Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка»

Отже, сталося так, що проти створення української армії виступали заодно російський уряд, російська адміністрація в Україні, російське міщанство і… українські соціалісти, лідери не лише політичних партій, а й фактичного уряду — Центральної Ради. Це була одна з найфатальніших помилок, що й вирішила невдовзі долю Центральної Ради і долю відроджуваної Української держави у той переломний історичний момент.

Навесні й улітку 1917 року Центральна Рада перебувала в апогеї довіри всіх верств українського народу. Основні політичні сили і, зокрема, військові українські формування, вимагали — особливо на тлі посилення російського чорносотенного руху і шовінізму в Україні — домогтися від Тимчасового уряду юридично проголосити автономію України. Цього вимагали і Всеукраїнські робітничий і селянський з’їзди, що проходили у Києві. Центральна Рада хиталася. Нарешті, відчувши рішучу підтримку широких верств населення, вона посилає до Петрограда повноважну делегацію на чолі з Винниченком і Єфремовим з проектами документів, які підготував Грушевський для переговорів про надання Україні статусу автономії. Крім того, Центральна Рада пропонувала встановити офіційно дипломатичні стосунки між Україною і Росією: надіслати до Києва комісара Тимчасового уряду, а в самому тому уряді мати свого представника. Центральна Рада вимагала і права на українську армію, запровадження української вищої і середньої освіти, обстоювала право затвердження на всіх державних посадах українців, вимагала від Тимчасового уряду звільнення депортованих галичан.

Умови, як бачимо, не відзначалися особливою радикальністю й були цілком прийнятні. Але Тимчасовий уряд грубо відкинув їх і розпочав цинічне цькування Центральної Ради.

У відповідь 25 (за новим стилем — 10) червня 1917 р. Центральна Рада видає свій Перший універсал, у якому заявляє: “Самі будемо творити наше життя!” Це стало визначальною подією в історії розвитку української державності, усвідомленням того, що російський уряд, навіть буржуазний, майже демократичний, волю не подарує. Волю треба здобувати. Центральна Рада створює Генеральний секретаріат, проголошує його урядом автономної України. Головою цього уряду стає Володимир Винниченко, генеральним писарем був обраний Павло Христюк, генеральними секретарями (міністрами) — С. Петлюра, С. Єфремов, X. Барановський, Б. Мартос, І. Стешенко, М. Стасюк, В. Садовський.

Несподівана відвага Центральної Ради викликала великий переляк серед тимчасових. 11 липня до Києва прибуває урядова делегація у складі міністрів М. Терещенка, І. Церетелі, О. Керенського, які мали на меті заспокоїти, задобрити Центральну Раду обіцянками. І це їм вдається. Недосвідчена в політичних стосунках з будь–якою державою, з будь–яким урядом, а тим більше з таким віроломним, яким завжди був російський імперський уряд, Центральна Рада погодилася на всі пропозиції Тимчасового уряду та його делегації. За згодою з делегацією, вона мала виробити Статут, який би потім затвердили Всеросійські Установчі збори. За цим Статутом визначались основні засади української автономної державності. 16 липня Центральна Рада видає Другий універсал, у якому заявляє, що визнає Всеросійські Установчі збори, які мають встановити і затвердити автономію України, а вона в свою чергу зобов’язується поки що не відокремлювати Україну від Росії.

Крім того, Центральна Рада згодилася на пропозицію російського Тимчасового уряду збільшити свій склад на 30 відсотків за рахунок представників від національних меншин, які фактично були проросійськими. Таким чином, до 822 осіб Центральної Ради додалося ще 108 — від польських, єврейських та російських організацій і окремо від зросійщених міст. Вони й стали постійною антиукраїнською опозицією у складі Центральної Ради. Оскільки Центральна Рада пішла на такі серйозні поступки, Тимчасовий уряд надіслав до Києва урядову декларацію про визнання Генерального секретаріату і про опрацювання проектів національно–політичного статусу України. Українські лідери сприйняли таку заяву як свою перемогу.

