Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка»

У той же час в Україні складається й інший напрямок суспільної думки, котрий був пов’язаний з діяльністю такої видатної особистості, як В’ячеслав Липинський. Це був ідеолог українського монархізму, який у новітніх умовах вивчав проблему українського державотворення й обґрунтовував її модерними політичними положеннями. Липинський походив із польського шляхетською роду із Волині: він навчався в Києві, Кракові, Женеві. Замолоду усвідомив себе українцем, багато писав про необхідність повернення польської шляхти до українства. Розуміючи наближення міждержавних і соціальних конфліктів напередодні Першої світової війни, Липинський прагнув за кордоном створити політичний центр українського самостійництва, з якого згодом зріс Союз визволення України. Він брав участь у створенні Української демократично–хліборобської партії (1917), Українського союзу хліборобів–державників, для яких написав політичну програму. Вона базувалась на принципах власності і державної суверенності України. Липинський став видатним творцем та ідеологом української консервативної концепції “трудової монархії” у вигляді гетьманату, яка, на його думку, найбільш доцільною була для України.

Липинський, як і інші теоретики, вважав, що без вищої політично свідомої верстви населення, яка є носієм влади, не може постати держава. У новітніх умовах він став продовжувачем ідей колишніх польських “хлопоманів”, які голосно заявили про себе ще в 60–х роках XIX ст. в особі В. Антоновича, Т. Рильського та їхнього гуртка, які, маючи польське походження, стали українськими патріотами.

Вивчаючи історію державотворення, Липинський, як історик за фахом, визначив у суспільстві три джерела влади: сила військова, економічна, інтелектуальна. Ці три сили і витворюють три основні типи влади: це — класократія, демократія і охлократія.

Класократія — це лад, за якого є рівновага між владою і свободою, між силами консерватизму і силами народу. Демократія — лад, за якого порушується рівновага між владою і свободою на користь свободи. Охлократія означає абсолютне панування сваволі натовпу, свободи стихії, демократії, яка не має нічого спільного з державним управлінням.

Ці три типи влади Липинський вважав понадчасовими, тобто вони існують у різні епохи та в різних народів.

Для України, як і для кожної держави, твердив він, єдино прийнятним типом влади може бути тип класократії, наявність рівноваги між консервативними і прогресивними силами. Для цього, вважав Липинський, треба йти шляхом пробудження почуття солідарності між постійними мешканцями України, без огляду на їхню соціальну належність, віровизнання, етнічне походження чи національно–культурну свідомість, щоб з’єднати їх спільним почуттям української батьківщини. Він вважав, що носіями ідеї українського визвольного руху можуть стати не лише представники інтелігенції, а також і керівники виробництва, тобто промисловці й хліборобські керівники, а також військові керівники. Між іншим, у цьому плані його погляди збігаються з ідеями Ф. Ліста, про які ми говорили раніше, з тими ідеями, які оволоділи визвольним рухом у Європі ще з середини ХІХ ст.

Таким чином, за Липинським, українство мусило знайти свій вияв не так у політичних партіях, як в органічних понадкласових з’єднаннях. Через те він різко критикував табір української демократії та охлократії — анархістів, лівих ультранаціоналістів, які народжувались у період революційної боротьби 1917–1920 рр., вважаючи, що їхня діяльність призводить до дестабілізації суспільних процесів і панування сваволі натовпу — охлократії.

Утім, ідеї Липинського не справили відчутного впливового ефекту на життя української суспільності. У Наддніпрянській Україні на початку XX ст. формувалися інші політичні партії, котрі й визначали напрямки політичної боротьби в Україні.

Це були партії, які почали активно виходити на політичну арену в суспільній боротьбі: РУП, Українська соціал–демократична робітнича партія, українські соціалісти–революціонери, ліберальна партія, яка виділилась із УЗО і об’єднувала помірковану українську інтелігенцію. Згодом вона перейменувалась на радикально–демократичну партію. В 1908 р. радикально–демократичні діячі заснували Товариство українських поступовців — ТУП, яке стало провідною організацією в Наддніпрянській Україні перед Першою світовою війною. Організаторами його були члени Української демократично–радикальної партії, які мали на меті об’єднувати всі опозиційні рухи, громади, групи для оборони українства від наступу шовіністичного самодержавства.

