Розділ 7 Християнська церква в Київській Русі

Важливим етапом у християнізації Русі е період князювання в Києві, Аскольда. Здійснивши в 860 р. стрімкий напад на Константинополь і мало не оволодівши ним, руси, керовані Аскольдом, змусили імперію укласти з ними договір “миру і любові”. Однією із найважливіших його статей, судячи з візантійських джерел, було хрещення Русі.

Ось що писав патріарх Фотій у своєму “Окружному посланні” східним митрополитам: “Підкоривши сусідні народи і через це занадто загордившись, вони (руси. — П.Т.) підняли руку на Ромейську імперію. Але тепер вони поміняли еллінську і безбожну віру (язичництво. — П.Т.), якої раніше дотримувалися, на чисте християнське вчення, ввійшовши до числа підлеглих нам і друзів ... і в них розгорілась така спрага віри і ревнощі, що вони прийняли пастиря і з великим усердям виконують християнські обряди”[538].

Аналогічні свідчення вміщені і в життєписі імператора Василія І Македонянина, складеному його онуком Костянтином Багрянородним. “І народ росів, войовничий і безбожний, щедрими подарунками золота і срібла і шовкового одягу Василій (імператор. — П.Т.) залучив до переговорів і, уклавши з ними мирний договір, переконав (їх) стати учасниками божественного хрещення, влаштував так, що вони прийняли архієпископа”[539].

Розбіжності між двома джерелами торкаються не суті явища, а лише його приурочення. Патріарх Фотій пише, що хрещення Русі відбулося при ньому, а, отже, і при Михаїлові, а Костянтин Багрянородний приписує заслуги хрещення русів Василію І Македонянину та патріарху Ігнатію. Ще М.М. Карамзін намагався узгодити цю суперечність, він припускав, що на Русь могли двічі посилати церковних ієрархів — за Фотія і за Ігнатія[540].

Ця важлива подія в житті Київської Русі не відзначена в “Повісті минулих літ”. Тут не місце з’ясовувати причину цього факту. Можливо, що у первісній редакції ці відомості були, але пізніше при черговому редагуванні “Повісті” випали, оскільки не вписувались у концепцію варязького пріоритету в руській історії. З вітчизняних писемних джерел лише Никонівський літопис зберіг відомості про хрещення Русі. Вони вміщені в тій його частині, яка була складена, як вважають Б.О. Рибаков та інші дослідники, на основі літопису Аскольда. “Сътвори же и мирное устроение съ прежереченными Русы, и преложи сихъ на християнство, и обѣщавшися креститися, и просиша архирея, и посла къ нимъ царь”[541]. Далі в літопису розповідається про чудо з евангелієм, яке кинули до вогнища, але воно не згоріло, що й стало переконливим доказом сили Христової.

На користь факту хрещення Русі в 60-ті роки IX ст. побіжно свідчить розповідь “Повісті минулих літ” про вбивство Аскольда. “И убиша Аскольда и Дира, и несоша на гору, и погребоша и на горѣ, еже ся ныне зоветь Угорськое, где ныне Олъмин дворъ; на той могилѣ поставилъ Ольма церковь святаго Николу”[542]. На основі цього повідомлення В.М. Татищев вважав, що християнським ім’ям Аскольда було Микола. Оскільки Аскольд прийняв смерть за християнську віру, то, на думку історика, його можна було б вважати навіть першим руським мучеником[543].

У цитованому вище літописному тексті, який має безпосереднє відношення до християнства Аскольда, не зовсім зрозумілим є свідчення про якогось Ольму, котрий поставив на могилі вбитого князя церкву. Ім’я це згадується не у всіх літописних списках. У Радзивіллівському і Лаврентіївському списках уточнення, хто саме поставив церкву, немає. Іоакимівський літопис відносить будівництво церкви св. Миколи до часу ранішого, ніж князювання Святослава Ігоревича, а Київський синопсис уточнює, що побудована вона була княгинею Ольгою. Обидві літописні версії знайшли своїх прихильників і противників. Відомий знавець Києва М.В. Закревський рішуче відстоював пізнє походження церкви на Аскольдовій могилі. Причину того, що деякі дослідники приписували честь її заснування Ользі, він пояснював подібністю імен “Ольма” і “Ольга”. Це логічна думка. Пізніші укладачі літописних списків справді могли переплутати ці імена. Але де гарантія того, що вони послідовно замінювали “Ольму” на “Ольгу”, а не навпаки?

