Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка»

Практично здійснити навіть будь–яку автономію здавалося неможливим. Ідея української самостійності здавалась неможливою ще й тому, що виплоджений грубим матеріалістичним світоглядом фаталізм твердив, ніби певні соціальні, а разом з тим і політичні ідеали мусять бути осягнені, як говорив Франко, “самою іманентною силою розвою продукційних відносин без огляду на те, чи ми схочемо для сего кивнути пальцем, чи ні”. “Але,— продовжує він,— ця думка належить сьогодні до категорії таких фатальних забобонів, як віра у відьом, в нечисте місце і феральні дні. Ми мусимо серцем почувати свій ідеал, мусимо розумом уяснювати собі його, мусимо вживати всіх сил і засобів, щоб наближуватись до него, інакше він не буде існувати, і ніякий містичний фаталізм не сотворить його там, а розвій матеріальних відносин потопче і цим роздавить нас, як сліпа машина”.

Погляньмо ж тепер на західні українські землі, де також українська суспільна думка шукала шляхів для відродження державництва України.

Цікаве явище: український народ протягом своєї багатої тисячолітньої історії не поневолив жодного народу, не зробив рабами жодної нації, не забрав ні в кого мови, і землі, культури, державності. І ось тепер ціле століття шукав шляхів для свого відродження. В усіх частинах розірваної української території — і в складі Російської, і в складі Австро–Угорської імперії, де народ жив власними історичними традиціями, де говорив українською мовою, ішов пошук національного й державницького відродження.

Після поділів Польщі Галичина відійшла до Австрійської (з 1868 р. — Австро–Угорської) імперії.

У Галичині українці були не в кращому становищі, аніж українці під Російською імперією. Глухий закуток Австро–Угорщини не мав можливостей для інтелектуального розвитку українського населення. Місцеві русинсько–українські феодали ще після Люблінської унії 1569 р. почали католичитися, полонізуватись й поповнювати польсько–шляхетський клас Речі Посполитої.

На початок XIX ст. Галичина перебувала в жалюгідному становищі. Економічна політика Відня не сприяла ні розвиткові тут промисловості, ні вирішенню соціальних проблем. Вся увага австро–угорського уряду спрямовувалась на розвиток тих країв, які були населені більш освіченими і згуртованими націями — німцями, угорцями, чехами. Тож Галичина лишалась занедбаною провінцією, сировинним придатком тих регіонів.

Наприкінці XVIII ст. шляхта, що була в основному польською або сполонізованою, становила 3,4 відсотка населення краю; міщани, незаможні ремісники та крамарі (останні в основному з єврейського населення) — до 10 відсотків. Пізніше з’являється тут нова нечисленна група населення — чиновники з німців або чехів. Українське селянське населення, яке становило більшість у краї, мало одну–єдину категорію власної інтелігенції — уніатське священицтво. В основному воно походило із селянської верстви, а через те швидко втратило ідеї вселенського панування ватиканського центру й перейнялося життям та інтересами власного, селянського класу.

У такий спосіб уніатське духовенство перетворилось із сили, якою хотіла скористатися католицька церква для власного звеличення й зміцнення, в антипод католицького анексіонізму.

Це, власне, й вирішило подальшу історичну долю українців Галичини. Священики греко–католицької, або уніатської церкви стали в опозицію проти наступу католицизму й перетворилися в українську національно–свідому верству населення, яка сприяла утриманню в ньому національних та історичних традицій, рідної мови, писемності тощо. Тож не дивно, що в галицькому краї перші кроки культурно–національного відродження робилися в середовищі окремих груп біднішого сільського духовенства.

Наприкінці XVIII ст. в Австрії правили реформатори — імператриця Марія–Тереза та її син Йосиф II, які провели важливі реформи і в Галичині. Зокрема вони послабили тут кріпосництво, обмежили додаткові повинності, трохи посилили греко–католицьке священицтво, яке постійно зазнавало утисків від католицької церкви тим, що дали йому рівні права з католицькими ксьондзами. Польським феодалам було заборонено втручатись у призначення парафіяльних священиків. Крім того, греко–католицькі священики дістали хоч і невелику, а все ж державну платню, що підняло економічний і моральний статус уніатського духовенства.

Ці заходи завершились тим, що вперше після Берестейської унії була встановлена 1808 року греко–католицька митрополія. Це мало величезне значення для всього галицького краю. З одного боку — зріс авторитет українського духовенства серед населення краю, з другого — все це протидіяло засиллю польсько–католицького елементу в Галичині. У такий спосіб віденський уряд якось урівноважував претензії польсько–шляхетського панства на повне володіння Галичиною в межах Австро–Угорщини і створював для себе опору в українському населенні проти польського натиску.

Але був іще й третій бік реформ: греко–католицьке духовенство, вдячне за підтримку віденського уряду, почало поширювати ідею вдячності до нього серед русинів–українців, виховувало вірнопідданство йому, а з другого боку, посіяло ілюзії про всесилля імператорів і почало з надією дивитись у бік правлячої династії Габсбургів, чекаючи нових поступок. У середовищі греко–католицького духовенства витворювалась ідеологія консерватизму, провінційного лакейства, яку пізніше політичні публіцисти назвали рутенством (тобто та, яка притаманна русинам, чи рутинам — тут і далі зберігалась первісна назва галльського племені — рутинів, або русини). Рутенство було споріднене з наддніпрянським малоросійством — з подібною ж вірнопідданською ідеологією лакейства і запобіганням перед російським імперським урядом. Все це призвело до того, що частина верхівки греко–католицького духовенства, як і православного в Україні, переорієнтувалась на урядові кола і почала відриватись від народу.

