Розділ «Частина друга Київська Русь»

Розглянемо важливу деталь проведення поховального ритуалу, яка дозволяє глибше зрозуміти взаємовідносини між окремими членами цих воєнізованих колективів. Так, під час недавніх робіт на курганному могильнику в с. Табаївка на р. Білоус, який був кладовищем жителів літописного міста Оргоща (розкопки тут проводились в дореволюційні та післяреволюційні часи), крім відомого для цієї пам’ятки обряду кремації, були виявлені поховання за обрядом інгумації. Більш детальне вивчення комплексів показало, що над рештками померлих у першому випадку насипались кургани значних розмірів, а в другому — невеликі. Тому можна робити висновок, що в проведенні автохтонного для Чернігівщини X ст. обряду трупоспалення брала участь значно більша кількість людей, які мали давні родові відносини (вони ж і насипали великі кургани), а в другому — в похоронах брало участь менше людей. Частина обов’язкових ритуальних дій (у тому числі й насипання курганів) була вже значною мірою суто символічною.

Ще одна деталь, що дозволяє відрізнити місцеве населення від вихідців з інших територій, виявлена на могильнику біля с. Клонів поблизу літописного Любеча. Тут кургани з рештками похованих за обрядом інгумації в ямах знаходились на деякій відстані від основної частини некрополя (ближче до валів городища). Складається враження, що на цьому кладовищі «кияни» цілком свідомо ізольовано ховали своїх померлих на певній відстані від аборигенів, роблячи спробу в усьому відділитись від місцевого населення (або ж останні їх просто не сприймали ще за своїх). У зв’язку з цими спостереженнями можна припустити, що процес стирання племінних відмінностей відбувався не зовсім гладко.

Рис. 34. Прикраси різноетнічного походження з Жовнинського могильника.

У той же час могили переселенців за обрядом кремації відомі на Правобережжі Дніпра, насамперед в Києві. Звичайно, це були не тільки переселенці з Лівобережжя, а й вихідці з північних районів Русі, як про це писав ще П. М. Третьяков. Аналогічні поховання переселенців відомі і в інших центрах Київщини — Китаєвому, Білгородці (давній Білгород Київський). Крім обряду кремації на правобережних могильниках (Віта Поштова, Київ, Зарубинці та ін.) в ряді поховань виявлені трупопокладення на рівні давнього горизонту — також нехарактерний для цієї місцевості на рубежі двох тисячоліть поховальний обряд. Можна припустити, що в цих випадках маємо справу з могилами вихідців з інших східнослов’янських територій, насамперед древлянської, для жителів якої саме такий обряд в цей час був типовим. Не можна відкидати і варіант примусового переселення груп древлянського населення, яких княгиня Ольга після розгрому їхньої столиці Іскоростеня 946 р. «работе предасть мужемь своимь». На жаль, відсутність антропологічних характеристик (матеріали не збереглись) унеможливлює щось стверджувати напевно. Але знахідки в курганах біля с. Нежиловичі в міжріччі Тетерева і Здвижа семипроменевих скроневих кілець конкретно вказують на переселення в західні райони Київщини людей з території літописних радимичів, що мешкали на землях сучасної Білорусі.

Західніше розглянутого Придніпровського регіону ситуація в плані певного змішування населення з однієї племінної території з сусідами також непогано прослідковується за даними поховального обряду. Так, в басейнах Стиру, Серету, Дністра і Пруту, де панівним є безкурганний обряд поховання, зафіксовано півтора десятка невеликих за розмірами курганних могильників. Можна погодитись з думкою окремих дослідників про переселення певних груп жителів Волині, для яких характерний курганний обряд поховання, на південь Галицько-Волинського князівства. Водночас, наявність підплитових ґрунтових поховань, характерних для Подністров’я, у північних районах сучасної України (Тараканів під м. Дубно, Пересопниця під м. Рівне), вказує на певні переміщення окремих груп населення південних областей згаданого князівства в зворотному напрямку. Можливо, вони також це робили проти своєї волі.

