Розділ «Частина друга Київська Русь»

от Чаховъ до Ятвязи

и от Ятвязи до Литвы,

от Литвы до Нѣмец,

от Нѣмец до Корѣлы,

от Корѣлы до Устьюга,

гдѣ тамо бяху Тоймичи поганий

и за Дышючимъ моремъ.

От моря до Болгарь,

от Болгарь до Буртасъ,

от Буртасъ до Черемисъ,

от Черемисъ до Мордви,—

то все покорено было богомъ

крестияньському языку поганьскыя страны».

Глава 4

Етнічний склад населення південноруських земель

З проблемою давньоруської народності нерозривно пов’язане питання етнічного складу населення країни, у тому числі й південноруських земель. З літописів відомо немало фактів різноетнічного складу населення цілого ряду міст, князівського оточення, бояр, церковнослужителів. Яскравою ілюстрацією тому є опис вбивства князів Бориса і Гліба, що пізніше були зараховані до сонму руських святих. Так, на Бориса здійснили напад вишгородські мужі боярські (більшість з них, звичайно, були слов’янами), а добили пораненого князя варяги. Разом з ним загинув слуга Георгій, родом з Угорщини. Борисового брата Гліба зарізав його ж кухар Торчин.

Найбільш різноманітною за етнічним складом населення була столиця держави. Б. О. Рибаков, аналізуючи дані давньоруських літописів та інші письмові джерела, прийшов до висновку, що в IX—XIII ст. «Київ і його околиці були місцем збору різноплемінних дружин: сюди попадали і полонені ляхи, і поселені князями словени, чудь і кривичі, і найняті варяги і торки («свої погані»), і датчани, і ірландські монахи, і арабські купці, і угорські вершники[761].

Місто як один з найбільш важливих політичних і економічних центрів ранньосередньовічної Європи притягувало до себе вихідців з різних земель Русі та багатьох інших країн.

Слід відзначити, що археологічні матеріали та окремі об’єкти доповнюють інформацію про переселенців в автохтонне середовище й конкретизують значною мірою пункти і регіони розселення інородців. Але необхідно зробити застереження про використання окремих знахідок іноземного походження: вони могли попадати в іншу частину світу (у тому числі й на Русь) не тільки у зв’язку з переселенням того чи іншого індивіда, але й шляхом торгових операцій. Це, зокрема, стосується зброї, яка в період раннього феодалізму поступово втрачає ознаки, за якими можна визначити, якому етносу вона належала, у зв’язку з тим, що поширення військово-технічних досягнень набуває майже повсюдний характер. Набагато об’єктивнішим є використання закритих археологічних комплексів, серед яких, звичайно, в даному плані найбільш інформативними є поховальні пам’ятки.

Висвітлюючи в одному з попередніх розділів питання про становлення феодальних відносин на південноруських землях у перші століття існування Київської Русі, ми вже вказували на різноетнічний склад великокнязівських дружин, зокрема в місцях дислокації гарнізонів на Чернігівщині. Археологами на ряді некрополів X ст. були виявлені, крім поховань місцевого населення за обрядом кремації, могили переселенців з Правобережжя Дніпра, похованих за обрядом інгумації в підкурганних ямах. Були серед них і неслов’янські захоронення, про які мова піде далі.