Розділ «ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка»

Історія без міфів. Бесіди з історії української державності

Разом з тим, національно–патріотичні особи, або просто свідомі українці постійно переслідувалися. Російські урядовці завжди боялись, що культурницьке відродження українців приведе до усвідомлення національної самобутності усього народу. А це вже не жарт, коли маси стануть на захист своєї гідності. Ось чому царський уряд намагався через зросійщення освіти не допустити народження з глибин етносу національної інтелігенції.

Російський царизм та його ідеологи постійно і пильно стежили за цим. Один із ідеологів імперії Петро Струве писав, що історичний процес уже нібито довершив злиття українського народу з російським в один національний організм, а через те український елемент уже цілковито розплився в московському морі. А намагатися творити українську національність — означало розбивати “один русский организм”. Це вже прирівнювалось до державної зради, за яку негайно треба було карати. Щоправда, Струве великодушно визнавав, що українська культура має право на існування, але тільки у формі народних пісень, казок і творчості, у сфері народного побуту. Водночас російські прогресисти типу Струве вважали, що живої народної української мови ніяк не можна допускати в літературу. А головне завдання полягає в тому, “чтобы проникновение русского языка и русской культуры в народные массы” було найширшим.

Між іншим, те ж саме писали і польські урядовці в Галичині щодо розвитку української культури. Струве переконував, що передусім Росія мусить об’єднати всі частини “русского народа” з імперією, розуміючи під терміном “русский народ” і українців, і білорусів. На його думку, це свідчило про історичну необхідність приєднати до Росії й “русскую Галицию”. І ця акція, вважав він, необхідна для оздоровлення Росії, бо існування “малороссийской ветви” в Австрії, тобто в Галичині, де діяло конституційне право на розвиток освіти і культури усіх народностей, спричиниться до відродження українського питання.

А тому і в Галичині, і в Україні Наддніпрянській дві імперські сили — Росія та Австро–Угорщина докладали чимало зусиль для того, щоб задушити провідну верству українства — інтелігенцію, задушити навіть культурницьку її працю. Втім, у Наддніпрянській Україні, як і в Галичині, українська освічена громада розуміла це і поступово усвідомлювала свої історичні завдання.

Як зауважував Лисяк–Рудницький, вся новітня історія українства полягала в тому, щоб відродити силу української нації й перетворити етнічну спільність українців на самосвідому політичну і культурну спільноту. І це завдання виконувалось у Галичині, воно посувалося і в Наддніпрянщині.

У 1891 р. група молодих студентів, свідомих українців — Іван Липа, Борис Грінченко, Микола Міхновський та ін. — зібралися на могилі Шевченка в Каневі й проголосили, що вирішили створити український рух, який буде альтернативним російському радикалізму і російській культурі. Вони організували “Братство тарасівців” і присягли, що віддадуть свої життя за відродження української державності, а тому будуть взірцем освіченості української інтелігенції, будуть завжди говорити українською мовою і в сім’ях виховуватимуть своїх дітей українцями.

Братство в 1893 р. оприлюднило в Галичині своє кредо — “Декларацію віри молодих українців”. Це був документ, пройнятий духом наступального націоналізму, з дошкульною критикою попереднього українофільства, яке займалося культурництвом і не проголошувало відкрито політичної програми відродження української державності.

Ця публікація була вибухом бомби в інтелектуальному українському середовищі. Вона сприяла великому збуренню умів і навіть спричинилася до розшарування в середовищі українофілів.

У своїх статтях Міхновський згодом писав, що нове XX ст. буде характеризуватись боротьбою пригноблених націй за визволення. Відбуватимуся корінні зміни в становищі народів. На цей час повстали вірмени, греки, інші народи, які виборювали свою незалежність. На цю боротьбу мали піднятися й українці. “Доки ми не здобудемо собі політичних і державних прав, — писав Міхновський, — доти ми не будемо мати змоги уладнати стан речей у себе вдома до нашої уподоби. Бо інтерес наших господарів єсть цілком супротилежний нашим інтересам. Бо розплющення очей у рабів єсть небезпечним для панів. Сю останню задачу мусить взяти на себе національна інтелігенція. Це її право і обов’язок”.

Далі він говорить, що в історії української нації національна інтелігенція раз у раз відігравала ганебну й “сороміцьку” роль, зраджувала, ворохобила, інтригувала. Але рідко коли служила своєму народові, ніколи не вважала свої інтереси спільними з інтересами цілої нації, ніколи не хотіла побачити спільності тих інтересів. Автор звертається до цвіту української нації, до її найкультурнішої верстви і говорить, що українська інтелігенція мала б стати заступником всього українського суспільства, має стати на боротьбу за інтереси всього народу.

