Розділ «Частина друга Київська Русь»

Перехід київського столу до волинського князя Ізяслава зумовив зміцнення його союзу з опонентами Владислава II. Він підтримав Болеслава IV у його боротьбі з Німеччиною й сам отримував його допомогу. Династичні зв’язки були посилені шлюбом Мстислава Ізяславича з Агнешкою, сестрою Болеславичів, та Мешка III з Євдокією Ізяславною. Проте в похід проти Галича поляки допомоги не дали. Адже їхня боротьба з Владиславом II не була закінчена, та й посилення Волині за рахунок Галичини їх не дуже влаштовувало.

Волинсько-польські дружні відносини продовжувалися і після смерті Ізяслава. Коли Юрій Довгорукий з Ярославом Галицьким напали на Луцьк, то Мстислав звернувся за допомогою до Польщі. Галицький князь Ярослав Осмомисл з часом налагодив союзні стосунки з Волинню та Польщею, видав свою дочку за сина Мешка III познанського князя Одона. Поляки допомагали йому у боротьбі з Іваном Берладником.

Незважаючи на різні феодальні суперечки та конфлікти, в цілому відносини Галичини та Волині з Малопольщею залишалися дружніми. У Польщі знайшли притулок опозиційні Ярославу Осмомислу бояри на чолі з його сином Володимиром. Саме з Польщі бояри змогли домогтися від Ярослава арешту його улюбленого сина Олега та прилюдного спалення Насті (незаконної дружини князя). У наступному конфлікті поляки вже допомогли Ярославу в його боротьбі з сином.

Краківський правитель Казимир II Справедливий (1177—1194) 1163 р. одружився з дочкою Ростислава Мстиславича. А його дочка вийшла заміж за сина великого князя Святослава Всеволодовича — Всеволода Чермного, майбутнього великого князя київського. Ці династичні шлюби свідчать про зв’язки з Києвом та династією Ольговичів.

Після смерті Осмомисла та загострення політичної боротьби у Галичині зростають роль волинського князя Романа Мстиславича та роль Польщі у місцевій політиці. Роман намагається об’єднати Волинь та Галич, чому активно протидіє Угорщина. Князь не здобув Галича, але втратив місто Володимир і змушений був шукати допомоги у Польщі. Проте повернути Володимир допоміг йому Рюрик Ростиславич, а не поляки.

Коли Мешко Старий захопив 1191 р. Краків, Казимир знайшов традиційну підтримку на Волині. Йому на допомогу виступили Роман та Всеволод з Белза. Союз Волині та Малої Польщі проявився у спільній прибалтійській політиці, походах на ятвягів.

У 1195 р. виникає загроза Кракову з боку великопольського князя Мешка III. Наступник на краківському столі син Казимира Лешко закликав на допомогу Романа. Оцінка битви на річці Мозгаві у джерелах суперечлива. Руський літопис вважає, що «победи Межька Романа», а польський хроніст Вінцентій Кадлубек пише, що запекла битва не мала переможця. Проте політичні наслідки були позитивні для Казимировичів, які зміцнили свої позиції у Малій Польщі.

Після смерті 1199 р. Володимира Ярославича вакантний галицький стіл, незважаючи на опір місцевого боярства, зайняв Роман, об’єднавши два князівства. Сила та вплив Галицько-Волинського князівства значно зростають. Але смерть Романа під Завихвостом 1205 р. перервала успішну діяльність вдалого дипломата й полководця. Причина конфлікту Романа зі своїми колишніми союзниками Лешком та Конрадом не зовсім зрозуміла. Явних протиріч між ними не виявлено. Вірогідно, Роман був незадоволений посиленням польських князів, що виходили з-під його впливу, й мало місце підбурення проти нього з боку давнього суперника великопольського князя Владислава.

Після смерті Романа Лешко спробував захопити Волинь, але наштовхнувся на протидію Угорщини й змушений був повернутись додому. Феодальні усобиці призвели до того, що княгиня Анна з малолітніми Данилом та Васильком знайшла притулок у Кракові. Галичина та Волинь потрапили під владу синів Ігоря Святославича, героя «Слова о полку Ігоревім», які були запрошені місцевим боярством.

Опіка над княгинею з дітьми давала право Лешку на втручання у галицько-волинські справи. Було навіть укладено договір з Угорщиною про сфери впливу. У 1209 р. Лешко здійснив похід на Волинь і посадив у Володимирі своїх ставлеників Олександра та Інгваря, які змінювали один одного. Вдові Анні разом з Васильком було дано Белзьке князівство, яке вже 1213 р. знову було віднято. Олександр виконував повністю волю Лешка, погодився на захоплення поляками Берестя та інших побузьких міст.

Популярність Анни серед широких верств населення Волині продовжувала зростати. Угруповання княгині мало своїх прихильників і серед польських феодалів, одним з яких був видатний політичний діяч Малої Польщі воєвода Пакослав. Це змінило ставлення Лешка до княгині. Взимку 1214 р. він урочисто приймав у Кракові княгиню з княжичем Данилом. Ймовірно, тоді ж було домовлено про похід на Галич, який відбувся вже навесні. Через присутність угорських військ похід не був результативним.

