Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка»

Ця практика створення маріонеткових урядів, винайдена більшовиками в епоху громадянської війни, пізніше часто застосовувалась ними. Пам’ятаємо, як радянські війська увійшли “на запрошення” прорадянських урядів для “допомоги” їм до Угорщини (1956), Чехословаччини (1968), Афганістану (1979).

Тим часом на Київ зі сходу розпочали наступ більшовицькі війська. На чолі з полковником М. Муравйовим, частина цих військ посувалася у напрямку до Києва. Центральна Рада прийняла рішення про створення армії УНР. Але й тут виявилась непослідовною — вона не оголосила поза законом ні більшовицької партії, ні маріонеткового харківського уряду, що жорстоко розправлявся з українським населенням, як з “буржуазними націоналістами”, бо в тодішніх українських містах чимала кількість населення розмовляла українською мовою. Більшовицькі командири Єгоров, Сіверс і Саблін очолили наступ на Донбас і південь. У січні 1918 р. розпочався наступ московського відділу особливого призначення на чолі з чекістом Знаменським, який ішов на Глухів і Кролевець; з Гомеля — через Бахмач — через Конотоп ішла колона чекістів Берзіна. Один за одним українські міста переходили до рук більшовицької армії. В Катеринославі при наближенні тих військ було організоване більшовиками повстання робітників. До подібної тактики більшовики потім вдавалися і при взятті Миколаєва, Одеси, Києва.

Радянська влада була чужою населенню України. Про це відверто заявив сам М. Муравйов: “Цю владу ми несемо з далекої півночі на вістрях своїх багнетів і там, де її встановлюємо, за будь–яку ціну підтримуємо її силою цих багнетів”.

У ці тяжкі для України дні більшовицькі вожді вдаються до ще однієї містифікації, яких у роки громадянської війни й більшовицьких інтервенцій було чимало. Щоб приховати загарбницький характер наступу на Українську державу російських більшовицьких військ, ленінський злий геній дає вказівку перейменувати російські збройні загони, що прийшли з Росії і діяли на території України, на українські. Прізвище командувача цих військових частин В. Антонова–Овсієнка перетворити в українське — Овсієнко. Ось як наказував В. Ленін у телеграмі до надзвичайного комісара “району України” (“району”, звісно, Росії”): “Рішуче і беззастережне перейменування наших частин, що є на Вкраїні, на український лад — отаке тепер завдання. Треба заборонити Антонову називати себе Антоновим–Овсієнком — він повинен називатися просто Овсієнком. Те ж саме слід сказати про Муравйова…” До речі, перейменування діячів ленінської більшовицької гвардії, що становила кістяк Совнаркому і всіх урядових установ, було справою поширеною, звичайною, хоча й суворо конспіративною. Відома особлива прихильність Леніна до єврейської частини російських революціонерів, які становили, приміром, у Совнаркомі 77,2 відсотка. Серед них найвідоміші діячі уряду, соратники Леніна: Лев Бронштейн (Троцький), Янкель Свердлов, Лейба Розенфельд (Каменєв), Гершель Апфельбаум (Зинов’єв), Меєр Фінкельштейн (Литвинов) і т. д. Ці революціонери–ленінці і становили керівництво країни — “диктатуру пролетаріату”, хоча за своїм соціальним походженням вони були далекими від пролетаріату.

Подібний метод містифікацій широко практикувався більшовицьким урядом. Так навесні 1919 року в Криму, у Бахчисараї, було знищено створену державність кримських татар — російські війська заарештували сформований тут уряд, розігнали місцеві військові частини, з Москви прислали кількох більшовиків, які самі провели партійну конференцію, “обрали” себе новим урядом і проголосили Радянську Соціалістичну Кримську республіку на чолі з братом В. Леніна Д. Ульяновим, яку окупували російські війська. Подібна акція, як бачимо, була вчинена і в Україні, де в Харкові було створено маріонетковий — радянський уряд, який став прикриттям для відкритого захоплення України і перетворення її на звичайну російську провінцію — “район” Росії.

