Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка»

З’їзд рішуче вимагав від Центральної Ради взяти владу до своїх рук у всій Україні й усунути урядовців Тимчасового уряду й російське командування Київським військовим округом, котре стояло на позиціях підтримки російського владарювання і Тимчасового уряду в Україні, якого вже в самій Росії не було, та розпочати формування української армії й флоту.

Маючи таку підтримку, Центральна Рада утворює Комітет оборони революції в Україні. Він звертається з відозвою “До громадян України про проведення мобілізації сил”.

За новим стилем в ніч на 9 листопада 1917 р. у Києві розпочинається збройна боротьба між військами вже неіснуючого Тимчасового уряду — Київського військового округу — і прихильниками більшовицької влади. Сама Центральна Рада, не маючи достатньо військових формувань, спочатку зайняла позицію нейтралітету під час цієї боротьби. У триденних боях у Києві війська Київського військового округу та донські козаки і юнкери, котрі також підтримали вже повалений Тимчасовий уряд, були розгромлені повстанськими робітничими загонами, яким у вирішальний момент допомогла і Центральна Рада, і залишили Київ. Тоді Центральна Рада проголосила 20 листопада Третій універсал, який офіційно оголосив про утворення Української Народної Республіки — УНР, скасування приватної власності, націоналізацію поміщицьких та церковних маєтностей, контроль над виробництвом, 8–годинний робочий день, гарантії політичних і національних прав для всіх національностей. Крім того, цей універсал установлював, що УНР включає в себе, окрім 5 губерній (Київської, Волинської, Подільської, Чернігівської, Полтавської), дозволених Тимчасовим урядом, ще й Харківську, Катеринославську, Херсонську, частину Таврійської губернії; нагадувалось, що долю територій, населених українцями, — Воронезької, Холмської, Курської та інших губерній має вирішити через волевиявлення — референдум — саме населення. На 27 грудня 1917 р. було призначено Українські Установчі збори.

25 листопада генеральний секретар військових справ Симон Петлюра призначає командувачем військами всієї Правобережної України генерала Павла Скоропадського. 19 листопада УНР визнає суверенною владою командувач військ Південно–Західного фронту Володченко. 26 листопада владу Центральної Ради визнав верховний головнокомандувач, російський генерал М. Духонін. Невдовзі він був за це убитий більшовиками.

Та водночас Третій універсал проголошував, що УНР залишається у федеративному зв’язку з Росією. Хоча із попередніх заяв лідерів більшовицької Росії було відомо, що вони негативно ставляться до автономії України.

І Грушевський, і Петлюра, і Винниченко постійно говорили про необхідність такої федерації, про необхідність підтримувати імперіалістичну війну. В той час, як російські війська залишали фронт під впливом більшовицької агітації, вони посилали молодих українців на війну. Так ще 19 серпня 1917 р. Петлюра сказав у Раді: “… справа революції в Росії може опертися на українське військо, як на камінну гору. Українське військо задушить усяку контрреволюцію у самому зародку”. І це він говорив у той час, коли російське військо, за наказом начальника Київського військового округу, 8 серпня 1917 р. на Посту–Волинському, під Києвом, оточило ешелон з полком українського війська імені Богдана Хмельницького, який відправлявся на фронт, і обстріляло його. Загинуло тоді 16 осіб, близько 100 було поранено, а російські солдати кричали до них: “Мы вам покажем автономию, хохлацкие морды!”

Але й тоді, як і восени 1917 р., після спроби антиурядового заколоту, лідери УНР продовжували вперто говорити про федерацію з Росією.

І ця позиція була однією з найтяжчих помилок уряду Центральної Ради. Вона паралізувала його діяльність на вісім місяців, що мало драматичні наслідки для майбутності Української держави.

Центральна Рада і більшовицький уряд Росії

Епоха революційних подій 1917–1918 рр. була надзвичайно складною для утвердження української державності. Одночасно вирішувалось кілька важливих державотворчих проблем: соціальна, політична, військова. То одна, то інша виходили почергово на перший план, і кожна з проблем, не будучи вирішеною, знову поступалась іншій. А Центральна Рада в складних умовах прифронтового життя не мала сил стабілізувати становище. Так було і після видання Третього універсалу. Проти позиції цього універсалу, в котрому йшлося про земельні наділи, почалися виступи селян. Під впливом більшовицьких агітаторів вони бажали забрати всю землю і розділити її між собою.

У самій Центральній Раді, в її уряді — Генеральному секретаріаті — не вщухали бурхливі дискусії про приватну власність узагалі. З Генерального секретаріату вийшло кілька членів, у тому числі секретар фінансів М. Туган–Барановський, генеральний писар О. Лотоцький, секретар військових справ С. Петлюра та інші. Проти ліквідації приватної власності, яку проголосила Центральна Рада, виступили також банки, власники цукроварень, земельні власники. Невдоволені цим універсалом були всі польські організації, котрі об’єднували до двох мільйонів мешканців в Україні. Оскільки керівники УНР проголошували свободу совісті і не звертали увагу на церкву, то невдоволена була і церква, і віруючі. Це змусило керівників УНР заявити, що поки що Центральна Рада та її уряд, який тепер називався Радою міністрів, не збирається запроваджувати знищення приватної власності, і взагалі це мусять вирішити Українські Установчі збори.