Переселенці з різних місць східноєвропейської території були присутніми і в східних та північно-східних землях Південної Русі. Так, на дитинці літописного Новгорода-Сіверського було виявлено житло, в одному з кутів якого знаходилась піч-кам’янка. Вона, мабуть, стояла на дерев’яному опічку. Сам факт наявності такої отоплювальної споруди, типової для північних районів Давньоруської держави, вказує на проживання в столиці удільного князівства переселенців з півночі, які й принесли деякі специфічні риси житлобудування. Крім того, серед матеріалів могильників поблизу Воронежа (околиці м. Шостки), а також Лепляви і Жовніна в Посуллі зафіксовано семипроменеві скроневі кільця, що свідчить про проживання в сусідніх населених пунктах груп радимичів. Ще в одному похованні того ж Жовнінського некрополя, як і в кургані поблизу с. Броварки (теж на Сулі), відзначені знахідки браслетоподібних скроневих кілець — характерних прикрас кривицьких жінок (північні і центральні райони Русі). Слід також відзначити, що набір інвентаря багатьох поховань лівобережних, порубіжних зі Степом могильників свідчить про значні контакти жителів цього району з населенням Поволжя. Особливо це прослідковується за прикрасами. Цей факт пов’язується з численними свідченнями літописів про зв’язки Чернігово-Сіверської і Переяславської земель з феодальною верхівкою поволзьких князівств.

Різноманітним в етнічному плані був склад населення Поросся. Говорячи про його слов’янський компонент, слід відзначити, що, крім місцевого населення Правобережжя Дніпра (для якого характерні поховання в могильних ямах), у західній частині цього району трапляються і трупопокладення на рівні давнього горизонту — як зазначалось вище, характерний звичай древлян, котрі проживали поруч на території Східної Волині. Звичайно, ці випадки (Ягнятин, Вчорайше) слід розглядати як проникнення мешканців сусідніх областей на землі один одного. До речі, на древлянській території (Викове, Буки) також є ранні тру попок ладення в підкурганних ямах — могили переселенців з Придніпров’я.

На могильнику ще одного с. Буки (але в Пороссі) були досліджені трупопокладення в підкурганних ямах, навколо яких (або ж навколо самих земляних насипів) були викладені кам’яні кола-кромлехи. Такий обряд спорудження кіл з каміння неодноразово фіксувався різними дослідниками, в тому числі й М. К. Реріхом у Новгородській землі. Можна вважати, що акції Володимира Святославича, пов’язані з переселенням в прикордонні південні райони «кращих мужів» з півночі Русі, були повторені його нащадками (кургани, про які йшла мова, були насипані через одне-два століття після смерті Володимира). Але в цьому місці мешкали й вихідці з Подністров’я: на ґрунтовому могильнику досліджено поховання жінки з дитиною, де могильна яма (як і на Дністрі) була перекрита кам’яними плитами. Конструкція городища в Буках незвична для даної місцевості: тут налічується шість концентричних земляних валів. Аналогії багаторядним конструкціям укріплень відомі в Карпатському регіоні: на землях Великої Моравії, Польщі. У Прикарпатті дев’ять рядів укріплень мало місто Пліснеськ (с. Підгірці Львівської обл.).

Досить цікавою з погляду розселення різноетнічних груп в цьому районі південноруського порубіжжя є ситуація в розташуванні археологічних пам’яток поблизу с. Миколаївка, де на обох берегах р. Росі були досліджені середньовічні об’єкти: на лівому (давньоруському) березі — городище, селище і курганний могильник, на правому — селище і ґрунтовий могильник. Серед інвентаря кількох безкурганних поховань виявлені есовидні скроневі кільця, які, крім східнослов’янської території, були дуже популярними у західних слов’ян. На прилеглому до цього ґрунтового могильника селищі виявлено багато фрагментів кераміки, аналогії якій маємо на пам’ятках середньовічної Польщі. Тому можна погодитись із твердженням, що на цьому правобережному поселенні Ярослав Мудрий після 1031 р. посадив полонених «ляхів»[762].

Складність етнічної ситуації в Пороссі можна проілюструвати також матеріалами курганного некрополя XI—XII ст. в с. Яблунівка поблизу м. Біла Церква. Цей могильник, як і ґрунтовий біля

с. Миколаївка, знаходився на правому («чужому» для Русі) березі річки. Під насипом, крім кенотафів (тобто символічних поховань, коли людина померла десь далеко від рідних місць), були виявлені трупопокладення на рівні горизонту — як вже відзначалось, нетипового для правобережних районів Дніпра обряду. Деякі елементи ритуалу свідчать про контакти з кочівниками. У першу чергу, це наявність у могилах нетипових для слов’ян металевих дзеркал, табель, кінської упряжі, мотик, тесел, пружинних ножиць для стриження овець. Цікавою деталлю, яка має аналогії у похованнях Північного Кавказу, є встромлені в землю наконечники стріл і списів. Крім того, очеретяні підстилки у кількох могилах мають аналогії в одній з груп поховань салтівської культури (населення Хозарського каганату). Звичайно, неможливо категорично стверджувати наявність прямих контактів і міграції північнокавказького населення в Поросся, хоч з літописів відомі випадки переселення аланських племен на Русь. Мабуть, слід говорити про деякі зв’язки пороських слов’ян з алано-яськими групами, що входили до складу жителів половецького Степу.