Аби швидше приєднати таку велику територію, як Україна, більшовики вдаються до старого імперського методу “поділяй і владарюй”. І от на території України вони за вказівкою з центру створюють низку штучних маріонеткових держав: у січні

1917 р. створюється так звана Донецько–Криворізька республіка, де влада більшовицьких совєтів опиралась на сформовані в Росії робітничі загони. До речі, ця “республіка” відразу ж оголосила про своє входження до складу Росії на правах федерації. Хоча це не врятувало її: як тільки була повалена сила Центральної Ради і потреба в плацдармі для боротьби з нею відпала, ця республіка була ліквідована. На пізніший запит українських більшовиків про цю акцію Сталін цинічно заявив: “Достаточно играли в правительство и республику, кажется, хватит, пора бросить игру”. Така ж доля спіткала й інші подібні “держави” на території України: Одеську соціалістичну республіку, яка опиралася на збройні сили М. Муравйова; Миколаївську повітову соціалістичну комуну, на чолі якої стояла повітова Рада народних комісарів; маленькі маріонеткові державки, які очолили місцеві совнаркоми, що виникли у Луганську та Старобєльську. Для більшовицького центру це була тільки політична гра, що ослаблювала сили українського народу, розколювала його і сприяла швидкому його підпорядкуванню Росії.

Боротьба більшовиків за Україну тривала всі наступні три роки по революції 1917 р. Коли Центральна Рада, проголосивши Четвертим універсалом незалежність України, уклала договір з Німеччиною та Австро–Угорщиною та з їхньою допомогою звільнила українську територію від більшовиків, більшовицький центр, що перемістився з Петрограда в Москву, вдається до ще однієї містифікації. У Москві в липні 1918 р. він створює так звану комуністичну партію України —КП(б)У, проти чого нещодавно виступав. Щоправда, ця партія тепер оголошувалася складовою частиною РКП(б), на правах обласної партійної організації. Крім того, була прийнята спеціальна таємна резолюція “Україна і Росія”, в якій говорилося про майбутнє об’єднання України з Росією. На українську компартію покладалися великі завдання: опираючись на радянську Росію, боротися проти австро–німецьких військ і проти Гетьманату, який з квітня 1918 р. очолив генерал П. Скоропадський.

У жовтні 1918 р. в Москві відбувся II з’їзд КП(б)У, який чітко зафіксував своє завдання: боротися з австро–німецькими окупантами України, а кінцевою метою цієї боротьби “є революційне об’єднання України з Росією на засадах пролетарського централізму в межах Російської Радянської Соціалістичної Республіки, шляхом утворення Всесвітньої пролетарської комуни”. На цьому з’їзді було обрано новий ЦК української компартії, до складу якого увійшли “відомі” “українські” вожді — Сталін (Джугашвілі), Квірінг, Закс, Косіор та ін.

Яка ж була справжня мета більшовицької інтервенції на Україну, яку розв’язав уряд Леніна і Троцького? Ось як писала уже пізніше газета “Правда”, орган Центрального Комітету Російської комуністичної партії: “В тяжкій і кривавій боротьбі вона (Червона Армія. — Авт.) пробила шлях до хліба, бо вона взяла Україну. Вона проклала шлях до вугілля, бо повернула робітничому класу три чверті Донецького басейну”. Отже, не якісь там контрреволюційні загони були причиною війни, яку розв’язували більшовики Росії з Україною, а потреба в хлібі й вугіллі. Хліб і вугілля — ось що було потрібно російським більшовикам від України. А тому вони зубами і зброєю вчепилися в її територію.

Як свідчать документи, вже 7 січня 1918 р. Петроградський військовий революційний комітет за наказом Совнаркому почав організовувати для війни з Україною червоногвардійські формування. На Україну було послано 2 тис. кронштадтських матросів виділено 2 млн рублів. У листі до більшовицького діяча Артема (Сергеева) Й. Сталін писав: “Посилаю тобі 2 млн рублів посланцем, а більше переказом через банк; якби банк не схотів виплатити, заарештуй усіх урядовців. Маєш досить рук забрати гроші. Не плакати, а робити революцію!” Під час наступу російських військових загонів на територію України в січні 1918 р. Ленін послав головнокомандувачу генералу Антонову–Овсієнку телеграму такого змісту: “На милість Бога, найбільш енергійними і революційними способами посилайте сюди хліб, хліб і хліб! Інакше Петроград пропаде. Організуйте спеціальні поїзди із загонами військ і відсилайте разом. Подавайте звістки щодня! На милість Бога!”

