Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка»

Тему освіченої української інтелігенції Шевченко порушував у багатьох творах. Геніальний поет робив те недарма. Ця проблема залишалася вирішальною в історичному поступі нашої батьківщини уподовж наступних століть. Шевченкові думки й оцінки цього явища дають ключ до розуміння і нашої сучасної ситуації. Тяжко зізнаватись у цьому. Але історія — наука точна. Тільки усвідомлення хай і жорстких аналітичних висновків забезпечить правильний вибір дороги до суспільного прогресу.

Перші політичні організації

XIX ст., в яке вступила Україна в складі Російської імперії, відзначилось, отже, силою нових ідей, які перетворювали суспільства, формуючи самосвідомість націй і народів, у високо–розвинені національні держави.

XIX ст. принесло Російській імперії, як і всій Західній Європі, як і Україні, ідеї пробудження великих мас населення до політичної діяльності. Для українців, як і майже для всіх слов’ян, особливе значення мали ідеї, пов’язані зі становленням власного державницького буття. Це стосувалось і поляків, і чехів, і болгар, і сербів. Українці йшли в цьому спільному потоці європейського поступу. І вирішального значення тому тут набули суспільні ідеї великого сина українського знедоленого народу, геніального поета Тараса Шевченка, які пробуджували національну свідомість і виводили Україну на нові шляхи цивілізаційного життя.

Початок століття ознаменовується в Росії війною зі Францією, навалою на російські території армій Наполеона Бонапарта. Вона завершилася крахом наполеонівської імперії. Внаслідок закордонного походу російських військ, у складі яких було й багато українців, у російське та українське суспільство приплинуло чимало суспільних новітніх ідей, що сформували нове бачення свого історичного буття і проблем, які вирішувало вже сформоване в Європі капіталістичне суспільство. Російська імперія ще залишалась глибоко феодально–кріпосницькою країною. Це кріпосництво затопило й звільнену від нього в роки Хмельниччини Україну. Тепер нові ідеї, що прийшли з Європи, розбуджували освічених і мислячих людей, формували новий національний світогляд у їхньому середовищі.

В українській освіченій громаді, як і в російській суспільності, у зв’язку з цим виникають різні гуртки — це і масонські ложі, і політичні напівлегальні гуртки. В 1818 р. у Полтаві виникає масонська ложа “Любов до істини”. Членами її були І. Котляревський, В. Лукашевич, М. Тарновський та інші відомі представники української інтелігенції. Подібна ложа виникає у Києві — “Ложа об’єднаних слов’ян”, її учасниками були поляки — Ростишевський, Олізар, Харленський та інші. В 1822 р. подібна ложа створюється в Житомирі.

У 1819 р. у Полтаві створюється таємна організація під назвою “Товариство визволення України”. Його учасниками були освічені українські поміщики Василь Лукашевич (який ще в 1812 р. проголосив тост за Наполеона, сподіваючись, що Наполеон допоможе Україні здобути незалежність у Російської імперії), Рєпнін, Кочубей, Тарновський, Олексіїв. Був укладений програмний документ — “Катехізис автономіста”. Це товариство стояло на позиціях автономності Української держави у складі Росії. Пізніше це товариство було зв’язане з “Ложею об’єднаних слов’ян”, а також із польськими діячами.

У Росії виникає кілька таємних радикальних організацій. Серед них — у Петербурзі — “Союз порятунку” (1816), або “Товариство істинних і вірних синів вітчизни”, членами якого стали М. Муравйов, князь С. Трубецькой, П. Пестель та ін. В 1818 р. цей “Союз” розпався. У Петербурзі було засноване нове товариство, яке було назване “Північним товариством”, яке очолили К. Рилєєв, М. Муравйов, С. Трубецькой та ін. Його програма передбачала революційний переворот в усій імперії, знищення самодержавного правління, кріпосного права, перетворення Росії в обмежену монархію. У Москві утворюється таємна організація “Союз благоденства”. На території України, в Тульчині, де перебував штаб розквартированої в Україні 2–ї армії, створюється південна управа цього товариства, а в 1821 р. на її основі створюється “Південне товариство” на чолі з П. Пестелем.

Це товариство було найбільш численне, мало тісні зв’язки з армією. Згодом до нього приєдналося ще одне таємне офіцерське “Товариство з’єднаних слов’ян”. Діячі цього товариства найактивніше проводили агітаційну роботу серед солдатів (а за деякими відомостями — й серед селян). Програмним документом “Південного товариства” була “Руська правда”, створена П. Пестелем — одним із найвидатніших представників російського визвольного руху. Головною програмною ідеєю була ліквідація самодержавства і кріпосництва насильницьким шляхом, створення демократичної республіки.

Цей рух в історії визвольної боротьби в Російській імперії, названий пізніше декабристським (назва пішла від місяця грудня — рос. “декабря”, коли члени цих товариств підняли збройне повстання), мав винятково велике значення. Він заклав два напрямки в державницько–ідеологічному розвитку російського суспільства: федералістський і централістський. Автором останнього був П. Пестель і його прибічники. Вони стояли за демократичну, але єдину, неподільну російську республіку із сильною централізованою владою. Про це говорилося в “Руській правді” так: “Племена, підвладні великій державі, які не можуть по слабості своїй користуватись самостійністю політичної незалежності і повинні, отже, обов’язково бути під владою чи протегуванням якої–небудь великої сусідньої держави, не можуть відгороджуватись правом народності, бо воно є для них уявним і неіснуючим”. І далі: “Всі племена (народності. — Авт.) повинні бути злиті в один народ і всі різні відтінки в одну загальну масу злиті так, щоб жителі цілого простору Російської держави були росіянами”.