Імператори–реформатори ще провели важливі для Галичим реформи в галузі освіти: були відкриті семінарії для греко–католицьких священиків. У 1784 р. у Львові Иосиф II засновує університет, де навчалась у переважній більшості польська молодь, але були й галичани–русини. Навчання на чотирьох факультетах провадилося німецькою мовою, але для українців був відкритий окремий факультет, де навчання провадилось так званим язичієм — сумішшю церковнослов’янської та української мови. Щоправда, 1869 р. нібито з “ініціативи” студентства, урядовці закрили цей факультет. Були відкриті початкові школи трьох типів — однокласні, трикласні, чотирикласні, що готували учнів для гімназій та університету.

У цей час посилюється визвольний рух у Польщі та Чехії. І під його впливом українська галицька інтелігенція все більше звертає свій погляд до галицько–українського народу. Видання праць з української історії та культури Івана Могильницького, Дениса Зубрицького та інших авторів піднімали національну свідомість галичан, зокрема освіченої частини місцевого населення.

У 30–х роках ХІХ ст. в середовищі галицької молоді виникає гурток, який ставить на меті запровадити в літературі замість церковнослов’янської живу розмовну мову. Цей гурток назвали згодом “Руська трійця”. Організаторами його були три семінаристи: Маркіян Шашкевич, Іван Вагилевич, Яків Головацький. З допомогою чеських патріотів вони почали листуватися з видатними “будителями” — просвітителями чеського народу Яном Колларом, Павелом Шафариком, Карелом Гавлічеком. Вони видали вперше в історії галицької культури (у Будапешті, бо вище греко–католицьке духовенство на догоду урядовим колам заборонило робити це у Львові) альманах галицько–українською мовою “Русалка Дністрова”. Це був збірник народних пісень, балад, історичних переказів українсько–русинською мовою. Його зустріла в багнети вся консервативна публіка, наклад було майже повністю конфісковано (все ж 250 примірників лишилося). Але цей альманах дійшов до людей і мав величезний вплив на розвиток літературної української мови та української ідеї в Галичині. Основну увагу члени “Руської трійці” приділяли відновленню історичної пам’яті, знайомили з історією козацтва як символом героїчного минулого всього українського народу і можливим шляхом для втілення державницької ідеї всіх українців у майбутньому.

Величезне значення для Галичини мала епоха європейських буржуазних революцій 1848 року, зокрема і в Австрійській імперії. Революційні події 1848 року підштовхнули невеличку частину українсько–галицької інтелігенції до пошуків нових шляхів у розвитку свого краю. Звичайно, ці явища торкнулися в основному середовища греко–католицького духовенства. У той час намісником у Галичині був граф Франц Стадіон. Він і постарався використати греко–католицьких священиків в інтересах імперії. Під час революційних подій 1848 року гостро постало питання про автономію найбільш політично зрілих народів імперії — мадярів, поляків, чехів. Щоб справитися з цими рухами, які потенційно могли використати українське селянство (а в цей час розпочався великий селянський рух на Буковині на чолі з депутатом парламенту — рейхсрату — Лук’яном Кобилицею), австрійський уряд вдався до організації протидії з боку інших народів слов’янських, зокрема галичан–русинів. 17 квітня 1848 р. в Галичині було скасоване кріпосне право. Згодом воно було ліквідоване й на Буковині та Закарпатті. Австрія була проголошена конституційною монархією.

19 квітня 1848 р. за порадою графа Стадіона група греко–католицьких священиків звернулася з петицією до уряду з проханням надати Галичині окреме управління, дозвіл займати вищі державні посади, зрівняти їх у правах з римо–католицьким духовенством, надати право на освіту в нижчих і середніх закладах українською мовою. Бо українці–русини, заявляли вони, є частиною великого 15–мільйонного народу, що живе у Наддніпрянській Україні, а в Галичині вони становлять два з половиною мільйони і є самобутнім народом, а не часткою польської нації, як це представляли поляки, намагаючись використати їх у своїй боротьбі.

2 травня 1848 р. була створена перша українська політична організація в Галичині — Головна руська рада, її очолив єпископ Григорій Яхимович. Вона об’єднувала 66 осіб, майже половина з них були священики і студенти–богослови. Друга половина — це представники світської інтелігенції, але вони відігравали менш важливу роль. Через кілька тижнів було створено в Галичині 50 місцевих і 13 регіональних філій Головної руської ради. У цей час виникає й більш консервативна українсько–русинська організація “Руський Собор”. Проте його роль у суспільному житті була слабшою.

Нечуваною подією в житті галицького суспільства був вихід 15 травня українського тижневика “Зоря галицька”.

Несподівана поява на політичній арені Австрійської імперії українства з його політичною організацією шокувала представників польського сепаратизму. Вони звинуватили графа Стадіона в тому, що він придумав українців–рутинів, аби нацькувати їх на поляків, бо такого народу, як українці, мовляв, не існує.