Недосвідчені політики Центральної Ради строго і чемно намагались дотримуватись усіх домовленостей, гадаючи, що російські урядовці віддадуть їм доброю волею владу в Україні в обмін на невеликі поступки. Але коли в Петрограді Тимчасовий уряд почав обговорювати ситуацію, більшість міністрів була незгодна визнати автономну Україну і подала у відставку. Виникла урядова криза. Новосформований уряд відкинув автономію України й усі попередні документи Центральної Ради, замінив їх “Тимчасовою інструкцією Генеральному секретаріату”. Відповідно до неї Генеральний секретаріат ставав органом Тимчасового уряду, про автономію не говорилося ні слова, російський уряд міг входити у стосунки з українськими органами влади, обминувши Генеральний секретаріат і т. п., який виглядав тепер не обов’язковим органом влади, бо йому підпорядковувалась навіть не вся Україна, а лише п’ять українських губерній з дев’яти. Були перекреслені всі попередні домовленості. Винниченко назвав цю інструкцію “цинічним, безсоромним і провокаційним зламанням угоди 16 липня й одвертим бажанням видерти з рук українства всі його революційні здобутки”.

Обурення, що охопило широкі верстви українського суспільства, не знало меж. Центральна Рада оголосила про скликання своїх Установчих зборів. Конфлікт посилився.

Цей прорахунок українських керівників пояснюється як недостатнім політичним досвідом, так і молодістю лідерів Центральної Ради. Досить сказати, що заступником її голови, Михайла Грушевського, був 22–річний студент другого курсу Московського університету Микола Шраг. Він, до речі, підписував усі закони Центральної Ради. Винниченкові тоді було 36 років. Стільки ж Ковалевському й Петлюрі. Серед них 51–річний Грушевський здавався старим. Так його і називали позаочі. Але як політичний діяч він теж був наївною, довірливою людиною. Винятково глибоке знання історії мало чим прислужилося йому в практичній діяльності.

Не сприяло зміцненню та політичній цілеспрямованості Центральної Ради й те, що майже всі її члени належали до соціалістичних партій. А соціалісти, як ми знаємо, вважали, що настане всесвітня пролетарська революція, всі народи дружно візьмуться за будівництво соціалізму, а тоді вже ні до чого ні держави, ні кордони. Усі проблеми розв’яжуться шляхом поділу вилученого у поміщиків та фабрикантів майна. Відпаде потреба й у необхідності розв’язані національних питань. Тут і тільки тут, у цьому псевдосоціалістичному світогляді, слід шукати причини основних політичних помилок Центральної Ради.

До таких помилок належить і те, що члени Центральної Ради не розуміли значення широкого церковного руху, який розгорнувся в той час у Наддніпрянській Україні. Майже всі українські єпархії, за винятком Харківської, яку очолював виразно проросійський діяч єпископ Антоній Храповицький, підтримали Центральну Раду і національно–визвольний рух, створюючи свої організації. Та українські політичні діячі — соціалісти — вважали зайвим звертати увагу на церкву. Вони ж бо сповідували атеїзм, не усвідомлюючи авторитету церкви в народі. Через те церква не входила до складу Центральної Ради, її ображали неувагою, а пропозиції з її боку про співробітництво з погордою відхиляли.

Ясна річ, Тимчасовий уряд робив усе для знищення українського уряду. Центральна Рада хоч і збагнула цю ситуацію, однак розпочала дискусію: приймати чи не приймати брутальну вимогу тимчасових, і… вирішено було прийняти її, щоб, не дай Боже, не посваритися з нахабним сусідом.

