Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка»

Ці ж ідеї були викладені і в Статуті товариства і в програмному документі “Книги буття українського народу”. Пізніше М. Костомаров, один із ідеологів товариства, писав, що слов’янські народи в майбутньому мають утворити з Росією федерацію, а сама Росія має перетворитись у федеративну державу внаслідок утворення на її території окремих національних регіонів. У спеціальних відозвах кирило–мефодіївці звертались “До братів–великоросіян” і “До братів–поляків”; закликали “знищити в серцях своїх безрозсудну ненависть один до одного”, взяти за мету свого життя загальний союз, братство, рівність. Пізніше, в 1861 р., М. Костомаров писав у “Колоколе” О. Герцена, що ці федералістські ідеї були спрямовані на те, щоб кожна народність “зберегла свої особливості при загальній особистій і громадській свободі”. На думку братчиків, Україна могла відродити “вмираючу під батогом московським і багнетом санкт–петербурзьким народність” і відтворити свою майбутню літературу. Члени братства були пройняті, як вони говорили, “омерзінням до кріпосного права, релігійних та національних ненавистей”, вболівали за просвіту народу, за рівноправність у суспільстві жіноцтва.

У глупу ніч миколаївської реакції (за царя Миколи І “Палкіна”. — Авт.), коли, здавалося, з декабристами у 1825 р. загинули всі вільнолюбні думки й ідеї про демократичні перетворення імперії, від цих програм Кирило–Мефодіївського братства віяло могутнім революційним подихом. Вони були ніби проблиском сонця серед нескінченної ночі, подихом живого людського розуму і його прагнення до волі.

Федералістські ідеї кирило–мефодіївських братчиків не замикались у вузькому колі національних інтересів тільки українців. Вони обстоювали і захищали інтереси усіх слов’янських та неслов’янських народів.

У 30–40–х роках XIX ст. слов’янське питання було одним із головних у міжнародному житті Європи.

Воно було, по суті, національним питанням кожної слов’янської нації, що саме утверджувалась в умовах нових суспільних відносин — капіталістичних. З усіх слов’ян лише росіяни мали свою державу і могли розвивати власну культуру — всі інші перебували під жорстоким утиском чужих держав і народів.

До речі, росіяни, як народ державно–імперський, нічим не відрізнялись у ставленні до недержавних слов’янських і неслов’янських народів від інших імперських народів, скажімо, австрійців чи турків.

Тому вимога політично–державного існування у формі слов’янської федерації та ще й на ґрунті глибокого республіканізму, національної і політичної рівноправності мали величезне міжнародне значення. Це були справді демократичні ідеї дружби між народами. Подібних не знала ні тоді, ні пізніше жодна європейська країна.

Кирило–мефодіївці вважали, що першорядним завданням у суспільній перебудові має бути знищення кріпосницького рабства, ліквідація юридичної відмінності між станами, доступність освіти для мас. Національне ж питання привертало їхню увагу найбільше, і воно ставилося у широкий контекст панславізму. Вони писали: “Всі слов’янські народи мають право вільно розвивати свої культури, і, що важливіше, вони повинні утворити слов’янську федерацію з демократичними інститутами, аналогічними тим, що є у Сполучених Штатах”. Столицею федерації мав стати Київ, оскільки він географічно розташований у центрі слов’янства. Програмним документам братчиків була притаманна ідея українського месіанізму. Дехто з дослідників вважає, що діячі братства були перейняті популярною в той час ідеєю месіанізму свого народу, як нібито Богом обраного, що несе іншим світло правди і рівності. Проте в документах братства чи в листуваннях його учасників ми не можемо знайти підтвердження цієї думки, як, скажімо, в подібних документах польського визвольного руху. Тут її пропагував А. Міцкевич у “Книгах буття польського народу і польського пілігримства”. Він вважав, що поляки мають стати ядром об’єднання інших слов’янських і неслов’янських народів у Східній Європі, де Польща відіграватиме провідну роль.

