Розділ «Частина друга Київська Русь»

Щодо відзначених вище специфічних рис черепів з могильника поблизу с. Василів у Середній Наддністрянщині, то вони, ймовірно, мають інше походження. Аналізуючи величини верхньолицьового, орбітного та носового покажчиків у цій серії, М. С. Великанова зауважує, що вони «ухиляються в західнослов’янському напрямку і лежать по суті поза східнослов’янськими межами коливань цих ознак»[773]. З цим можна погодитись, але з одним суттєвим застереженням: отримані дані не слід розглядати як доказ прийшлого характеру василівської популяції, хоча самі по собі міграції різноетнічних груп у межах Київської Русі не були чимось надзвичайним. Мова йде про напрямки давніх антропологічних зв’язків населення Карпатського регіону та суміжних з ним територій, яке і в наші дні за своїми морфологічними особливостями знаходить широкі аналогії серед західних слов’ян (словаків, південних поляків, окремих груп чехів та ін.)[774].

На іншій основі склався антропологічний тип давньоруського населення Середньої Наддніпрянщини, де напередодні утворення Київської Русі існував полянський племінний союз. Як і всім іншим східнослов’янським групам, йому були властиві специфічні пропорції лицьового скелета (відносно низьке лице з низькими орбітами і досить широким носом), за якими воно відрізнялось від своїх попередників — більш високолицих, високоорбітних і вузьконосих носіїв черняхівської культури. Поряд з цим згадані відмінності в Середній Наддніпрянщині виражені менш чітко, ніж у більшості інших регіонів України. Більше того: за рядом важливих краніологічних ознак, а надто діаметром вилиць, між черняхівським та давньоруським населенням історичного центру України існує певна подібність, що, на думку М. С. Великанової, «дозволяє припустити певну роль черняхівського елементу у формуванні антропологічного типу полян»[775]. Ще категоричніше з цього приводу висловилась Т. І. Алексеева: «Поляни по суті є безпосередніми нащадками черняхівців»[776]. Однак це, безумовно, є перебільшенням: фізичні риси русичів Середньої Наддніпрянщини склались у процесі взаємодії двох основних морфологічних компонентів: грацильного черняхівського та масивнішого, носіями якого були інші групи. Ймовірно, ними були племена празької культури, антропологічний тип котрих унаслідок поширення обряду кремації залишається невідомим.

В антропологічній літературі останніх десятиліть неодноразово ставилося питання про роль кочівницького компоненту у формуванні морфологічних рис русинського населення Київщини, Черні-* гівщини та Переяславщини. Інтерес до цієї проблематики пояснюється численними літописними свідченнями про слов’янсько-тюркські взаємини в цих регіонах і знахідками кочівницьких поховань на давньоруських некрополях. Ще наприкінці минулого століття Д. Я. Самоквасов отримав на території колишнього Канівського повіту невелику краніологічну серію, в будові котрої виразно простежуються монголоїдні риси, а саме: брахікранія, низька висота склепіння, великі розміри обличчя, слабко профільованого в горизонтальній площині, низький кут виступання носа і т. ін. За цими ознаками вона близька до черепів зі Зливкінського могильника VIII—X ст., залишеного тюркомовними болгарами, які разом з аланами були носіями салтівської культури. Черепи з монголоїдними рисами виявлені і в інших місцевостях Середньої Наддніпрянщини, зокрема в Пороссі. Так, сліди монголоїдної домішки (сплощеність обличчя в горизонтальній площині, слабке виступання носових кісток і т. ін.) виявлені на чотирьох з восьми жіночих черепів з Миколаївського ґрунтового могильника[777]. Ще в більш виразній формі вони фіксуються на чотирьох чоловічих і трьох жіночих черепах з могильника поблизу с. Хутір Половецький, звідки походить всього 26 черепів. Так, чоловічим черепам 9 (22), 3 (12), 9 (8), 9 (15) властиве нешироке, низьке, дещо сплощене обличчя, слабке виступання носа, невисоке перенісся і т. ін., що вплинуло на загальну характеристику серії[778].