Ця централістська ідея стала визначальною рисою в усьому визвольному русі Російської імперії в XIX ст. та й у наступні століття.

У той же час декабристський рух породив іще одну концепцію майбутнього суспільного розвитку Російської демократичної держави. Це була федералістська концепція, яку пропагували члени “Північного товариства” (М. Муравйов, К. Рилєєв). Воно виробило свій програмний документ — “Конституцію” М. Муравйова. Ця “Конституція” передбачала перетворити централістичну Російську імперію в федералістську державу на ґрунті розподілу її на окремі самостійні територіально–адміністративні одиниці — землі чи штати. Про потреби націй і народів тут все ж не йшлося.

Для України мали вирішальне значення суспільні ідеї іншого товариства — “Товариства з’єднаних слов’ян”, яке виникло в Новограді–Волинському в 1823 р. і в 1825 р. з’єдналось із “Південним товариством” на правах окремої управи. Його засновниками були брати Петро та Андрій Борисови, Іван Горбачевський, інші офіцери–українці, що служили в російській армії, та польський революціонер Юліан Любінський. Воно мало свою відмінну політичну програму демократичного розвитку і Російської держави, і українського та інших народів імперії. Головна ідея цієї програми — звільнити всі слов’янські народи від гніту царських імперських держав, знищити існуючу між деякими з них “національну ненависть” і з’єднати “всі населені ними землі у федеративний союз”. Тобто, тут була висунута ідея слов’янської федерації народів Східної Європи.

Автором цієї програми були брати Борисови, І. Горбачевський та інші представники офіцерства, які були за походженням українцями. У програмних положеннях цього “Товариства з’єднаних слов’ян” уперше в світовій суспільно–політичній думці визнавалося необхідним поєднувати боротьбу за свободу і рівність народів з боротьбою за національну рівноправність і добровільне й рівноправне співробітництво різних народів, різних національностей. Тільки в такому поєднанні цих головних засад вони вбачали запоруку успішного здобуття свободи для кожного народу. Отже, і українське державницьке існування мислилось у складі такої слов’янської федерації.

Ідея слов’янської федерації знайшла палкий відгук серед української інтелігенції. Вона пройшла велику еволюцію в українській суспільності й перейшла в нову епоху — епоху 40–х років. У цей час у Києві виникає перша українська політична організація “Кирило–Мефодіївське братство” (1846), засновниками якого були М. Костомаров, М. Гулак та інші. Воно підхоплює і далі розвиває ідею слов’янської федерації.

Ідея слов’янської рівноправної федерації в тих історичних умовах здавалась єдино реальною, і діячі 20–х, і діячі 40–х років вважали, що це єдина ідея, яка допоможе в тих історичних умовах відродити державність слов’янських народів. Бо всі слов’яни в той час перебували у складі великих імперій — Прусської, Австрійської, Російської, Османської; відбитися від них і створити свою державу кожному з них окремо було неможливо. Скажімо, болгари не могли сподіватись, що будуть незалежними від Туреччини, не могли про це мріяти й серби чи хорвати в Австрійській імперії; українці й навіть поляки не мали сил відбитись від Російської імперії. А от з’єднані слов’яни, як гадали вони, могли б здобути право на своє самостійне існування.

Звичайно ж, ця ідея була практично нездійсненною, бо жодна з імперій не дала б своїм слов’янам вийти з її складу та об’єднатись у федерацію з іншими народами. Але значення федералістської національної ідеї для українців полягає в тому, що було знову підняте питання про право на національний і політичний самобутній розвиток України. Тобто, це був пошук способів відбитися від гніту Російської самодержавно–кріпосницької імперії, пошук шляху до власного державницького самоствердження.

Ось чому кирило–мефодіївські братчики вводять у свою політичну програму ідею слов’янської, фактично — національної, а не територіальної федерації. Основні засади програми полягали в тому, що кожен слов’янський народ, і, зокрема й український, діставали можливість у такий спосіб відродити свою національну державність.

Крім того, до цієї слов’янської федерації мали приєднатися й інші неслов’янські народи.

В одному із програмних документів кирило–мефодіївців — “Прокламації до братів–українців” — братчики писали: “1) Ми приймаємо, що всі слов’яни повинні з собою з’єднатися. 2) Але так, щоб кожен народ утворив особливу Річ Посполиту (тобто республіку. — Авт.) і управлявся окремо від інших, так, щоб кожен мав свою мову, свою літературу і своє громадське впорядкування. 3) Щоб був спільний Сейм або Рада слов’янська, де б вирішували такі справи, котрі стосуються усього Союзу слов’янського. 4) Щоб у кожній республіці був свій правитель, вибраний на час, і над цілим Союзом був свій правитель, вибраний на час”. Далі йшли пункти про рівність народів, про ліквідацію станів, про рівність релігійних конфесій, яким надавалась велика вага у суспільстві.