Розділ «Частина друга Київська Русь»

Обидві події, відомості про які дійшли до нас, напевне були не винятком, а досить типовими для зовнішньої політики Руської держави.

Дослідники вважають, що це було проявом зрослої могутності молодої держави, її перших спроб з’явитись на широкій світовій арені. На їхню думку, загроза з боку Русі примусила Хозарію за допомогою Візантії у середині 30-х років IX ст. побудувати потужну фортецю — Саркел — біля гирла Дону.

Помітним етапом у розвитку давньоруської зовнішньої політики було посольство 838—839 рр. у Константинополь до імператора Феофіла (829—842) та в столицю франкської держави — Інгельгейм — до Людовика Благочестивого (814—941). Розповідь про це посольство вміщують Бертинські анали єпископа Пруденція. У травні 839 р. до Інгельгейма прибуло візантійське посольство на чолі з єпископом Феодосієм Халкидонським та спафарієм Феофаном. Разом з ними прибули й руські посли, які поверталися додому з Константинополя обхідним шляхом через «варварів, дуже жорстоких та диких», що перебували на головній дорозі.

У своєму посланні Феофіл пояснював, що посли від кагана народу Рос прийшли до нього «заради дружби» й просив допомогти їм повернутися на батьківщину та надати охорону. Проте оскільки серед послів були «свеї», Людовик запідозрив їх у шпигунстві на користь скандинавів. Участь «свеїв» у посольстві не повинна викликати здивування, оскільки вихідці із Скандинавії завдяки розвитку державності на Русі брали активну участь у цьому процесі не тільки як наймані воїни або купці. Залучення їх на службу було викликане потребами внутрішнього розвитку країни, зростанням необхідності зовнішньополітичних функцій Давньоруської держави.

Руське посольство могло з’явитися у Візантії не пізніше 838 р., а отже, перебувало в столиці імперії досить довго. Це тривале перебування дає змогу говорити вже про певний статус руського посольства, про те, що це типове явище для тогочасної дипломатичної практики.

Посольство вело вже переговори не локальні з провінційною владою, а від імені правителя Русі з імператором Візантії. Не випадково згадано титул каган, який було перейнято від Хозарського каганату. Про найвищий рівень прийому та успіх посольської місії свідчить і те, що імператор особисто інформував Людовика Благочестивого про руське посольство та дав йому доброзичливі характеристики[797].

Точно невідомо, чим було викликано це посольство. Напередодні Візантія зазнала ряд поразок у Малій Азії від арабів, у надчорноморських степах з’явились угорські орди. Імперії потрібен був мир та дружба з молодою державою, могутність якої зростала. Можливо, необхідно було врегулювати відносини після Амастридського та інших походів русів.

Надзвичайно важливою подією у міжнародному житті став похід 860 р. руських дружин на Константинополь. 18 червня 860 р. раптово руський флот підійшов до столиці імперії, висадив десант, який обложив місто. Імператор Михаїл III, який з 40-тисячним військом виступив проти арабів, терміново повернувся назад. Руські війська захопили та пограбували передмістя Константинополя, проте місто вціліло. Доля столиці Візантії була під великою загрозою. Патріарх Фотій у своїй проповіді казав, що «раптове нашестя варварів не дало часу чуткам повідомити про нього, аби можливо було придумати щось для безпеки... Місто ледь... не було взято на спис». Симеон Логофет, який жив у першій половині X ст., повідомляв, що до міста підійшло двісті руських кораблів.

Імператор з патріархом проводили час у молитвах. Джерела вказують, що руси повернулися тільки після того, як патріарх Фотій умилостив Бога. За деякими відомостями, почалася буря, яка розкидала руський флот.

Проте в листі папи римського Миколи І до візантійського імператора Михаїла III від 28 вересня 865 р. подається інформація, що вороги, які підійшли до самих стін Константинополя пішли «невід омщенними». Вірогідно, було укладено перемир’я.

Ці події викликали величезний резонанс у Європі. Вони відбилися в сучасних візантійських джерелах, перш за все у двох проповідях Фотія та його «Окружному посланні» східним митрополитам 867 р. Візантійські хроністи згадували про це протягом п’яти століть. Давньоруський літопис теж відзначив цей факт як надзвичайно важливий, переломний в історії давньоруської держави. Саме від цього часу держава стала називатися Руською землею.

Через деякий час нове посольство русів прибуло до Візантії й уклало договір «миру та любові». Складовою частиною договору, вірогідно, було й питання про хрещення Русі. Фотій у своєму «Посланні» каже, що руси поміняли поганську віру на християнську, «ставши до числа наших підданих та друзів, хоч незадовго перед цим грабували нас й виявляли нестримну зухвалість... вони прийняли пастиря і з великим старанням виконують християнські обряди»[798]. Хрестився князь Аскольд, який прийняв ім’я Миколая, та більша частина дружини.

Крім «політичної дружби» у договорі передбачалися й економічні питання. Русам було дозволено торгувати у Константинополі й селитися біля монастиря св. Маманта.

Даний договір став практично політичним визнанням міжнародного значення молодої Руської держави.

Існує думка, що Аскольд здійснив не один похід на Візантію, а чотири і в цих угодах князя закладені положення наступних договорів Русі та Візантії, а тексти договорів 907 та 911 рр. повторюють Аскольдові договори[799].

Зміна 882 р. влади у Києві призвела до того, що Візантія, відчувши послаблення Русі, перестала виконувати свої зобов’язання за договорами 60-х років. Зайнятий внутрішніми справами новий володар Русі не міг швидко реагувати на це.

Проте після підкорення своїй владі більшості князівств-племен Русі, володіючи найважливішими стратегічними пунктами на шляху «з варяг до греків», князь Олег здійснив 907 р. успішний похід на Константинополь, в якому, за літописом, взяло участь 80-тисячне військо. Наслідком цього походу став дуже вигідний для Києва мирний договір.

Візантія повинна була виплатити величезну контрибуцію: 12 гривень на кожного воїна та данину на користь князів-васалів Олега, що сиділи по найбільших містах. Руські купці отримали право безмитної торгівлі. Місцем проживання для них був величезний монастир св. Маманта. Обумовлювався вхід до міста: без зброї, через одну браму, у супроводі візантійського чиновника й у кількості не більше 50 чоловік. Візантійці зобов’язувались утримувати руських купців протягом 6 місяців, а також надавати їм необхідне корабельне спорядження (якорі, вітрила, снасті) та харчування на зворотний шлях.

На основі цієї угоди було укладено новий, більш розгорнутий русько-візантійський договір 911 р., статті якого, крім того, регулювали взаємовідносини русів та греків, у них визначалася відповідальність за різні карні злочини — вбивства, крадіжки, бійки.

В історіографії нема одностайності у питанні стосовно реальності цього походу та наступних мирних угод, а також значення угод 907 та 911 рр.[800]. Проте більшість сучасних дослідників визнає велику їх значимість. Це були перші відомі за джерелами договори, складені письмово («миръ сътворихомъ Ивановомъ написаниемъ на двою харотью, царя вашего и своею рукою»), причому в двох примірниках. Літопис недарма підкреслює цей факт: «но точью простословесень (не тільки простослівно. — Г. І.), и писаниемъ».