Про контакти між слов’янами і хозарами свідчать деякі археологічні матеріали самого Києва. Так, ще в дореволюційний час між сучасними вулицями Прорізною і Б. Хмельницького були виявлені «печерки», що нагадували конструкцію катакомбних поховань салтівської культури. Навіть місце для могильника вибрано так, як це практикувалось хозарським населенням — на схилі до Хрещатика. Але в «печерках» знаходились горщики, наповнені кальцинованими кісточками — типовий саме для слов’ян (на відміну від хозар) звичай поводження з тілом померлого протягом усього І тис. нГ е. Тому поєднання цих двох елементів потрібно розглядати як синкретизм поховальних обрядів слов’янської і салтівської культур. Крім того, на території Наддніпрянського парку в одному з поховань ґрунтового некрополя знайдено лощений горщик салтівського типу. Ці факти дають можливість допускати проникнення в Київ наприкінці І тис. н. е. якоїсь частини лівобережного населення, пов’язаного з салтівською культурою Хозарського каганату.

Як зазначалось вище, слов’яни Середнього Подніпров’я ще до створення єдиної держави мали зв’язки з Хозарією. Після розгрому каганату в 60-і роки XII ст. вихідці з південно-східних районів Східної Європи почали переходити на службу до київських князів. На початку XII ст. у війську князя Святополка був навіть воєвода на ймення Козарин. Крім того, в топографії давнього Києва відоме урочище Козари, яке, ймовірно, треба локалізувати в районі Подолу[763]. Тож наявність згаданих елементів поховального обряду салтівської культури в цьому місці є закономірною. Контакти зі степовиками, жителями південно-руських земель, продовжувались протягом усього періоду існування давньоруської держави. Спершу це були печеніги і торки, а потім половці. Вже наприкінці IX ст. (889 р.) кочівники з’являються в південноруських степах і швидко входять у контакти з суспільною верхівкою східних слов’ян. 944 р. вони брали участь у поході князя Ігоря на Візантію, а через певний час, у перші століття II тис. н. е., повністю змінюють скандинавські військові формування і використовуються як воїни-професіонали на південноруському порубіжжі. Якась частина кочівників відразу ж осіла серед слов’янського населення, передусім — у великих містах Середнього Подніпров’я. На підтвердження цього можна навести описаний в літописах епізод 968 р., коли печеніги вперше напали на Київ, а великий князь Святослав перебував у своєму дунайському поході. Ольга разом з онуками зачинилась у граді, а на лівому березі Дніпра зібрались дружинники з чернігівської округи на чолі з воєводою Претичем. Та не можна було їх докликатись через печенізьку облогу. Тоді один отрок вирішив переплисти Дніпро й повідомити про тяжкий стан киян: «Он же изиде изъ града с уздою и ристаша сквозѣ Печенѣги гля: не видѣ ли коня никтоже, бѣ бо сумѣя Печенѣжьски, и мняхуть и своего». Тобто, уже в X ст. русько-печенізькі контакти здійснювались завдяки знанню мови та вільному володінню нею. Продовження цих зв’язків та проживання представників кочівницького світу серед киян зафіксував у середині XII ст. Абу Хамід ал-Гарнаті, який, перебираючись з Поволжя в Угорщину, у своїх записах відмітив наявність у місті «Куяв» (тобто Києві) тисяч «магрибінців» — печенігів.

Якщо проаналізувати старожитності кочівників на південно-руській території, то ситуація по обох берегах Дніпра суттєво відрізняється в археологічному плані. Бо, за писемними джерелами, у Чернігівській землі відомі «ковуї», у Переяславській — «торки переяславські», а на Правобережжі — «Чорні Клобуки». Тобто, можна думати, що «свої погані» (так називали дружніх слов’янам степовиків на Русі) були розселені рівномірно на значних територіях. Але археологічні матеріали вказують на протилежну тенденцію: співвідношення кочівників Правобережжя і Лівобережжя Дніпра становить у цифровому вираженні 18 : 1. Ще один важливий факт: співвідношення впускних і основних поховань (тобто підзахоронення померлих у чужі, більш ранні, кургани чи поховання на своїх родових кладовищах) було також неоднакове. Якщо в першому випадку (на території Київської землі) основних поховань майже в два рази більше впускних, то в другому — основні захоронення становлять лише п’яту частину всіх досліджених комплексів.

