Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка»

Та життя вимагало коректив і в цьому питанні. Уже через рік, у липні 1918 р., коли таку партію все ж було створено, ЦК російської більшовицької партії відмовився посилати до ЦК української більшовицької партії свої накази. Цей орган заявив, що він воліє посилати їх безпосередньо органам радянської влади в Україні, які ще перебували в руках російських більшовиків і формувались у Росії. Очевидно, російські більшовики не довіряли українським, які могли б перехопити процес встановлення влади рад в Україні у свої руки. Певно, радянська українська державність також не входила в плани російських більшовицьких вождів.

Боротьба за Українську державність: два уряди — дві влади.

Інтервенція

1917–1920 рр. позначені боротьбою більшовицького російського уряду та його армії проти відродженої української держави. Це були численні таємні, нелегальні акції, прихована й відкрита військова інтервенція, дипломатична війна тощо.

Третій універсал 20 листопада 1917 р. проголосив створення Української Народної Республіки у складі федеративної Росії, якої ще тоді не існувало. Ось ці слова: “Не відділяючись від Російської Республіки й зберігаючи єдність її, ми твердо станемо на нашій землі, щоб силами нашими помогти всій Росії, щоб уся Російська Республіка стала федерацією рівних і вільних народів”. Українська Центральна Рада настільки була певна, що більшовицький уряд зразу ж стане коаліційним, що, звертаючись до громадян України, писала: “Іменем Народної Української Республіки у федеративній Росії ми, Українська Центральна Рада, кличемо всіх до рішучої боротьби з усяким безладдям і руйнівництвом та до дружного великого будівництва нових державних форм, які дадуть великій і знеможеній Республіці Росії здоров’я, силу й нову будучність. Вироблення тих форм має бути проведено на Українських і Всеросійських зборах”.

Крім того, тут проголошувались націоналізація землі, встановлення 8–годинного робочого дня і контролю над виробництвом, демократичні свободи — слова, спілок, зібрань, житла, недоторканості особи. Це був своєрідний виклик більшовицькій Росії, якій пропонувалось бути не централістичною, а федеративною державою. Україна, отже, починала цей процес першою. Ясна річ, більшовицький російський уряд категорично не міг і думати про прийняття цієї програми “будівництва нових державних форм”.

Більше того, він розпочав в Україні низку акцій для знищення проголошеної Української Народної Республіки. 12 грудня 1917 р. військово–революційний комітет РСДРП у Києві постановив повалити Центральну Раду і приготував для цієї акції відповідні військові частини Київського гарнізону, озброївши їх 350 кулеметами, 5 млн набоїв, гранатами, вибухівкою тощо. Але підготовлений заколот було своєчасно ліквідовано комендантом українських військ у Києві Віктором Павленком. Заколотників несподівано захопили 11 грудня. Цей заколот — це перший удар у спину УНР.

Другий удар завдала відома більшовичка Євгенія Бош, яка наприкінці листопада 1917 р. привела до Києва збільшовизований другий гвардійський корпус зі Жмеринки, щоб вчинити переворот і знищити український уряд. Лише блискавичні дії генерала Павла Скоропадського, який ще влітку перейшов на бік українського уряду разом із першим українським корпусом, що він сформував, та загонами вільного козацтва, врятували молоду українську республіку від більшовицького перевороту. Треба відзначити, що невдача більшовицького перевороту в Києві, невдача більшовиків у грудневих виборах в Україні до Всеросійських Установчих зборів, показували Совнаркому, що Україна вже реально відійшла від більшовицького російського уряду.

Третьою антиукраїнською акцією була більш масштабно задумана спроба так званого перевороту на демократичних засадах, з урахуванням політичної незрілості мас. За наполяганням більшовицьких організацій 4 грудня (за новим стилем — 17) в Києві було скликано Всеукраїнський з’їзд Рад, який мав завданням усунути від влади Центральну Раду і проголосити владу совєтів в Україні. З’їздом безпосередньо з Москви керував народний комісар російської більшовицького уряду И. Сталін. Відомо, що цей задум провалився — делегати абсолютною більшістю висловились за підтримку Центральної Ради. Тоді групка делегатів від більшовицьких організацій в Україні перебралася до Харкова і приєдналась до пробільшовицького регіонального з’їзду совєтів Донецького та Криворізького басейну. Саме тоді у Харкові й було заявлено про те, що цей регіональний з’їзд стає всеукраїнським. Хоча насправді, як довели сучасні дослідники, харківський з’їзд не був повноважним. Адже в Україні на той час існувало понад 300 совєтів, і більшість із них — у Донецькому та Криворізькому регіонах, а на з’їзді були представники лише 96 совєтів.

Але більшовицьких містифікаторів це не обходило: їм потрібен був свій уряд в Україні, і вони його проголошують 25 грудня, заявивши водночас про створення Української робітничо–селянської республіки під тією самою назвою, що вже була проголошена Центральною Радою, — Українська Народна Республіка. Ймовірно, це робилося свідомо, як це було вже із совєтами, котрі в офіційних більшовицьких гаслах в Україні тепер називалися по–українському — радами, для більшої плутанини у свідомості мало досвідчених щодо партійної фразеології мас. Отож було створено ще одну УНР і ще один уряд, котрий називався майже так само, як і чинний уряд (Генеральний секретаріат) Центральної Ради — тепер новий уряд мав назву Народний секретаріат. А міністри — і там і тут —називалися секретарями.