До керівництва товариства належали тоді відомі діячі українського визвольного руху — М. Грушевський, Є. Чикаленко, С. Єфремов, С. Петлюра, Л. Старицька–Черняхівська. До 1917 року ТУП керувало усіма діями визвольного руху в Україні. Його неофіційними органами були щоденники “Рада”, що видавався в Києві, і “Украинская жизнь”, що виходив у Москві. Вони сповідували ідею парламентаризму, конституціоналізму і, звичайно ж, федералізму з Російською державою. Проте навіть ця така лояльна до Російської імперії програма викликала обурення і з боку російського уряду, і з боку російських партій і течій, які мали силу в Україні. У 1911 р. міністр внутрішніх справ П. Столипін писав: “Історичним завданням російської державності є боротьба з рухом у теперішнім часі, який зветься українським і містить у собі ідею відродження малоросійської України на автономних національно–територіальних засадах”. А в 1914 р. уряд розпочав арешти серед тупівців — і першим було заарештовано М. Грушевського.

На жаль, ця організація висувала в основному культурницькі постулати.

Переважна більшість політичних партій Наддніпрянської України стояла на позиціях автономного співжиття в межах федеративної Російської держави. Тим часом у самій Росії основні політичні партії стояли на централістичних засадах, про федерацію і не гадали.

Ідеї Міхновського також розчинилися в суспільстві, не вилилися в окрему політичну силу, так само, як і ідеї Липинського. Це мало фатальний вплив на перебіг революційних подій пізнішого часу. Провідна політична українська верства стояла на нерішучих позиціях, вичікувала від Росії поступок і прав на своє національне життя й управління.

Отже, хоча процес творення модерної української нації пішов інтенсивніше на початку XX ст., але був ще далеко не завершеним. А завершився він усвідомленням українців себе як нації політично зрілої спільноти лише в період буремних революційних подій в Україні 1917–1918 рр.

У вогні Першої світової війни

“Історія — великий учитель, але, на жаль, вона нікого не учить, тому що надто пізно подають її людям”,— пророчо сказав свого часу Михайло Драгоманов.

Пригляньмося уважніше до історичних явищ в історії розвитку української державності в нові часи. Катаклізми і катастрофи бурхливого XX ст. почалися з теренів Російської імперії, яка дала світові майже без історичної перерви три соціально–політичні вибухи. Вони сколихнули не лише саму імперію, а й перевернули соціальне, політичне, моральне мислення і стандарти всієї цивілізації, всього світу. Навіть у наш час, уже в XIX ст., і світ, і Східна Європа, а отже і Україна ще живуть під впливом отих глобальних катаклізмів, якими починалося століття двадцяте.

Перший могутній вибух у Росії у XX ст. — це була революція 1905–1907 рр. Вона була спрямована на зміну соціального політичного ладу найбільшої у світі імперії, що займала одну шосту земної кулі. Але імперський трон лише похитнувся і залишився стояти далі — натиск революційної бурі був недостатнім. Проте це піднесло хвилю політичного руху; нові партії, політичні групи, організації “Просвіти”, кооперативи, зрештою поява в Росії парламенту — Державної думи — все це сприяло виробленню нової політичної свідомості і в лавах української інтелігенції, і в масах робітництва та селянства.

Невирішеність суспільних питань у першій російській революції призвела до другої революції, яку прискорила Перша світова війна 1914–1918 рр. Це сталося в лютому 1917 р. Російська імперія цього разу не витримала економічного напруження і розвалилась, як старий, прогнилий дім. З–під тих руїн почали вибиратися численні народи, що були пригноблені в імперії й ніби безмовні, а тепер взялися самі будувати свої держави. Ось чому соціально–класові вибухи 1917–1918 рр. — це не лише гігантська битва класів. Це, насамперед, національні революції народів колишньої Російської імперії, де соціально–економічні проблеми, безперечно, відігравали надзвичайно важливу роль.

В Україні, як і в багатьох регіонах Російської імперії, також були сили, які порушували питання про соціальне становище, національне відродження та відновлення свого державного існування. На початку XX ст. виникли політичні партії й течії, які працювали над піднесенням політичної свідомості народу. Більшість партій мали досить нечіткі програми і стояли на позиціях автономізму і федерального зв’язку з Росією, про який російська демократія і слухати не хотіла.