У той же час в Україні відбувалися вибори до Всеросійських Установчих зборів. Українці обрали до них до 75 відсотків своїх посланців від українських політичних партій. Більшовики тоді дістали тільки 10 відсотків мандатів від усієї України.

Обстановка тут була надзвичайно тяжкою. І це вирішив використати Совнарком Росії на чолі з В. І. Леніним. Більшовицькі лідери Росії були обурені розгромом антиукраїнського заколоту більшовиків 12 грудня, який мав на меті з допомогою солдат Київського гарнізону повалити Центральну Раду. Невдоволений був більшовицький уряд Росії і тим, що українська влада нібито дозволила переходити Україну російським козакам, які повертались із фронту додому, на Дон. А саме на Дону зосереджувались антибільшовицькі сили Росії. Звичайно ж, уряд України не мав ні моральної, ні юридичної, ні військової сили, аби не пропускати додому цих козаків. Та більшовицький уряд не бажав із цим рахуватися. У той же час для України великою загрозою був рух здеморалізованих більшовиками дезертирських загонів з Південно–Західного фронту, що проходив по території України. Військові частини УНР намагались їх роззброювати, не пропускати через Україну, оскільки вони розоряли населення.

Невдача більшовицького антиурядового перевороту в Києві, невдача більшовиків у виборах на терені України до Всеросійських Установчих зборів показували Совнаркому, що Україна реально не підлягає його владі.

Треба сказати, що і в теоретичному, і в практичному аспекті подібна ситуація була для більшовицького уряду неприпустимою. З цього приводу відомий український історик О. Субтельний зробив таке узагальнення: “Як і більшість росіян в Україні, більшовики вороже поставилися до українського руху. Як марксисти, вони побоювалися, що цей рух підірве єдність робітничого класу; як представники панівної меншості, вони відчували загрозу нещодавно покірної більшості (тобто українського народу. — Авт.), що мобілізувалася; і як мешканці міст, вони з презирством дивилися на рух, котрий спирався на селянство”. Чітко визначив позицію більшовиків щодо України тогочасний активний більшовик, член РСДРП М. Скрипник: “Для більшості членів нашої партії Україна не існувала як національна одиниця”. Щоб зрозуміти сутність такого явища, потрібно детальніше спинитись на оцінках більшовиками проблем України.

Як відомо, більшовицька ідеологія являла собою суміш утопічних соціалістичних концепцій, вироблених і поширених у Західній Європі і пристосованих до російського феодально–самодержавного ґрунту. Традиційний для російського визвольного руху державницький централізм і російський месіанізм тепер більшовики обґрунтовували централістичними марксистськими концепціями і стверджували, що для блага усіх трудящих потрібна світова революція, бо пролетаріат усіх країн не має своєї батьківщини. Отже, не було сенсу боротися і за утвердження будь–якої національної держави, освіти, культури. Крім того, російські соціалісти, що створили більшовицьку партію і витворили відповідну ідеологію, увібрали в себе агресивний російський експансіонізм, з його принципом “єдіной і нєдєлімой” Росії, що розкинула свої територіальні володіння на половину євроазійського материка.

Отож Росія, як відомо, ні царська, ні буржуазна, ні більшовицька навіть думки не допускала про те, щоб визнати національні права інших народів та їхній державницький суверенітет. У складі імперії українці завжди історично залишались “європейським викликом” Росії та її “азіатському вибору”, залишались окремою європейською спільнотою, духовний і культурний розвиток якої проходив під впливом європейської цивілізації. Через те позбутись України означало для Росії позбутись власне європейськості…

Тому, коли в Україні владу взяла в руки українська демократія в особі Центральної Ради, більшовицькі політичні лідери відразу розпочали боротьбу за збереження її в складі Російської держави.

Відомо, що в передреволюційний час більшовики активно створювали свої організації в Україні, особливо в її східних промислових центрах. Тут значна частина населення (до 75 відсотків) за етнічним походженням була російська та зросійщена імперською освітою українська, єврейська, татарська, німецька, болгарська тощо. Зросійщена частина населення вливалась у робітничу російськомовну стихію. Це й множило середовище, в якому російські соціал–демократи, а зокрема більшовицька їх частина, в перші роки революції створювали свої організації, серед них “совєти робітничих депутатів”. Невдовзі ці більшовицькі “совєти” були перейменовані в Україні в ради, за прикладом тих рад, які створювала Центральна Рада.

Більшовицькі організації в Україні від осені 1917 р. стають тут провідниками централістичної російської політики. Найбільший політичний вплив російська партія більшовиків мала в Донецько–Криворізькому басейні, де зосереджувалась головна маса робітництва, яке на той час становило до 2 млн осіб. На основну частину України їхній вплив був мінімальний. Слід враховувати, що 1917 року в Росії нараховувалось усього 24 тис. членів більшовицької партії. В Україні їх було всього 4–5 тис., у той час як партія есерів, наприклад, становила 300 тис. осіб. За словами українського історика М. Попова, більшовики в Україні були партією російського або зросійщеного пролетаріату і тому були, природно, провідниками і російської державницької централістичної системи.