В Україні, отже постало дві держави з однаковою назвою УНР, два уряди — Генеральний і Народний секретаріати з секретарями, що керували окремими відомствами. Цим українським більшовицьким урядом було опубліковано маніфест про повалення Центральної Ради. Ленін захоплено вітав утворення більшовицького уряду в Харкові й пообіцяв йому “повну і всебічну підтримку в справі боротьби за мир, а також у справі передачі всіх земель, фабрик і банків трудовому народові України”… І “підтримка” ця прийшла негайно.

Опираючись на маріонетковий більшовицький уряд, сформований на так званому Першому всеукраїнському з’їзді Рад у Харкові, російський більшовицький уряд — нібито на його заклик — розпочав збройну боротьбу за Україну.

Цікаво, що російські більшовицькі вожді не довіряли своїм братам–більшовикам в Україні. Ленін приставив до українського більшовицького уряду для контролю за його діями свого вірного соратника Г. Орджонікідзе. Ця ситуація цілком скопіювала дії Петра І, який при обранні після Мазепи нового гетьмана Івана Скоропадського поставив біля нього свого надзирателя — у ролі міністра Ізмайлова, якому доручалося таємно стежити за гетьманом і його полковниками та про все доповідати в Москву.

Наступним ударом більшовицького російського уряду проти УНР був дипломатичний та ідеологічний удар, якого російський більшовицький уряд завдавав одночасно з попереднім — акцією так званого Всеукраїнського з’їзду Рад. Його мета — дискредитувати й підірвати авторитет Центральної Ради. 17 грудня, за новим стилем, коли в Києві зібрався з’їзд Рад України, урядові УНР було пред’явлено грізний ультиматум від Совнаркому, який підписали В. Ленін і Л. Троцький. Цей ультиматум повинен був здеморалізувати Центральну Раду і скомпрометувати її в очах “трудящих мас”.

Тут заявлялося, для годиться, звичайно, що всі нації мають право на відділення від Росії і все, “що торкається національних прав й національної незалежності українського народу, визнається нами… без обмежень і безумовно”. Та одночасно висловлювалось обурення тим, що Центральна Рада не хоче визнавати Совнаркому на чолі з В. Леніним, “Совєта і Совєтської влади на Україні” і скликати асамблею рад — “крайовий з’їзд українських Совєтів негайно”,— аби передати їй владу. Крім того, Центральну Раду звинувачували у “змові” з контрреволюційним антибільшовицьким генералом Каледіним, з яким вона нібито (а не більшовицькі агітатори) навмисно дезорганізовує фронтову лінію, “відкликає односторонніми наказами українські частини з фронту”, що вона, Центральна Рада, роззброює “совєтські війська”, які перебувають на території України, не дозволяє вивозити хліб з України тощо. І це все змушує російський більшовицький уряд, говориться в ультиматумі до Центральної Ради, “оголосити війну, і це ми вчинимо без вагання”,— погрожують Ленін і Троцький, навіть і в тому випадку, “коли б вона була вповні формально визнаним і беззаперечним органом вищої державної влади, незалежною буржуазною республікою українською”.

В ультиматумі ставиться низка вимог у формі запитань, на які Центральна Рада мала дати відповідь “протягом 48 годин”, інакше “Совнарком вважатиме Раду (тут Центральну Раду. — Авт.) у стані війни проти совєтської влади в Росії і на Україні”. Пізніше В. Антонов–Овсієнко підтвердив, що за вказівкою Смольного “ультиматум” Леніна — Троцького відправив у Київ головнокомандуючий російських військ М. Криленко.

Фактично цей ультиматум був проголошенням війни більшовицького російського уряду проти Української Народної Республіки.

Отже, цим подвійним ударом більшовицький уряд жадав знищити УНР, про що заявив відверто. Але цей план провалився. У відповідь більшовицькому урядові Совнаркому, який написали Винниченко та Шульгін, Центральна Рада категорично заперечувала всі його звинувачення: “Генеральний секретаріат рішуче відкидає всякі спроби втручання народних комісарів у діло збудування державного й політичного життя в Народній Українській Республіці. Претензії народних комісарів на керування українською демократією тим менше можуть мати яке–небудь оправдання, що ті форми політичного врядування, що накидаються Україні, дали на території самих народних комісарів результати, які зовсім не викликають заздрощів.

Доки в Росії розвивається анархія економічна, політична та господарча руїна, поки там панує груба сваволя і потоптання всіх свобод, завойованих у царату революцією, Генеральний секретаріат не знаходить потрібним повторяти цей сумний експеримент на території українського народу”, — рішуче відповів уряд УНР на вимогу підпорядкувати Україну більшовикам Росії.

Після невдачі більшовиків влаштувати у Києві переворот під час Всеукраїнського з’їзду Рад московський уряд взяв курс на рішучу підготовку повалення влади Центральної Ради, створивши у Харкові український більшовицький маріонетковий уряд і розпочавши грандіозну брехливу агітацію для деморалізації просоціалістичного уряду України. На “прохання” харківського уряду про допомогу йому були негайно послані російські війська з Дону на чолі з головнокомандувачем В. Антоновим–Овсієнком. Крім того, формувались червоногвардійські загони в промислових містах Росії і Східної України, які під керівництвом більшовицьких командирів розпочали наступ на територію, підвладну урядові Центральної Ради.