Українські ж панславісти вважали, що подібно до Христового воскресіння мала воскреснути й Україна, але вона не буде основою чи ядром слов’янської федерації. Вони писали в своїй програмі, в “Книгах буття українського народу”: “Голос України не змовк. Встане Україна зі своєї домовини і закличе братів–слов’ян. Почувши її заклик, повстануть усі слов’яни. І стане Україна самостійною республікою в слов’янському союзі. Тоді всі народи вказуватимуть туди, де на карті розміщена Україна, і казатимуть: дивіться, відкинутий будівельниками камінь став наріжним каменем”.

Таке бачення майбутності України в рамках слов’янської федерації виключало ідею державної домінації України серед інших народів. Хіба що за нею залишався духовний авторитет національного відродження усіх слов’ян.

Як же братчики мислили досягти свого суспільного ідеалу? По–різному. М. Костомаров, П. Куліш — вважали, що досягнути цього майбутнього можна поступово, просвітницьким шляхом. Лише радикальна частина братчиків, такі як М. Гулак, Т. Шевченко вважали, що здійснити цю ідею можна лише радикальним революційним шляхом. Через те Шевченків “Заповіт” безпосередньо перекликався з уявленнями деяких кирило–мефодіївців:

…Кайдани порвіте

І вражою злою кров’ю

Волю окропіте.

Т. Шевченко, хоч і не був активним членом організації, поділяв її ідеї і дружив з багатьма братчиками. Його бунтівна поезія мала великий вплив на формування радикального світогляду кирило–мефодіївців. Пізніше М. Драгоманов називав його “найчервонішим” братчиком, який своєю політичною поезією штовхав інших уліво. Під його впливом перебувала взагалі вся освічена молодь Києва й України, через те, коли братство було розгромлене, Т. Шевченко був покараний найжорстокіше. Цар Микола І особисто розпорядився віддати його в солдати на 10 років, позбавивши поета права писати й малювати.

Членство Шевченка у братстві жандармами не доведено під час слідства, але таке покарання було йому визначене за поетичну творчість, яка кликала до революційного повалення кріпацтва і самодержавства.

Ймовірно, що саме під впливом Шевченка і з’явились у програмі братства деякі радикальні положення. Наприклад, коли вся Слов’янщина повстане, “не залишиться в ній ні царя, ні царевича, ні князя, ні графа, ні герцога, ні пана, ні боярина, ні холопа”.

Ідеї Кирило–Мефодіївського братства вплинули на подальший розвиток суспільно–політичної думки в Україні. Та й не тільки в Україні. В 60–х роках XIX ст., коли постала нова генерація борців визвольного руху в Російській імперії, ідеями слов’янської федерації та федеративного влаштування Російської імперії були перейняті такі видатні політичні діячі, як О. Герцен, М. Огарьов, М. Драгоманов та їхні послідовники.

Говорячи про ідейні досягнення українців у першій половині XVIII ст., ми повинні нагадати, що на них мали вплив не лише ідеї декабристів і зокрема Товариства з’єднаних слов’ян, а й ідеї польського визвольного руху. На терені Правобережної України, яка після поділів Польщі кінця XVIII ст. відійшла до складу Росії, повністю зберігалось польсько–шляхетське землеволодіння. Польські магнати і польська шляхта дістали від російського самодержавства ті ж права і привілеї, які мали російські поміщики, що панували тут над селянами. У соціальному плані вони почували себе досить комфортно, не гірше від російських кріпосників. Але поляки хотіли повернути свою власну державу. Тому, коли розгортався рух за відновлення Польщі, то він охоплював і польських землевласників, які владарювали на Правобережжі України. Вони прагнули у відновленій країні бачити і свої так звані історичні землі: Правобережну Україну, Білорусь, Литву.

У 1830–1831 рр. у Варшаві вибухає повстання за відродження Речі Посполитої, що охоплює й непольські території, на яких і далі панувала польська земельна аристократія. Тому ідеологи польського руху висунули гасло відродження Польщі “від можа до можа” (тобто — від “моря до моря”). Ця ідеологія передбачала, що ніякої України нема, не існує ніякого осібного українського народу, його історії й культури, бо українці — лише етнічна група польського народу. Так само, як шовіністична імперська російська ідеологія після знищення в Україні її державності твердила, що малороси — це частина російського народу, що Україна — частина російського державного материка.