Деяке ослаблення європеоїдних ознак, яке виявилось у тенденції до пониження кута виступання носа, можна простежити і в інших серіях Середньої Наддніпрянщини, що, вірогідно, є наслідком регулярних контактів між давньоруською людністю та сусідніми кочівницькими групами. Зауважимо, що вплив тюркського (кочівницького) компоненту (збільшення діаметру вилиць, тенденція до сплощення обличчя та поперечної спинки носа і т. ін.) помітний і серед сучасного населення Південної Київщини, Черкащини та Полтавщини, де давньоруські літописи фіксують поселення торків, чорних клобуків, половців та ін. Все ж його роль у формуванні антропологічного складу середньовічної та сучасної людності України не варто перебільшувати: як слушно зауважив В. Д. Дяченко, згадані морфологічні риси можна «вловити» лише при зіставленні з тими групами, які за будовою обличчя вважаються еталоном європеоїдної раси[779].

Черняхівський антропологічний компонент істотно вплинув і на формування антропологічних особливостей давньоруської людності Лівобережжя — нащадків літописних сіверян і південних полян (лубенська, ліплявська та інші групи). Показовою в цьому плані є краніологічна серія з некрополя XI—XII ст. поблизу с. Камінне на правому березі середньої течії р. Псел: за більшістю ознак вона виявляє велику схожість з черепами черняхівських могильників Середньої Наддніпрянщини[780]. Водночас, як і давньоруські серії Правобережжя, вона масивніша, ніж черняхівські, що вказує на наявність властивого всім слов’янам відносно масивного компоненту. Що ж до назомалярного та зигомаксилярного кутів, які відображають ступінь сплощення обличчя, то за цими ознаками черепи з камінського некрополя виразно тяжіють до краніологічної серії з Верхнього Салтова, де, як відомо, переважав аланський морфологічний компонент. З цього випливає, що морфологічний тип давньоруського населення Лівобережжя сформувався в результаті складних генетичних процесів за участю принаймні трьох морфологічних компонентів: «власне слов’янського», черняхівського та салтівського, тобто іранських. Зауважимо, що в багатьох регіонах Лівобережної України і в наші дні відчувається вплив давнього іранського (південноєвропеоїдного) компоненту, що виявляється в потемнінні кольору очей та волосся, більш інтенсивному розвитку третинного волосяного покриву, тобто росту волосся на бороді та грудях у чоловіків. На думку Т. І. Алексєєвої, антропологічні дані дозволяють провести чітку лінію генетичної спадковості між давньою та сучасною людністю Середньої Наддніпрянщини, а саме: населення доби бронзи лісостепової смуги — племена скіфського часу — носії черняхівської культури — давньоруська людність — сучасні українці[781]. До таких висновків спонукають і підсумки антрополого-одонтологічних досліджень на правобережній частині згаданого регіону України, де протягом останніх тисячоліть переважав один і той же тип — середньоєвропейський[782].

У попередньому розділі вже йшлося про те, що на території Середньої Наддніпрянщини виявлено поховання варягів, які знаходились на службі у київських князів. Отже, виникає питання, чи впливав норманський (германський) компонент на формування антропологічних рис давньоруського населення цього регіону?

Аналіз краніологічних даних показав, що в будові черепа та лицьового скелета середньовічних германців та східних слов’ян є певні відмінності, які стосуються їх пропорцій, а саме: співвідношення висоти черепної коробки до півсуми поздовжнього та поперечного діаметрів, висоти обличчя до висоти черепа, висоти орбіт до висоти черепа, а також ширини носа до ширини обличчя[783]. Наявність цих відмінностей є необхідною передумовою для пошуків відповіді на поставлене питання.

Київ, вул. Володимирська, 7—9. Скарб 1955 р. Золоті колти першої половини ХIII ст.

Запорізька обл. Чингульський курган. Шолом першої половини ХІІІ ст.

Київ. Скарб 1986 р. з вул. Кудрявської. Фрагменти срібного пластинчастого браслета. ХІІІ ст.

Особливої уваги у зв’язку з порушеною проблематикою заслуговують матеріали з Шестовицького могильника. З нього походить невелика краніологічна серія, що характеризується мезодоліхокранією, дуже вузьким, середньої висоти обличчям, середнім виступанням носа. На думку дослідниці шестовицьких черепів Г. П. Зіневич, вони, безумовно, репрезентують слов’янську групу і, найімовірніше, локальну популяцію сіверян[784]. З цим можна було б погодитись, якщо не враховувати відносну низькоголовість та високоорбітність шестовицької серії — ознак, що вказують на наявність германського морфологічного компоненту. Торкаючись цього питання, Т. І. Алексеева зауважує: «Тут явно спостерігається змішування норманських та слов’янських рис»[785], хоча і не висловлює своєї думки з приводу їх «питомої ваги» в цій серії. Враховуючи, що за більшістю ознак, включаючи специфічні пропорції обличчя, вона дуже близька з сіверянськими, доходим висновку про вирішальну роль місцевого компоненту у формуванні Шестовицької групи.