Цікаві думки про християнський храм на Аскольдовій могилі висловив перший ректор Київського університету М.О. Максимович. Він віддав перевагу Іоакимівському літопису і Київському синопсису. Для Ольги як нової християнки, на думку історика, будівництво церкви на могилі першого князя-християнина було справою природною. Ім’я Ольма вийшло з-під пера пізніших переписувачів. Це стосується і слів “Ольмин двір”, які у списку Нестора, очевидно, мали написання “Ольжин двір”.

Певно, церква св. Миколи справді була побудована (або відновлена, оскільки можливо, що ще при Аскольді тут існувала якась капличка) за князювання Ольги. Найбільш сприятливої ситуації для цього в Києві не було з кінця IX — до кінця X ст. Помилково думати, що це могло статися одразу ж після смерті Аскольда, за правління Олега й Ігоря. Ще менше підстав відносити цю подію до часу Святослава і початку правління Володимира, вороже ставлення яких до християнської релігії засвідчено джерелами. Іоакимівський літопис повідомляє, що саме Святослав зруйнував церкву на Аскольдовій могилі.

Деякі дослідники схильні ототожнювати Ольму руських літописів з угорським вождем Алмошем, який нібито дружив з Аскольдом. Скільки-небудь переконливих даних на користь цього твердження немає. Згідно з “Повістю минулих літ”, угри проходили повз Київ у 898 р., насправді це було, очевидно, кількома роками раніше. Джерела свідчать, що в 896 р. союз угорських племен знаходився уже в Середньому Подунав’ї. В усякому разі поблизу Києва угорці з’явилися лише через 12 — 14 років після вбивства Аскольда, коли київським князем був язичник Олег. Навіть припущення про те, що він міг дозволити комусь будівництво храму на могилі вбитого ним попередника, виглядає неймовірним. Ще одним аргументом проти висловленої вище думки є язичництво самого Алмоша. Як відомо, наверненння угорців до християнства (римського зразка) почалося лише близько середини X ст., до цього вони були язичниками і ставились до чужої їм християнської віри негативно.

Отже, з джерел витікає, що за князювання Аскольда Русь прийняла хрещення на державному рівні. Очевидно, до цього часу слід віднести і зародження церковної організації. Писемні джерела підтверджують, що на Русь у 60-ті роки IX ст. надсилали ієрархів. Про ранг первісної руської православної єпархії сказати щось певне важко. Це могла бути і єпископія і митрополія. До останнього схиляє нас відомий реєстр православних кафедр, вміщений у церковному статуті імператора Льва VI (886 — 912), в якому під номером 61 стоїть Русь. Щоправда, ряд дослідників не схильні повністю покладатися на це джерело, відносячи його походження до пізнішого часу.

Мало що можна сьогодні сказати і про успіхи християнізації Русі в 60 — 80-роках IX ст. Найвірогідніше, що вони не були значними. Для активного поширення християнства ще не визріли умови. Нова віра зустрічала упертий опір не лише широких мас, а й значної частини пануючої верхівки. Свідченням цього стало насильницьке усунення Аскольда з київського стелу і життя.

З утвердженням у Києві Олега для християнських общин, можна гадати, настали важкі часи. Свідчення літопису про те, що Олег і його мужі “по Рускаму закону кляшася оружьем своим, и Перуном, богом своим, и Волосомъ, скотьемъ богомъ”[544] на вірність мирному договору 907 р., дозволяє припустити відродження язичницьких звичаїв. “Бяху бо людие погани и невѣигласы”[545] — підсумовує літописець статтю 907 р.

Такими вони (принаймні, оточення Олега) лишались і надалі. Коли руське посольство у 911 р. прибуло до Константинополя, то імператор Лев демонстрував їм “страсти господни и венец, и гвоздие, и хламиду багряную, и мощи святых, учаще я к вѣре своей и показующе им истиную вѣру”[546]. Спроба Леона доповнити мирний договір статтею про християнську віру для Русі, як це було за часів Аскольда, не мала успіху. Демонстрація християнських символів, судячи з усього, лишила байдужими послів Олега.