Як уже зазначалось, у літописах неодноразово згадувалось про присутність степовиків на південноруських землях. Контингенти кочівників не лише здійснювали грабіжницькі навали і полонення слов’ян заради наживи, а й перебували на службі в руських князів. Вищерозглянута ситуація з археологічними джерелами на Дніпровському Лівобережжі дозволяє припускати, що в Чернігівській і Переяславській землях кочівники в основному знаходились на тимчасовій службі. У своїй масі вони тут проживали не постійно. Але звістка літопису під 1159 р. про те, що в чернігівській окрузі в «пустих» містах сидять лише «псареве же и Половци», уможливлює припущення про постійне проживання окремих вихідців із кочового світу серед слов’ян, які вже ховали степовиків за своїми звичаями.

З писемних і археологічних джерел також відомо, що, крім слов’ян (автохтонів і переселенців) та кочівників, на півдні Русі перебували угруповання й окремі представники населення Скандинавії, балтів і фінно-угрів.

Особливий інтерес стосовно скандинавів викликаний у зв’язку з норманською теорією походження першої східнослов’янської держави, про що вже йшлося вище. Можна сказати, що переважна більшість норманських старожитностей зафіксована в дніпро-деснянському межиріччі, у районі Києва і Чернігова. Але їх не так вже й багато, датуються вони в основному X ст. Це не значить, що пізніше скандинавів на Русі не було. Можна згадати хоча б варяга Шимона, який 1068 р. разом з Володимиром Мономахом прибув до Ростова, залишився там тисяцьким і за свою службу отримав значні земельні наділи.

Звичайно, порівняно з північноруськими землями слідів перебування вікінгів на півдні країни (могили і окремі речові знахідки) набагато менше. За підрахунками П. П. Толочка, на київському некрополі X ст. відсоток їхніх могил становить лише 3—3,5 загальної кількості, а на знаменитому шестовицькому некрополі під Черніговом — 9 (на інших могильниках зафіксовано тільки окремі комплекси). Така ж картина прослідковується і в писемних джерелах, де зафіксовано набагато тісніші зв’язки Північної Русі і Скандинавії. Привертає увагу той факт, що про Київ — столицю східнослов’янської держави, немає ніяких згадок у рунічних написах X—XI ст., а також у королівських сагах (за винятком «Пісні про Еймунда, сина Хрінга»), на відміну від Новгорода Великого, де в згаданих скандинавських джерелах фіксуються деталі його історичної топографи (кілька разів згадується торгова площа міста). Ще одним свідченням недостатності інформації в північних країнах про історичні події в південних районах Русі є опис засватання дочки Ярослава Мудрого Єлизавети норвезьким конунгом Харальдом 1043 р. після його повернення з Константинополя. У декількох сагах — «Гнила кожа», «Гарна кожа», «Хеймскрінгла» — зазначається, що Ярослав приймає гостя в Хольмгарді (тобто Новгороді), хоч, починаючи з 1019 р., він займає великокнязівський стіл у Києві і всі офіційні прийоми повинен був проводити там. Більше того, північні саги, котрі досить уважні до генеалогії своїх героїв, зовсім не знають родоводу князя Володимира Святославича, в дружинах якого служило чимало вихідців із Скандинавії[764].

На перший погляд, виникає парадоксальна ситуація: під Києвом і Черніговом, за свідченнями давньоруських писемних і археологічних джерел, нормани були. Вони тут не тільки жили, але й вмирали і були поховані. Проте це не підтверджується, начебто, скандинавськими джерелами. Нам здається, що суть проблеми полягає у характері контактів варягів і слов’ян на півночі і півдні Київської Русі. У першому випадку число скандинавів було значно більшим, вони на якомусь етапі активно втручались у політичні події, вели постійні торгові операції, селились серед слов’янського населення Новгородської землі. Але за необхідності, враховуючи відносну географічну близькість, могли часто повертатись до себе на батьківщину і залишатись там уже назавжди.

У Середньому Подніпров’ї справи складались по-іншому. Тут, у зв’язку з подальшим розвитком слов’янської державності, варяги в основному виконували волю великих князів київських. їм набагато рідше вдавалось приймати самостійні рішення, а при невигідній ситуації розривати договори і повертатись на свою батьківщину. Якоюсь мірою легше було навіть потрапити до Константинополя на нову, фінансово забезпечену, вигідну службу в військах імператора. У той же час і на півдні Русі, завдяки кращим умовам проживання і вищим розвитком феодальних відносин, становище найманців було стабільним, а високопрофесійна служба гарантувала (чого часто не було на батьківщині) безбідне життя не тільки окремим воїнам, а і їх нащадкам. Як приклад можна згадати про відомого з літописів воєводу Свенельда і його родину, що була на перших ролях у київському князівському оточенні.