Розділ «Частина друга Київська Русь»

Етнічний розвиток Київської Русі

Етнічні процеси, що відбувалися на території східних слов’ян у середньовічні часи, викликали увагу дослідників у різні періоди розвитку історичної науки.

Глава 1

Східнослов’янське суспільство напередодні утворення Київської Русі

Слід нагадати, що вже Нестор Літописець виводив слов’янство з біблійних часів. За вісімсотрічний час вивчення процесу слов’янського етногенезу акценти робились на різні хронологічні періоди. Активно використовувались писемні джерела, а в останні десятиліття все більшого значення набувають археологічні дані, особливо для розкриття ранніх періодів етнічної історії слов’янства. На жаль, антропологи і етнографи відстають від фахівців з історії та археології у своїх доробках із згаданої теми. Особливо це стосується висвітлення ними етнічних процесів І — початку II тисячоліття н. е. Якщо можна пояснити труднощі антропологічного вивчення слов’янських старожитностей І тисячоліття н. е. пануванням у слов’янському світі обряду кремації померлих, то викликає здивування рівень наукових розробок етнографів-славістів, які не дуже випереджають своїх колег 50-х років XX ст.

Без сумніву, нині недостатньо розроблені питання історичного розвитку населення півдня Східної Європи в XIII—XV ст., коли тут викристалізувались основні елементи нової етнічної спільноти — української народності. Але це питання повинно всебічно висвітлюватись в окремому фундаментальному дослідженні. Говорячи про домонгольський час, слід відзначити, що значних успіхів історична наука досягла, в першу чергу, у вивченні археологами східнослов’янських старожитностей І тис. н. е., зокрема, на території півдня Східної Європи[735]. Нагадаємо, що землі сучасної України в другій половині І тис. н. е. заселяли поляни (Київщина і Канівщина), уличі (Південне Подніпров’я і Побужжя), древляни (Східна Волинь), волиняни (Західна Волинь), тиверці (басейн Пруту і Дністра), хорвати (Прикарпаття та Закарпаття), сіверяни (Дніпровське Лівобережжя). На нашу думку, зазначені вище утворення були племінними союзами, що пізніше трансформувались у племінні князівства[736]. Сучасні дослідження дають змогу співвідносити союзи племен і згадані князівства з двома історичними періодами — військовою демократією та вождизмом (чіфдом), що становили дві ланки проміжного періоду від первісного суспільства до класового. У другому із названих періодів уже існує соціальна та майнова нерівність, але ще відсутній апарат примусу[737].

Серед згаданих літописних племен явно вирізняються поляни, про яких літописець сповіщає, що «...бяху мужи мудри и смислени». Особливий інтерес до цього об’єднання викликаний не тільки їх лідерством у соціально-економічному житті східних слов’ян, але й роллю в етнічній консолідації. За висловом того ж літописця: «...поляне, яже нынѣ зовомая Русь». Таке значення полянського союзу не узгоджується з визначеною за археологічними даними їхньою територією. Одним з принципових питань, що по-різному вирішується окремими дослідниками, є кордон між полянами і сіверянами по Дніпру. Деякі дослідники значну частину Чернігівщини вважають полянською, інші ставлять питання про парадоксально невелику за розмірами територію полян на Правобережжі Дніпра (Київщина — до р. Ірпінь, Канівщина і Поросся, а то й тільки Постугнення).

В результаті досліджень останніх десятиліть отримані нові дані, котрі дозволили уточнити археологічну ситуацію по обох берегах Середнього Дніпра: лівий берег в основному багатий пам’ятками волинцевської та роменської археологічних культур, правий— культури Луки-Райковецької, а також типу Сахнівки. Тож наявні пам’ятки археологічних культур, що за часом передували епосі існування Давньоруської держави, дають змогу говорити про те, що по берегах згаданої вище ріки мешкали різні племінні східнослов’янські угруповання. Це підтверджується і антропологічними даними: якщо на Правобережжі переважає відносно широколиций антропологічний тип, то на лівому березі — вузьколиций[738]. Крім цього, основний центр полянського об’єднання — Київ — з найбільш ранніх часів мав тісні міжплемінні контакти[739]. Про це свідчать і деякі фольклорні дані. Так, у чернігівських легендах відзначалось «примучення» мешканців міжріччя Дніпра і Десни древлянами — населенням східноволинської території.

Рис. 29. Інвентар дружинного поховання Табаївського могильника.

Згідно з цими матеріалами, логічно припустити, що полянський союз з самого початку був різноплемінним об’єднанням. У попередній період до нього могли входити якісь племена чи частини племен, що відокремились (за політичними, воєнними чи економічними мотивами) від літописних древлян, сіверян та уличів. Інтеграційні процеси проходили в той час не досить інтенсивно, а тому нові конфедерати зберігали в своїй матеріальній культурі і звичаях старі етнографічні традиції. Це не дозволяє зафіксувати археологічно чіткі кордони нової спільноти, хоч вона стала провідною в історичному розвитку східних слов’ян. Якраз різноплемінний характер полянського союзу, де старі родові звичаї були ослаблені, а старі суспільні структури не так сильно чинили опір іноваціям, дозволив населенню Середнього Подніпров’я швидше, ніж іншим, йти шляхом класоутворення. Поступово термін «Русь», який (що вже відзначалось) ототожнювався з терміном «Поляни», почав поширюватись на весь східнослов’янський світ. Як зазначається в «Повісті минулих літ», «Се бо токмо словенск язык на Руси: Поляне, Древляне, Полочане, Дрьгъвичи, Север, Бужане, зане седоша на Бугу, послеже же Велыняне».