Ситуація змінилася після смерті Олега, коли київським князем став Ігор. Його урядування характеризувалося віротерпимістю. Це негайно позначилось на пожвавленні християнської віри на Русі. Договір 944 р. відобразив це досить переконливо. Руси-християни і руси-язичники виступають у ньому як дві рівноправні общини, що беруть участь у церемонії утвердження договору. “Ми же, елико насъ хрестилися есмы, кляхомъся церковью святаго Ильѣ въ сборнѣй церкви, и предлежащемъ честнымъ крестомъ... А некрещеная Русь полагають щиты своя и мечѣ своѣ наги, обручѣ своѣ и прочая оружья, да клянуться о всемь”[547]. Нижче літопис уточнює, що соборна церква св.Іллі знаходилась на Подолі, над струмком, що в кінці “Пасыньчѣ бесѣды”.

На основі наведених свідчень Є.Голубинський дійшов висновку, що за князювання Ігоря християни переважали язичників і морально, і в значенні політичної ваги у державі. “Таємним християнином” він вважав і самого Ігоря[548]. Останнє твердження навряд чи справедливе. Ігор, безперечно, співчував новій вірі, без чого її успіхи були б неможливі, але сам лишався язичником. Це добре видно з того місця літописної статті 944 р., де мова йде про прибуття до Києва грецьких послів і клятву в їх присутності руських на вірність договору. “Заутра призва Игорь слы, и приде на холмъ, где стояще Перунъ, и покладоша оружье свое, и щиты и золото, и ходи Игорь ротѣ и люди его, елико поганыхъ Руси”[549].

Наявність впливової християнської общини в Києві і на Русі за князювання Ігоря, як і соборної церкви св.Іллі на Подолі, дає можливість припускати відновлення діяльності руської єпархії. Писемні джерела не повідомляють про те, хто саме в цей період очолював Руську православну церкву і чи взагалі хтось її очолював, але навряд чи в цьому можна сумніватися. Можливо, що місцем єпископської (чи митрополичої) кафедри і була подільська соборна церква св.Іллі.

Після вбивства в 945 р. Ігоря великим київським князем формально став його син Святослав, але фактично вся повнота влади перейшла до його матері — княгині Ольги. Вище вже йшлося про її державну діяльність і особисті якості. Тут детальніше зупинимося на ставленні великої княгині до християнської віри. Відразу ж зазначимо, що мова піде не про те, була чи не була Ольга християнкою. Факт цей беззаперечний і не потребує додаткової аргументації. Важливіше з’ясувати обставини її хрещення, а також вплив цього факту на поширення християнської релігії на Русі.

У “Повісті минулих літ” хрещення Ольги поставлено в певний зв’язок з її державним візитом до Константинополя. Ось що написано про це в літописній статті 955 р.: “Йде Ольга въ Греки, и приде Царгороду. Бѣ тогда царь Константинъ, сын Леоновъ, и приде к нему Ольга, и видѣвъ ю добру сущю зѣло лицемъ и смыслену, удививъся царь разуму ея, бесѣдова к ней, рекъ ей: “Подобна еси царствовати въ градѣ с нами”. Она же разумѣвши рече ко царю: “Азъ погана есмъ, да аще мя хощеши крестити, то крести мя самъ; аще ли то не крещюся”, и крести ю царь с патриархом”[550].

Така важлива подія, як хрещення правительки великої слов’янської держави, безперечно, мала бути відображена в сучасних їй грецьких хроніках. Але нічого подібного в них нема. Навіть Костянтин Багрянородний, який детально описав у своїй книзі “Про церемонії візантійського двору” прийоми Ольги в імператорському палаці, нічого не говорить про акт її хрещення. Пояснення, запропоноване ще М.М.Карамзіним і підтримане пізніше іншими істориками, що Костянтин VII мав намір висвітлити лише церемоніальний бік візиту і свідомо випустив усе, що виходило за рамки цього сюжету, непереконливе. Адже хрещення Ольги, як про це пише руський літопис, відбулося не просто у присутності імператора, а за його рівноправної участі в цьому акті із патріархом. Замовчування такої події Костянтином малоймовірне.