Поведінку Центральної Ради можна було, проте, пояснити її хистким становищем. Справа в тому, що фактично влада українського уряду не сягала далеко в провінцію. Провінція залишалась чужою Генеральному секретаріатові. Армія йому не підпорядковувалася та й сама влада не визнавала армії. По Україні проходили ватаги дезертирів з гвинтівками, кулеметами, а часом і з гарматами. Ці ватаги руйнували і грабували все на своєму шляху. На фронті вели агітацію більшовицькі посланці, і під їхнім впливом фронт розпадався — цілі частини російської армії залишали свої позиції і поверталися назад через Україну. Навала відступаючих чинила не лише грабежі і руйнування, а й жахливі єврейські та українські погроми, як це було, наприклад, у Калуші. Дезертири арештували навіть командувача російської армії генерала Корнілова, який намагався припинити дезертирство. Те ж саме сталося і з рядом вищих офіцерів.

У цей момент загальної руїни Центральна Рада могла взяти владу в свої руки. Але не наважилась. Тодішні молоді політики уміли добре мітингувати, складати ліричні маніфести й універсали, виголошувати промови, сваритися, а до розуміння необхідності копіткої державницької праці так і не доросли. А державницька діяльність — це рішучість і відвага, це громадянська мужність, виваженість і тверезий розрахунок, і, найважливіше — безперервна непомітна і виснажлива праця серед мас. Щоправда, Центральна Рада видала відозву до українського народу, в якій закликала його до порядку. Але як саме наводити цей порядок, вона, ясна річ, не знала й сама.

А народ сам шукав виходу. Ще в березні 1917 р. стихійно стали виникати серед селян Київщини загони так званого вільного козацтва. Ідею цю подав і почав утілювати в життя селянин Смоктій із села Гусакове, Звенигородського повіту. Ці загони охороняли господарство і життя селян від знищення дезертирами. Козацький рух дуже швидко охопив сусідні повіти й губернії, і вже у квітні 1917 р. у Києві відбувся перший з’їзд вільного козацтва. Кошовим отаманом на ньому було обрано селянина Семена Гризла. Протягом літа 1917 року кількість вільних козаків зросла до багатьох тисяч. Було утворено чимало кошів — імені гетьмана Сагайдачного, Семена Палія та інших козацьких полководців. У глибині народної свідомості прокинулась історична пам’ять віків. Селяни ставали знову козаками і рвались до волі.

У жовтні 1917 р. в Чигирині відбувся наступний з’їзд вільного козацтва Київщини, Чернігівщини, Полтавщини, Катеринославщини й Кубані, який обрав Генеральну раду з 12 осіб, а також почесного отамана всього козацтва — генерала Павла

Скоропадського. Вільне козацтво було єдиною військовою силою, яку Центральна Рада визнала і на яку згодом покладала свої надії в найкритичніші періоди правління.

Втім, коли через два тижні, 2 листопада, у Києві зібрався третій Військовий з’їзд, на який прибуло 965 делегатів, то, виступаючи перед ними, генеральний секретар М. Ковалевський знову заспівав стару пісню: “… трудовому народові не потрібні гетьмани, яких добиваються самостійники, бо гетьмани землі й волі не дадуть…”

І цього ж дня на відкритті у Києві козацького з’їзду російських формувань, що перебували на фронтах, інший генеральний секретар, О. Шульгин, також повторив стару тезу українських соціалістів: “Україна не домагається самостійності. Ми йдемо по дорозі з вами”. Порівняймо ці слова зі словами ватажка російських козаків, який тут же заявив, що “козаки–державники — вірні сини Росії”.

Третій військовий з’їзд, який тривав від 2 по 13 листопада 1917 р. в цирку по вул. Миколаївській, ухвалив рішення про підтримку Центральної Ради і скликання Українських Установчих зборів, що мали встановити Українську демократичну республіку та провести соціальні перетворення. Це був час, коли в Петрограді відбувся більшовицький переворот, коли був заарештований Тимчасовий уряд на чолі з Керенським і коли при владі став Совєт народних комісарів (Совнарком) на чолі з енергійним більшовицьким лідером В. І. Леніним.