Проте малопольський князь пішов на поступки і, вивівши Олександра з Володимира, повернув Романовичам їхню столицю. Після цього поступово почалося нове піднесення Волинського князівства.

Якщо у відносинах з Польщею першу роль відігравала Волинь, то з середини XII ст. таку ж роль щодо Угорщини грала Галичина; Союз Угорщини з київським князем чи Черніговом з часом практично розпався. В середині століття міцний союз київського князя Ізяслава та Гези II, як уже зазначалося, був спрямований проти Володимира Галицького. Після смерті Ізяслава його політику продовжували брат Ростислав та син Мстислав.

Наприкінці 50-х років почалося зближення Галича з Угорщиною. Вимоги Ярослава Осмомисла про видачу Івана Берладника Угорщина підтримала. У цей же час відбулося значне розходження позицій Галича і Візантії. Особливо стурбувало Візантію те, що 1164 р. до Галича «прибеже из Царьграда братан царев кир Андроник», який був давно пов’язаний з Угорщиною і, як вважають, був двоюрідним братом Ярослава[810]. Візантія, яку лякав галицько-угорсько-половецький союз, з великими труднощами налагодила мир з Галичем. Близько 1165 р. імператор Мануїл прислав за Андроником двох митрополитів. Ярослав разом з Андроником відрядив до Константинополя посольство на чолі з єпископом Кузьмою. Син Гейзи II Іштван І (1162—1173) вів боротьбу з Візантією, зберігав союз з Волинню та продовжував зближення з Галичем. Волинські дружинники воювали в угорському війську проти Візантії. Виник план одруження короля на дочці Осмомисла, яка 1164 р. їздила до Угорщини. Проте візантійській дипломатії вдалося розладнати цей шлюб.

Але новий король Бела III був налаштований провізантійськи й 1186 р. ув’язнив у фортеці Бранчево свою матір Євфросинію Мстиславівну, а згодом вислав її до Візантії.

1188 р. частина галицьких бояр, вигнавши Олега Ярославича, запросила на стіл Володимира. Проте він швидко був вигнаний Романом Мстиславичем й утік до Угорщини. Угорський король Бела III вирішив скористатися цим для втручання, з великим військом вдерся до Галичини і захопив столицю. Іноземна влада викликала опір галичан. Бела III не почував себе тут спокійно, очікуючи нападу волинських військ. Він направив листа до одного з дуумвірів — Святослава Всеволодовича, щоб прислав йому свого сина. Гліб Святославич відбув до короля. Про цей таємний договір дізнався другий співправитель Рюрик Ростиславич (тесть Романа) й обурено вимагав пояснень у Святослава, який порушив договір («соступил еси ряду»). Почалася суперечка великих князів за Галич.

У цей час син Берладника Ростислав зробив спробу відбити Галич у королевича Андрія. Проте галицькі війська залишились на боці короля. Сам Ростислав поранений потрапив у полон, де був забитий уграми. У Галичі вибухнуло антиугорське повстання. Цим скористався Володимир Ярославич. Йому 1190 р. пощастило втекти з вежі, де його тримали угорці, й прибути до двору Фрідріха І Барбароси. За підтримки імператора у Польщі він вигнав Андрія й зайняв батьківський стіл. Так закінчилась перша спроба угорських феодалів завоювати галицькі землі.

З того часу вони стали постійним об’єктом зазіхань Угорщини. Так, вона скористалася ослабленням Галицько-Волинського князівства після смерті Романа Мстиславича. Підтримуючи Звенигородського князя Романа, що недовго сидів у Галичі, Угорщина ввела туди свої війська. 1210 р. Галич зайняв палатин Бенедикт Бор, захопивши князя «бани мыющася». Палатин Бор «бе томитель боярам и гражаном» й православному духівництву. Ці утиски викликали широкий опір, який очолили Ігоровичі. 1211 р. їм вдалося вигнати угорські війська й зайняти князівські столи на Галичині. Багато бояр, прихильників угорців, було покарано на смерть (500 за літописом), а багатьох вигнали.

Бояри Судислав та Володислав отримали у короля Андрія ІІ сильне військо, а для юридичного прикриття їм надали законного «отчича» Галицького князівства — десятилітнього Данила. Угорські та боярські війська захопили Перемишль, Звенигород та Галич й оголосили князем Данила, хоч його номінальна роль цілком зрозуміла. На цьому акті інтронізації була присутня княгиня Анна та представники Волині. Бояри викупили за велику суму двох Ігоровичів з угорського полону й повісили їх «мьсти ради». Цей винятковий для давньоруської історії акт страти князів свідчить як про силу галицького боярства, так і про жорстокість боротьби, що розгорнулася в Галичині.

Бояри збирались правити у Галичі самі, але реальної влади домагалася й княгиня Анна. Верховним суддею виступив угорський король. Андрій II привів війська під Галич й схопив бояр та конфіскував їхнє майно. Проте княгиня не змогла втриматись при владі і знову втекла до Угорщини. З угорським військом повернувся боярин Володислав, який 1213 р. захопив Галич й став князювати («седе на столе»). Це також надзвичайний факт давньоруської історії.