада”, що складалась із колишніх кирило–мефодіївців, а нині — видатних діячів культури: М. Костомарова, П. Куліша, Т. Шевченка, В. Білозерського та ряду українських меценатів. Після повернення із заслань за участь у Кирило–Мефодіївському братстві вони організували в Петербурзі видання першого українського журналу “Основа” (в ньому частина статей друкувалася і російською мовою). Навколо цього журналу об’єднувалися всі українці Петербурга. Ця “Громада”, крім того, видала для дітей ряд українських підручників, творів Т. Шевченка, Марка Вовчка, Л. Глібова тощо. Такі громади діяли у Полтаві, Чернігові, Харкові. Вони поширювали в народі дешеві українські видання, створювали хори, народні театри, періодичні видання.

Ця просвітницька діяльність українців сприяла розвиткові самосвідомості в середовищі простого люду. Польські діячі визвольного руху були роздратовані. Вони розуміли, що під впливом громадівців українське населення не підтримає їхнє збройне повстання за “історичну Польщу”. Національне відродження українців не відповідало інтересам націоналістично настроєних ідеологів “історичної” Польщі. Не відповідало воно і російським урядовим інтересам, адже імперська політика робила все, щоб зробити українців великоросами, а не осібною нацією.

Через те в періодичній пресі розпочинається гучна полеміка між ідейними натхненниками самобутності українців, російськими публіцистами і теоретиками Польщі “від моря до моря”. Кому має належати Україна — Польщі, Росії чи лише своєму народові? У полеміку включаються журнали “Основа”, “Современник”, російські слов’янофіли з їхнім журналом “День”, численні польські періодичні видання. Приєднується навіть самодержавно–шовіністичний орган “Московские ведомости” М. Каткова. Всі тягнуть Україну на свій бік. У гучній полеміці брали участь найвидатніші діячі польського, українського, російського визвольного руху: М. Костомаров, В. Антонович, М. Чернишевський, М. Катков, М. Падалиця, Г. Нарбут, М. Грабовський та інші.

Цікаво простежити, як же російські демократи уявляли собі майбутнє українського народу. Якщо офіціозний самодержавний ідеолог М. Катков взагалі вважав, що України немає, то російські демократичні діячі погоджувалися, що все–таки Україна існує, але як побічний продукт великоросійської культури. Тому навіть програмні документи такої революційної організації, як “Земля і воля”, надавали право на державницьке існування, скажімо, польському народові, але відмовляли в такому праві народові українському.

Тобто, і польські, і російські діячі однаково не вважали українців самобутнім державницьким народом.

Українські громади і демократичні гуртки та групи виникали в 60–х роках у багатьох містах. До їх числа входили не тільки студенти, але й значна кількість української інтелігенції, відомі діячі культури. Наприклад, до складу Полтавської громади належали відомий педагог та історик росіянин О. Стронін, український письменник О. Кониський, спадкоємиця роду І. Скоропадського Єлизавета Милорадович та інші. Ці громади не висували ніяких політичних вимог, займалися просвітництвом, розвитком культури, літератури, історії, виданням періодичних часописів.

Але ця робота викликала страх і ненависть з усіх боків. Особливо загострилася ситуація, коли частина прогресивно настроєної польської молоді в Київському університеті, так звані хлопомани, на чолі з Володимиром Антоновичем і Тадеєм Рильським, заявили, що вони розуміють провини польської нації перед народом українським, що вони, як люди, які виросли і вивчились на землі українців, мусять тепер повернути їм свій борг. Через те вони стали “ходити в народ”, записувати фольклор, вивчати українську мову, видавати книжечки для народу, вдягатися в українське вбрання і розмовляти українською мовою. Ця група молоді відокремилася від таємних угруповань польської молоді — ґмін (громад), від польських таємних організацій і приєдналася до “Громади” українських студентів. Польські патріоти, особливо ксьондзи, проклинали цих сміливців, почали писати на них доноси. Працюючи в 70–х роках в архівах III жандармського відділення, авторові цих слів довелося знайти велику кількість — десятки! — таких доносів на Володимира Антоновича і Тадея Рильського!

Розгортання польського визвольного руху посилювало в суспільстві полеміку й агітацію із закликом українських громадівців. В їхньому середовищі виникає радикальне крило. Особливо виділяється в ньому постать полковника російської армії Андрія Красовського, пращури якого за походженням були українцями. Він провадить агітацію серед селян на Канівщині, закликає їх піднятись на боротьбу за землю, звертається із власною прокламацією до солдатів Житомирського полку не брати участі в придушенні повсталих селян. Він, зокрема, писав у своїй відозві до солдат: “Приказ сечь своих и стрелять по ним за то, что они хотят Земли и Воли, будь он самого царя приказ, все же он окаянный… поведут вас — идите, но помните, до народа и пальцем не дотрагивайся! Кровь его (говорит нам слово Божее) падет на вас и на детей Ваших”.

Полковник А. Красовський є яскравою постаттю в українському русі 60–х років. За свою діяльність він був заарештований і кинутий у фортецю Косий капонір у Києві, а потім засуджений до смертної кари. Студенти збиралися влаштувати патріотичну демонстрацію, коли його мали вивезти з Києва. Смертна кара була замінена довічним ув’язненням у Сибіру. Цікаво, що солдати Житомирського полку, до котрих він звертався з відозвою, вкинули йому у віконце через ґрати патріотичного листа, де писали, що гордяться своїм полковником і віддадуть свої життя за ті ідеали, які він проповідував. Діяльність Красовського не залишала вибору “між мовчанням і словом”, писав згодом О. Герцен.