Глава 2

Етнічні процеси в IX—XI ст.

Наступним етапом у розвитку східнослов’янського суспільства була епоха Київської Русі — утвердження першої держави в історії цього слов’янського угруповання. Її історія поділяється на два періоди: час існування єдиної ранньофеодальної монархії та епохи удільних князівств, коли в Південноруському регіоні сформувались Київська, Галицько-Волинська, Чернігово-Сіверська та Переяславська землі. Треба відзначити, що етнічний розвиток східних слов’ян наприкінці І — у перші століття II тис. н. е., на думку багатьох, пов’язаний з формуванням та існуванням давньоруської народності. Адже, як і інші феодальні держави, Русь не була державою національною. Виникнення таких держав — справа більш пізнього часу, коли починає формуватися буржуазна система відносин і народність поступово трансформується в націю; коли національна свідомість набуває загальноісторичного змісту[740].

Але ще в минулому столітті в історіографії з’явилась концепція, що намагалась обмежити етнічну основу Русі тільки предками російського народу. Йдеться, передусім, про роботи М. П. Погодіна та О. С. Соболевського, в яких пропагувалась думка, що населення Київської Русі становили великороси. Колонізація північносхідної околиці Русі (Ростово-Суздальська земля) нібито призвела до певного переселення населення у вказаному напрямі (перенесення столиці до Володимира-на-Клязьмі). Татаро-монгольська навала призвела до повної ліквідації стародавнього населення Середнього Подніпров’я, яке частково було знищене фізично в часи самої навали, частково ж під тиском завойовників відійшло на північ та північний схід. Утворений цим переселенням демографічний вакуум у наступні часи, мовляв, був заповнений українцями, котрі прийшли з Карпат. А навколо Києва ще в XIV—XV ст. розмовляли російською мовою. Таким чином, український народ згаданими авторами вважався таким, що аж ніяк не причетний до історії Київської Русі, а остання була тільки етапом в історії винятково російського народу.

Цю гіпотезу було піддано конструктивній критиці В. Б. Антоновичем, А. Ю. Кримським та іншими дослідниками. Особливо обґрунтовано виступав М. С. Грушевський, розробляючи автохтоніську теорію. Слід відзначити, що з його боку йшло більш коректне висвітлення питання, нюанси якого не може зрозуміти дехто і тепер. Мова йде про терміни «Слов’яни», «Русь», «Україна», які дослідник використовував певною мірою як синоніми при обґрунтуванні думки про постійне проживання на півдні Східної Європи місцевого населення, котре в середньовічні часи нікуди не мігрувало в своїй масі і тому може вважатись (і було) предками сучасних українців. На підтвердження такого розуміння позиції М. С. Грушевського можна навести слова самого вченого, який в одній зі своїх робіт, згадуючи про Чорне море як «руське», уточнює: «...українське, говорячи теперішньою термінологією»[741].

У перші десятиліття XX ст. при подальших дослідженнях етнічних процесів у Східній Європі середньовічних часів термін «народність» почав використовуватись все ширше (В. О. Пархоменко та інші), хоча в нього не вкладали сучасного змісту. Паралельно з ним існували й поняття «руське плем’я» (О. О. Шахматов), «руський народ» (Б. Д. Греков). Уже в післявоєнний час «народність» була розглянута в теоретичному плані (В. В. Мавродін, Б. О. Рибаков, В. Й. Довженок, Д. С. Лихачов, П. П. Толочко та ін.). Нині склався усталений погляд на саму давньоруську народність як на історичну реальність впродовж усього часу існування східнослов’янської державності в IX—XIII ст.

На користь такого твердження свідчить ряд фактів. Це, насамперед, існування єдиної давньоруської мови (хоч вона мала й діалектичні особливості в окремих регіонах). Літописи наводять безліч прикладів, коли на вічових зборах Новгорода Великого і його передмість виступали київські князі і посли, а до киян звертались з промовами представники того ж Новгорода, як і Смоленська, Галича, Суздаля. Та й грамоти новгородських послів і ремісників, як аналогічні грамоти купців інших міст, могли бути прочитані й зрозумілі в різних землях Русі. Порівняльне вивчення пам’яток епіграфіки і південноруського літописання показує, що Середнє Подніпров’я на чолі з Києвом перебувало у центрі мовних процесів Давньої Русі й у XII—XIII ст. Ще одним фактом існування східнослов’янської спільноти, навіть в часи феодальної роздробленості, була територіальна спільність давньоруських земель. А разом з територіальною єдністю Руської землі, у широкому значенні цього терміна, в XII—XIII ст. росла і міцніла національна самосвідомість давньоруського народу. Давньоруські землі зберігали також культурну та релігійну єдність аж до навали орд Батия в XIII ст. Не можна забувати і про те, що консолідації єдиної народності сприяв економічний розвиток усієї східнослов’янської ойкумени. Тож усвідомлення спільності походження і розвитку, почуття територіальної цілісності, єдність мови, культури, віри, наявність єдиної економічної системи — усе це, з одного боку, було б неможливим в умовах ізольованого існування багатьох незалежних князівств, з іншого — зумовлювало необхідність подолання політичного сепаратизму окремих земель[742].

