Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка»

Вона встановлює співпрацю з Українською демократично–хліборобською партією, а також із “Союзом земельних власників”.

При черговому загостренні політичної ситуації, з якою Центральна Рада не змогла управитись, діяч такого плану виявився найефективнішим претендентом на верховну владу з “твердою рукою”. До речі, представники австро–угорських та німецьких військ також домагалися дійової влади і “справного виконавчого апарату”, який би забезпечував виконання угоди про вивезення до їхніх країн промислової сировини і продовольства з України. Тому вони також підтримали обрання на гетьмана генерала Павла Скоропадського.

Після усього було врочисто відправлено молебень, проведено миропомазання в соборі Святої Софії.

Треба сказати, що Павло Скоропадський користувався авторитетом і серед селян, які стихійно створювали загони самооборони — загони вільного козацтва. Ще в жовтні 1917 р. Павло Скоропадський на з’їзді вільного козацтва в Чигирині був обраний почесним отаманом. У народі не згасала пам’ять про українських гетьманів і отаманів, тож під час кризи Центральної Ради був відроджений інститут гетьманату. Члени Центральної Ради були заарештовані й відправлені у Білу Церкву. Закінчився перший період Української Народної Республіки.

Розпочинається новий період в історії української революції. Замість влади соціалістичної демократії, яку уособлювала Центральна Рада, з обранням гетьмана встановлюється монархічне правління. З точки зору формального мислення це був суспільний регрес, бо парламентська демократія, та ще й приправлена ідеологією соціалізму, вважається більш прогресивним типом державного управління. Але це лише з точки зору формального мислення. Коли ж урахувати, що українське суспільство не змогло завершити свого природного політичного визрівання, яке розпочалося з XVII ст. за часів Б. Хмельницького і було перерване у XVIII ст., і коли зважити, що цей процес уже тоді був спрямований на формування монархічного управління у вигляді гетьманату, і коли зважити ще й на те, що майже всі народи Європи перейшли стадію монархізму у своєму історичному розвитку, то можна дійти зовсім несподіваного висновку: так званий монархічний переворот 1918 р. був рецидивом природним, він витяг із надр історії оту загублену нитку політичного розвитку українського суспільства, яка була штучно обірвана російським самодержавством. Тобто, народ у своїй глибинній історичній пам’яті беріг згадку про свою козацьку державу і про своїх гетьманів, хоча в новітні часи це звучало вже по–старосвітському. Але той народ не сприймав і не розумів ні парламентаризму, ні соціалізму, до яких був просто політично не готовий.

Особиста влада гетьмана Скоропадського виявилась на тлі австро–німецької окупації лише номінальною. Його уряд повністю контролювався чужоземними військами і так само, як і Центральна Рада, він не мав самостійного значення.

Постать гетьмана Скоропадського була досить цікавою. З документів і свідчень сучасників випливає, що це була непересічна особистість в історії української революції.

За походженням він був із роду гетьмана Івана Скоропадського. Його рід, хоч і був повністю зросійщений імперською освітою, зберігав у своїй пам’яті традиції старої української козацької шляхти. Сам Павло Скоропадський виховувався в надрах російської освіти, був представником вищого офіцерства Росії й зумів дослужитись до генеральського чину. У його сім’ї не забували й українську мову та звичаї. А коли він був обраний гетьманом, активно взявся за вивчення рідної та призабутої мови. І як державець, він завжди спілкувався навіть з іноземними представниками тільки українською мовою. Його сучасники засвідчили, що він був людиною скромною, прихильною до людей. Але в скрутні моменти життя йому не вистачало рішучості й послідовності. Він залюбки носив козацький одяг білого кольору, у своїй резиденції мав приватну каплицю, у котрій із родиною і з міністрами брав участь у богослужінні. Ретельно виконував усі християнські звичаї. Через те австрійські дипломати вважали, що гетьман Павло таємно бажав встановити монархічне правління свого роду.

Один із керівників загонів Січових стрільців у Києві Євген Коновалець у своїх спогадах пише: “На підставі моїх спостережень я прийшов до висновку, що Павло Скоропадський — це людина чесна, але дуже слабовільна, українському народові та його справам дуже й дуже далека. Видно було, що гетьман завзято вчиться української мови, бо від часу першої моєї розмови з ним до наступної зробив великий поступ. Майже в кожній розмові зі мною він підкреслював, що керується лише добром для України і нарікав, що українці не хочуть його підтримувати. Але одночасно оточував себе людьми, вкрай ворожими до всього українського і майже сліпо слухав їхніх порад і вказівок”.

Цікаве свідчення іншого сучасника — то був генерал Врангель. Гетьман Павло Скоропадський знався з ним ще по службі в царській армії. Під час його перебування в Києві гетьман Павло хотів завербувати Врангеля на службу до своєї армії. Врангель говорить, що Скоропадський гаряче доводив йому, що Україна має всі дані для створення самостійної і незалежної держави, що прагнення до самостійності давно жило в пам’яті українського народу, а в останні роки ще посилилось. І гетьман переконував генерала, щоб той допомагав Українській державі.