Тим часом війська Антонова–Овсієнка планомірно відрізали від Центральної Ради Лівобережну Україну. Обороняти Київ не було кому. У Центральній Раді відбувалися гострі сутички і конфлікти, соціалісти–революціонери хотіли, як вони самі заявляли, висадити зсередини, розвалити саму Центральну Раду. Винниченко, який відігравав провідну роль в українському уряді, пропонував заарештувати всіх генеральних секретарів разом із собою і проголосити владу Советів — владу робітничих і солдатських депутатів. Зрештою, він відмовився від урядування в Раді міністрів і пішов у відставку. Симон Петлюра відбув на фронт

Іноземні ж держави, котрі мали в Києві свої представництва — Англія, Франція, Італія, Японія, Румунія, Сербія, Чехословаччина — лише спостерігали за безсиллям Центральної Ради і не вважали її уряд серйозним.

А в цей час у Бресті відбувалися переговори країн четвірного блоку з російським більшовицьким урядом. Ще в грудні 1917 р. туди прибула й делегація Української Народної Республіки. Відправляючи її туди, Голова Центральної Ради Грушевський дав завдання молодим дипломатам будь–що домагатись включення до складу України територій, заселених споконвіку українським населення Східної Галичини, Буковини, Холмщини, Закарпаття. Але Австро–Угорщина та Німеччина не йшли на це, затягували переговори. Глава делегації більшовицької Росії Троцький наполягав на тому, щоб ці держави не визнавали делегації УНР. Після проголошення радянської влади у Харкові Троцький викликав до Бреста прорадянську делегацію від харківського уряду. Тож ні Австрія, ні Німеччина не відгукувались на заяви делегації УНР щодо більшовицької агресії. Давала знати себе історична прірва, яка відділяла недавню колоніальну провінцію під назвою Україна від її самостійницького державницького існування. Європа знала як державу тільки Росію і з нею тільки й рахувалася.

А наступ більшовицьких військ відшматовував від уряду УНР все нові й нові території.

З 22 по 25 січня Центральна Рада проводила безперервні засідання. Стояло питання про саме існування Української держави. Тут і з’ясувалось, що Центральна Рада, проголосивши свого часу федеративний зв’язок України з Росією в Третьому універсалі, накинула сама на себе зашморг безвиході. Бо коли б Австрія чи Німеччина і згодилися допомогти УНР у боротьбі проти наступу російських військ, то вони виявилися б знов у стані війни з Росією, оскільки автономність України передбачала входження її до складу Росії. Через те австро–німецька дипломатія на нові звертання українських дипломатів про допомогу УНР в боротьбі проти більшовицької агресії поставила вимогу про те, що вони можуть надати поміч Україні лише тоді, коли це буде незалежна в юридичному розумінні держава. У Центральній Раді бурхливо обговорювалося питання про незалежність.

Нарешті 22 січня 1918 р. Центральна Рада приймає історичний Четвертий універсал. Він розпочинається дуже поетично й урочисто: “Народе України! Твоєю силою, волею, словом стала на землі українській вільна Народна республіка”.

Але тут же зумовлювалось, що цю волю мають утвердити ще Українські Установчі збори, саме вони мають вирішити питання і про федеративний зв’язок України з Росією. Отож і в цьому універсалі українські політичні лідери не змогли позбутися старого стереотипу політичного мислення, виробленого й утверджуваного століттями прив’язаності українців до російського державницького колеса.

Центральна Рада в останні дні січня 1918 року продовжувала нескінченні засідання і гарячково виробляла закони, які мали б підняти український народ на боротьбу за свою державу.

31 січня був оголошений справді радикальний закон про землю. Намагаючись нейтралізувати більшовицьку агітацію, яка ґрунтувалась на гаслах передачі всієї землі селянам, Центральна Рада оголосила, що вона передає землю тим, хто її обробляє.