Однак ще не всі питання генезису давньоруської народності остаточно з’ясовані і вимагають глибокого дослідження. Річ у тім, що через відсутність фактичного матеріалу в писемних джерелах та певну декларативність праць, котрі вийшли в 50—70-ті роки цього століття, ряд положень концепції про характер середньовічної східнослов’янської спільноти не знаходить підтримки з боку окремих вітчизняних дослідників, а інколи викликає заперечення опонентів із зарубіжних інституцій. Втім будь-яка наукова проблема постійно потребує уточнення її окремих складових. У даному випадку це такі важливі аспекти, як існування в часи феодальної роздробленості самої спільності, відмінності у складі населення південноруських та північно-східних земель, роль скандинавів на Русі і т. ін.

Однією з суттєвих причин того, що замість глибокого і всебічного аналізу актуальних питань вивчення самої народності, у багатьох роботах лише повторювалась формула «давньоруська народність — колиска трьох братніх народів», стали «Тези про 300-річчя возз’єднання України з Росією (1654—1954 рр.)». В них партійне керівництво «повністю і остаточно» розібралось саме в цій складній етнічній проблемі й дало відповідні вказівки. У більшості істориків «відпало бажання» дискутувати з цього питання, вишукуючи нові докази та контраргументи на офіційну концепцію (як правило, це призводило до негативних наслідків). Набагато простіше було відправляти читача чи опонента до згаданого, затвердженого на найвищому рівні, документа. Яскравим прикладом на користь такого твердження є інформація про обговорення концепції В. В. Мавродіна (що й лягла в основу згаданих «Тез») в Інституті історії АН СРСР (викладена на сторінках журналу «Вопросы истории»). Більшість дослідників, що були присутні на засіданні, відзначили вузькість наукової аргументації, покладеної в основу концепції. Вона в основному будувалась на лінгвістичних матеріалах (з багатьма зауваженнями автор теорії погодився). Але після 1954 р. ніхто вже не згадував про розбіжності в трактуванні джерел і не закликав до подальших розробок цього питання. Втім це не значить, що всі роботи дослідників 50—70-х років сьогодні нічого не варті. Частина з них (Є. О. Рідзєвської, М. М. Тихомирова, X. Ловмянського та ін.) перекладені в останні десятиліття, що свідчить про актуальність порушених у них тем.

Для сучасного стану вивчення давньоруської народності характерне використання різноманітних матеріалів з історії, археології, мовознавства, етнографії та антропології. Але мова може поки що йти лише про початок комплексного вирішення проблеми. При цьому, звичайно, не завжди вдається уникнути деяких помилок в інтерпретації, що зумовлюється специфікою кожної категорії матеріалів та незнанням доробок колег з суміжних дисциплін. Зокрема, етнографи використовують застарілі археологічні дані при характеристиці елементів поховального обряду, житлобудування в деяких регіонах, території розселення носіїв окремих археологічних культур. У той же час в історичних, а іноді й лінгвістичних дослідженнях штучно об’єднуються різні (хоча й однокорінні) ономастичні сполучення — етноніми і топоніми. Йдеться про час зникнення східнослов’янських «племінних» назв зі сторінок давньоруських літописів. Так, у багатьох дослідженнях зазначається, що уличі останній раз згадуються в літописах під 885 р., дуліби — під 907, поляни і тиверці — під 944, древляни — під 990, сіверяни — під 1183 і т. д., з чого робиться висновок про тривале використання назв племен у давньоруський час. Але про древлянське плем’я літопис останній раз згадує не під 990 р., а під 945—946 рр. — при описі походу на них княгині Ольги. Пізніше (977 р.) згадується древлянин — тобто житель «Деревської» землі. Ще пізніше (як і в більш ранніх повідомленнях) використовуються лише топоніми (а не найменування племені) «Дерева», «Деревська земля». Ще один приклад — начебто остання звістка про сіверян під 1183 р. Але це знову ж запис, що князь Володимир «йде на Сѣверьские городы», тобто використання терміна в географічному плані. Про сіверян (а точніше, про север) останній раз згадувалось за півтора століття до цього — у повідомленні про завоювання Чернігова Мстиславом 1024 р. Таких прикладів можна наводити багато. Тобто, власне етнічні назви — самоназви окремих етнічних чи діалектно-етнографічних груп — вже не трапляються в писемних джерелах наприкінці X — на початку XI ст. У пізніших літописних повідомленнях (після написання зводу 1037—1039 рр.) вони використовуються в історично-територіальному (або географічному) сенсі[743].