Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка»

Але це вже було невчасно. Нова спроба діячів уряду УНР знайти з більшовиками компроміс закінчилася провалом — ті не йшли на переговори, їхні війська захоплювали все нові й нові населені пункти.

Гуркіт гармат з–за Дніпра сповіщав про їхнє наближення до столиці України. На заводі “Арсенал”, де працювали переважно російські робітники, більшовики підняли повстання, скувавши військові загони, які мала Центральна Рада. Повстання розпочалось у ніч з 15 на 16 січня. Ним безпосередньо керував київський міський комітет РСДРП(б), який спорядив до Харкова свого представника Д. Іткінда для узгодження дій з наступаючими військами. Для допомоги в організації цього повстання з Харкова був посланий член Центрального виконавчого комітету О. Горвіц. Він безпосередньо очолив повстання на “Арсеналі”.

Київ обороняли загони селян з вільного козацтва на чолі з М. Руденком, два курені гайдамацького коша в 300 осіб під командою С. Петлюри та сотня Січових стрільців сотника Р. Сушка, сформованих із військовополонених галичан, що були в складі австрійських військ і потрапили в полон під час Першої світової війни.

Населення ж Києва було дезорієнтоване більшовицькими агітаторами і мовчало. Адже більшовики уміло навчали й використовували своїх агітаторів, не шкодували на це коштів, бо в ті роки і справді слово стало зброєю в прямому розумінні. У ті дні у Києві було чимало загонів уже звільнених українською владою військовополонених з чехів (до 50 тис.), румунів, бельгійців, поляків. Але всі вони оголосили нейтралітет. Не помічали українців, що борсалися в тенетах унікальної за змістом демагогічної війни.

У годину смертельної небезпеки для Української республіки на її оборону стала київська молодь. На фронт був відправлений загін студентів–добровольців з Київського університету, академії Святого Кирила і Мефодія, гімназій. На станцію Крути, що відкривала червоним інтервентам шлях на Київ, прибув 27 жовтня 1918 р. молодіжний загін, який пройшов лише семиденну підготовку з військової науки. Під час бою під Крутами увесь цей загін — до 300 юнаків — загинув. Згадуючи цей бій, очевидець писав пізніше: “П’ять годин безперестанку студентський курінь стримував червоні лави, сам будучи під градом куль та гранат… Московські багнети безжально кололи груди юнаків, розбивали їхні голови прикладами рушниць, добивали поранених. Бій скінчився. Жодного полоненого ворог не взяв”. Крутянський подвиг київського юнацтва на довгі роки став символом героїчної боротьби українців за свою незалежну державу. Але цей героїзм не зупинив надовго інтервентів. Виграних кількох днів вистачило тільки на те, щоб українські дипломати у Бресті уклали з Австро–Угорщиною та Німеччиною договір про допомогу. Центральна Рада залишила Київ.

9 лютого 1918 р. в Київ заходили червоногвардійські загони Муравйова та червоного козацтва В. Примакова, яке було сформоване з робітників Харкова та Донбасу. У Києві, як перед тим у Полтаві та в інших містах України, розпочався кривавий терор. У Полтаві, наприклад, у перший день окупації було знищено 5 тис. так званих ворогів революції, тобто в основному української інтелігенції. У Києві була влаштована різанина, якої (за словами відомого історика Д. Дорошенка) древній град не бачив з часів Андрія Боголюбського. Це, нарешті, протверезило багатьох представників українських соціалістичних партій, які тягли руку за совєти.

11 лютого 1918 р. в Києві більшовики проголосили свою радянську владу на чолі з харківським більшовицьким урядом — Народним секретаріатом. До нього входили відомі більшовицькі діячі — Є. Бош, В. Аусем, Ю. Коцюбинський (син видатного письменника Михайла Коцюбинського), В. Затонський та ін.

Окупація.

Гетьман Павло Скоропадський

Становище Центральної Ради було драматичним. Але його порятувала делегація молодих дипломатів, що була в Бресті. 9 лютого 1918 р. ця делегація уклала угоду, за якою країни Четвірного союзу — Австро–Угорщина та Німеччина, в першу чергу, опираючись на юридичний акт проголошення Четвертим універсалом незалежності України, надавали допомогу Українській республіці в боротьбі з більшовицькою агресією.