Махновський писав: “Часи вишиваних сорочок, свити та горілки минули і ніколи вже не вернуться. Третя українська інтелігенція стає до боротьби за свій нарід, до боротьби кривавої і безпощадної. Вона вірить у сили свої і національні, і вона виповнить свій обов’язок”.

Міхновський чесно і болісно переживав за свій народ і його безрадісне буття. Він закликав: “Ми відродилися з ґрунту, наскрізь напоєного кров’ю наших предків, що лягли в боротьбі за волю України. Ми виссали з молоком наших матерів стародавню любов до нашої нації, до вітчизни і її свободи і ненависть до насилля над нами”. Далі закликав:

“Ми востаннє виходимо на історичну арену і або поборемо, або умремо. Ми не хочемо довше бути євнухами, не хочемо довше зносити панування чужинців, не хочемо більше зневаги на своїй землі. Нас горстка, але ми сильні нашою любов’ю до України. Сини України, ми, як той Антей, доторкаючись до землі, наберемось усе більшої сили завзяття. I кожен, в кого ще не спідлене серце, озветься до нас. А в кого спідлене — до того ми самі озвемось”.

Цей рішучий, проникнутий великою любов’ю до стражденного українського народу голос сколихнув українську інтелігенцію й українську молодь.

Одночасно стара українофільська інтелігенція на чолі зі своїм лідером, відомим істориком Володимиром Антоновичем, об’єднується під натиском молодої інтелігенції та створює Українську зальну організацію — УЗО (1897). Вона являла собою федерацію у складі 20 громад. Осередки УЗО, її видавничі відділення продовжували просвітянську справу в багатьох областях України. Велике значення мало проведення свят шевченківських роковин, ювілеїв М. Лисенка, I. Котляревського. Ця організація створила фонд підтримки української патріотично–просвітницької діяльності. Стара українофільська інтелігенція все ж не могла рішуче об’єднатися в політичну партію. Радикальна молодь і тут подала приклад.

У березні 1900 р. була оприлюднена в Галичині, а потім поширена по всій Україні брошура Міхновського “Самостійна Україна”. Вона фактично стала політичним кредо нової політичної партії — Революційної української партії — РУП, що виникла у Харкові 29 січня 1900 р. Основоположниками цієї партії були діти класичних українофілів–громадівців, котрі започаткували в 80–х роках XIX ст. українське національне відродження і культурницьку працю. Це були Дмитро Антонович, Боніфат Камінський, Михайло Русов, Левко Мацієвич — рада чотирьох.

Виникнення цієї партії на східноукраїнських землях було першою організаційною спробою українського визвольного руху, який намагався виступити під гаслами незалежності України на політичній арені.

Партія РУП, яка постала з молодої інтелігенції нової генерації, була першою політичною партією в Наддніпрянщині. Із появою РУП українська суспільно–визвольна боротьба вийшла на політичну арену.

Та, на жаль, РУП була неоднорідною. В її середовищі створюються різні фракції, котрі згодом почали виділятися в окремі політичні організації. Так з неї вийшли Українська соціал–демократична спілка, Українська соціал–демократична робітнича партія. Українці не мали досвіду політичної боротьби, взаємодії й толерантності. Через те фракційне розмежування завжди загострювалось до взаємної неповаги і ненависті, геройством вважалася непримиренність, а не вміння знаходити компроміс.

Це проявилось уже в першій політичній партії, яка через фракційну боротьбу не змогла стати провідною і сильною. Суперечки і сварки завжди точилися навколо двох питань — ставлення до соціального і до національного питання. Одні безапеляційно запевняли, що лише соціалізм дасть українцям повне визволення; інші переконували, що лише в українській національній державі зможуть бути захищені і соціальні, і культурно–освітні інтереси.

Сторінки


В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Історія без міфів. Бесіди з історії української державності» автора Іванченко Р.П. на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „ЧАСТИНА ТРЕТЯ Відродження української державницької ідеї в новітні часи. Українська Народна Республіка“ на сторінці 13. Приємного читання.

Запит на курсову/дипломну

Шукаєте де можна замовити написання дипломної/курсової роботи? Зробіть запит та ми оцінимо вартість і строки виконання роботи.

Введіть ваш номер телефону для зв'язку, в форматі 0505554433
Введіть тут тему своєї роботи