Між іншим, існує чимало свідчень про те, що гетьман всією душею бажав відновити міцну Українську державу. Але майже всі існуючі українські партії відмовилися співробітничати зі Скоропадським, брати участь у його уряді. Через те, мабуть, Є. Коновалець і говорив, що Скоропадський оточував себе людьми ворожими, часом навіть неукраїнцями і, звичайно ж, не з соціалістів.

І справді, у своїй внутрішній політиці Скоропадський не йшов шляхом соціалістичної Центральної Ради. Він скасував закон про ліквідацію приватної власності — знову відновив приватну власність на землю, фабрики, заводи. Уряд його діяв у надзвичайно складних умовах: в Україні поширювався антинімецький рух, аграрний рух, виступали проти нього соціалістичні партії, сипались численні протести, заяви тощо.

Водночас уряд Скоропадського зумів дещо зробити для розвитку української державності. Зокрема, значні зусилля його були спрямовані на формування війська. Гетьман відновлював загони вільного козацтва, сформував особливий корпус із російських офіцерів, котрий підпорядковувався тільки йому, і вивів цей корпус в прикордоння з Росією — розташував між Путивлем і Сумами. Гетьманський уряд здобув згоду німецького уряду на те, щоб Україні було повернуто чорноморський флот, який німці захопили в роки Першої світової війни. Щоправда, тоді більшовицька Росія зробила все, щоб виманити всі ці кораблі у свої територіальні води й потопити їх, аби вони не дістались Україні, та деяка частина його все ж Україні залишилась.

Уряд гетьмана Скоропадського домігся відновлення залізничного руху, бо в Україні прокотився двохмісячний страйк залізничників, який організували нелегальні більшовицькі організації, що їх підтримала більшовицька Росія. Цей страйк спаралізував був економічне життя України.

Крім того, було створено бюджет України і запроваджено українську валюту — гривню, яка забезпечувалася природними ресурсами України, головним чином цукром.

Помітних зрушень досяг уряд і в галузі культурного будівництва. Замість дерусифікації навчальних закладів, чи, як по–нинішньому, українізації, в Україні почали створюватися українські початкові та середні школи. Це було ефективніше, аніж перелицьовувати старі російські школи та гімназії. У Києві 6 жовтня 1918 р. відкрився перший державний український університет, а 22 жовтня того ж року — другий український університет у Кам’янці–Подільському. У Полтаві почав діяти історико–філологічний факультет. У Києві 24 листопада 1918 р. відкрилась Українська академія наук, яку очолив професор В. Вернадський. Засновуються Українська національна бібліотека, Національна галерея мистецтв, Український історичний музей, Національний оперний театр, Державна хорова капела під керуванням О. Кошиця, Державний симфонічний оркестр тощо.

Проте контрольований німецькими властями гетьманський уряд продовжував перебувати в досить хисткому становищі. Він не мав достатньої кількості власних збройних сил, окупанти–союзники нещадно грабували населення. В Україні зростало невдоволення Скоропадським. Проти нього виступали всі українські соціалістичні партії. Колишні діячі Центральної Ради організували повстання селян проти німецьких і гетьманських військ. Тільки у Звенигородському й Таращанському повітах Київщини до збройного опору було залучено шістдесят тисяч осіб. Вони завдали німецьким військам значних втрат.

У Києві Симон Петлюра і Володимир Винниченко створили центр повстання проти гетьмана — Український національний союз на чолі з А. Ніковським. Пізніше його очолить Винниченко, а Петлюра стане на чолі Всеукраїнського союзу земств, який також організовував повстання проти Скоропадського. Гетьманському урядові було відомо, що лідери колишньої Центральної Ради готують повстання. Щоб уникнути братовбивчої бойні, Скоропадський робить кроки до примирення із соціалістами, увівши представників їхніх партій до складу свого уряду. Деякі діячі Центральної Ради йдуть на переговори але, як пізніше писав Винниченко, лише задля того, щоб приспати пильність гетьмана й ефективніше діяти проти нього.

Водночас представники Українського національного союзу, які готували повалення гетьмана, розпочали переговори з делегацією більшовицької Росії, зокрема з Д. Мануїльським. Залишаючись у Києві, Мануїльський налагодив конспіративні стосунки з центром повстання проти гетьмана.

Скоропадський вдається до ще однієї відчайдушної спроби — заарештовує Винниченка й Петлюру, але невдовзі звільняє їх. Очевидно, усвідомивши непевність свого становища, він оголошує так звану федеративну ноту, в якій заявляє про те, що в майбутньому Україна увійде до федеративного союзу з Росією, цього домагалися українські соціалісти. Плануючи створити коаліційний уряд, гетьман прагнув врятувати ситуацію. Але навіть ті рухи, які підтримували його, були обурені такою позицією. А в цей час у Німеччині вибухнула революція. Армія деморалізується. Німецькі солдати, втомлені роками світової війни, залишають зброю і їдуть додому… Опинившись в ізоляції, Скоропадський 14 листопада 1918 р. зрікається влади й передає її своєму урядові, а сам з допомогою німців виїжджає за кордон.