Одразу в Україну була послана 450–тисячна австро–німецька армія, яка разом з українськими формуваннями мала зупинити наступ більшовиків. І справді, цей наступ був зупинений. Більшовицькі війська повертали на схід, часто залишаючи населені пункти без бою.

2 березня 1918 р. Центральна Рада повернулася до Києва. Несподівана окупація України австро–угорськими та німецькими військами шокувала українську суспільність. Виникло велике незадоволення серед численних соціалістичних партій, груп та угруповань. Окупація викликала невдоволення і в середовищі українського селянства.

Невдоволення ще більше зросло, коли стало відомо, що за цю допомогу Центральна Рада має сплатити Австро–Угорщині й Німеччині великі продовольчі та матеріальні податки — хліб, м’ясо, вугілля тощо. Це було обтяжливим для розореного суспільства. Але забулося, що дармової допомоги ніхто ніколи і нікому не подавав.

Ясна річ, що Центральна Рада, яка й раніше майже не мала зв’язків із провінцією, не могла виконати своїх продовольчих зобов’язань щодо союзників, котрі внаслідок багаторічної війни дуже потребували продовольства. Через голод, що виник у роки Першої світової війни у Німеччині, діти, наприклад, часто народжувались мертвими. Через те австро–угорські та німецькі військові частини самі розпочали реквізовувати продукти харчування і відправляти їх до своїх держав. Це викликало страшенне обурення серед селян.

Посилились конфлікти з окупаційними військами; також почастішали зіткнення селян із поміщиками, які прибували у свої маєтки і стали повертати за допомогою окупаційних військових частин свою землю, вже поділену селянами.

Хаос і безладдя, відсутність будь–якого управління з боку Центральної Ради призвели до загального невдоволення. Крім того, Україною прокотилася стихія отаманії, що також не сприяла стабільності життя. Руйнувались залізниці, залізничні мости, заводи, знищувались паротяги, не було палива. Відступаючи з України, російські більшовики також вивезли значні матеріальні багатства, зокрема музейні коштовності й вироби мистецтва, грошові запаси банків, цінні церковні речі тощо. Центральна Рада не могла добитися перелому на свою користь. Безпорадність була цілковитою.

У цих умовах 25 березня 1918 р. в Лубнах з ініціативи В. Липинського відбувся з’їзд селян–хліборобів. На ньому було створено партію хліборобів–демократів, які голосно заявили, що засуджують аграрну політику Центральної Ради та її радикальний закон, яким вона дуже гордилась. Ця партія заявила про те, що вона домагається передати землю в оренду селянам і вимагає ввести до складу Центральної Ради своїх представників.

Але Центральна Рада не звернула на це уваги. Тим часом представник німецького командування фельдмаршал Айхгорн узяв владу до своїх рук: наказав засівати поля, заборонив розкрадання майна під страхом смертної кари, запровадив польові суди, роззброїв дивізію синьожупанників — формування Центральної Ради. Німецьке командування посилено прибирало до своїх рук управління в Україні — воно заарештувало міністра закордонних справ Любинського. У Центральній Раді продовжувалися конфлікти і кризи.

29 квітня 1918 р. відбувалось історичне засідання Центральної Ради, яке ухвалило демократичний проект конституції та обрало першим президентом України Михайла Грушевського. Але цього самого дня сталася ще одна переломна в долі України подія: у Києві засідав конгрес хліборобів, на якому було представлено 8 тис. селян, чимало поміщиків, представників банкового капіталу. Вони вимагали встановити в Україні міцну владу. На цьому з’їзді було одноголосно обрано гетьмана України — Павла Скоропадського. То був колишній генерал царської армії, який з перших днів української революції перейшов на бік українців, створював українізовані військові частини, дбав про військову силу України.

Але діячі Центральної Ради ставилися до нього упереджено, бо він був за походженням не з пролетарів, а із давнього роду козацької старшини. Звичайно ж, він не був і соціалістом. У ньому вбачали майбутнього Бонапарта, а тому усували подалі від влади. Не здобувши визнання від Центральної Ради, Скоропадський створює нову партію “Українська народна громада”.