Т. І. Алексеева зробила спробу визначити норманський компонент ще в двох серіях з території Середньої Наддніпрянщини — з чернігівського та київського некрополів, і в обох випадках отримала негативні результати. Особливо цікавими і дещо несподіваними виявились підсумки вивчення сумарної серії з давньоруських некрополів Києва: жодна зі слов’янських груп не відрізнялась такою мірою від германських, як міське населення Києва. За словами дослідниці, «...ніяких слідів (норманів. — С. С.) в антропологічному вигляді міста не виявлено»[786].

Що ж стосується відмінностей фізичного типу міського та сільського населення Середньої Наддніпрянщини, про котрі йшлося вище, то вони, на думку дослідників, не можуть пояснюватись міграціями та змішуванням різних етнічних компонентів в міських центрах Київської Русі, хоча ці процеси, безумовно, мали місце. Цьому суперечить однакова направленість згаданих відмінностей: мешканці міста, як правило, відзначаються масивнішою будовою кістяка, округлішою формою черепа, що є наслідком процесу брахікефалізацїї, та більшою шириною вилиць. На думку Т. І. Алексєєвої, брахікефалізація міського населення була викликана змінами умов соціального середовища у зв’язку з урбанізацією, а розширення обличчя — «частковим вираженням загального процесу укрупнення кістяка в умовах міста, знову ж таки, у зв’язку зі змінами рівня соціального життя»[787].

Ще у другій половині XIX ст. в антропологічній літературі було порушене питання про витоки фізичних рис східнослов’янських народів. У зв’язку з цим деякі російські вчені висловили думку про відсутність спадкоємності між середньовічним та сучасним населенням України. «Малорос,— писав з цього приводу Є. М. Чепурковський,— найновіший насельник, що змінив після татарського ярма дотатарську людність»[788]. Ці та подібні твердження значно розходяться з фактичними даними.

Вище вже йшлося про те, що давньоруське населення України, за даними краніології, загалом належало до двох великих угруповань: одне з них включало носіїв відносно масивних типів (нащадки древлян, волинян, тиверців та уличів), друге — грацильніших варіантів (нащадки населення полянського племінного союзу та сіверян). За будовою лицьового скелета українці схожі з представниками обох з них: з першим їх зближають розміри обличчя, з другим — конфігурація носової області. Щодо властивої сучасному населенню округлої форми голови, то вона є наслідком процесу брахікефалізації, що мав місце на території Західної, Центральної та Східної Європи, починаючи з другої чверті II тис. н. е. Загалом, за своїми фізичними рисами українці є прямими спадкоємцями давньоруської людності південних та південно-східних регіонів Київської Русі, хоча є більш гомогенними, ніж середньовічні нащадки літописних слов’янських племен. Останнє є наслідком інтенсивних процесів змішування населення різних регіонів України, які відбувались за доби пізнього середньовіччя, зокрема під час бурхливих подій національно-визвольної війни XVII ст.

Розділ VII

Міжнародні відносини Київської Русі. Русь та кочовий світ

Глава 1

Формування міжнародних зв’язків на ранньофеодальному етапі розвитку Русі

Давньоруська держава підтримувала широкі та різнобічні зв’язки з більшістю країн тогочасного світу. Серед них Візантія та її численні Провінції, країни арабського світу та Середньої Азії, Грузії та Вірменії, Волзька Булгарія — на сході та півдні, Німеччина, Франція, Англія, Данія — у Західній Європі, Швеція та Норвегія — на півночі. Найтісніші контакти відбувалися із найближчими сусідами — Польщею, Угорщиною, Чехією, Болгарією. На різних етапах розвитку давньоруської держави ці зв’язки мали різний характер, спрямованість та інтенсивність. Якщо на ранніх етапах вони здійснювалися централізовано переважно через Київ, то з XII ст. виявилися конкретні напрямки сталих зв’язків з різними країнами таких центрів, як Галич, Володимир, Новгород, Полоцьк, Смоленськ та інші, що відбивали інтереси певних князівств чи регіонів.