Розділ «Частина друга Київська Русь»

Розглянуті вище та інші випадки діяльності віча переконують, що цей інститут, який сягає своїм корінням ще додержавного періоду, ніколи не був органом народовладдя, широкої участі демократичних верств населення у державному управлінні. Керівна роль і переважне право представництва належали верхам суспільства. За сильного князя цей орган був слухняним придатком верховної влади, за слабкого — залежність могла бути і зворотною. Іншими словами, на Русі у X—XIII ст. існували, доповнюючи один одного, а нерідко й вступаючи у протиріччя, орган феодальної демократії (віче) і представник монархічної влади (князь).

Глава 6

Соціальні рухи

Основним джерелом інформації про народні рухи в Русі X—XIII ст. є літописи. Чекати від них повного і адекватного висвітлення соціальних конфліктів, враховуючи залежність їх укладачів від князівської влади, не доводиться. Висловлювати симпатії до народних виступів на сторінках хронік було, очевидно, небезпечно. І якщо в таких умовах відомості про них, хай навіть у дещо завуальованій формі, все ж заносились до літопису, то це означало, що народні рухи були невід’ємною рисою давньоруського суспільного життя.

Перший значний соціальний конфлікт виник 945 р., коли князь Ігор, порушивши встановлені норми полюддя, зажадав від Древлянської землі додаткової данини. Древляни на чолі із своїм князем Малом повстали, дружина Ігоря була розгромлена, а його самого страчено. Однозначна оцінка древлянського повстання як класового антифеодального протесту, що мала місце в історіографії радянського періоду, неприйнятна. Тут більшою мірою виявились протиріччя між центральною владою Києва і древлянськими князями, які не бажали їй коритися.

Причинами народних рухів 10—20-х рр. XI ст. були загострення внутріполітичної обстановки, участь у вирішенні міжкнязівських суперечностей найманців — варягів, польських дружин. У 1015 р. спалахнуло повстання проти варягів у Новгороді; 1018 р. значні заворушення мали місце на півдні Русі. Їх причиною були пограбування і насильство розквартированих на «покорм» по містах і селах Київської землі союзних Святополку поляків.

Народні повстання очолювались іноді язичницькими жерцями, які намагалися скористатись невдоволенням бідноти для захисту старої ідеології. Одне з них трапилося 1024 р. у Ростово-Суздальській землі під час голоду. Заохочувані волхвами, які вважали, що всі нещастя прийшли на їхню землю разом з християнством, селяни заходилися грабувати і вбивати общинну знать — «стару чадь». Основну силу повстання, очевидно, становили ізгої, які розорилися і вийшли з общини, втративши основне джерело до існування — землю.

Велике заворушення київських низів відбулося в 1068— 1069 рр. Повстання проти Ізяслава Ярославича і його прибічників набрало такого розмаху, що він змушений був залишити Київ і тікати до Польщі. «Двор княж» кияни пограбували. Повернувшись до Києва наступного року з допомогою польського короля Болеслава, Ізяслав розправився з учасниками повстання. Він наказав перенести торг з Подолу на гору, тобто в межі князівської частини міста. Цією акцією переслідувалась мета поставити під контроль уряду одне з найважливіших зосереджень суспільного життя Києва і зменшити вплив купецтва на «чорних» людей.

Значні народні хвилювання мали місце в 1070—1071 рр. у Ростовській землі. Очолили їх, як і 1024 р., волхви. Подолавши шлях від Ярославля до Білоозера і зібравши довкола себе близько 300 чоловік, служителі язичницьких культів звинуватили «лучших жен» у тому, що вони узурпували в своїх руках значні продовольчі припаси — «яко си жито держать, а си медъ, а си рыбы, а си скору»[732]. Повстання було придушене боярином Яном Вишатичем.

Практично водночас із заворушеннями у Києві і Ростові вони відбулися і в Новгороді. Бунт підняв волхв, який агітував населення виступити проти християнської віри. Розмах цього руху був значний. Літопис повідомляє, що волхв заохочував людей на розправу з єпископом. У цьому конфлікті князь і дружина взяли сторону єпископа, а просте населення — волхва. «И роздѣлишася надвоє: князь бо Глѣбъ и дружина его идоша и сташа у єпископа, а людье всей идоша за волхва. И бысть мятежь великъ межи ими»[733].

У 1113 р. в Києві спалахнуло нове повстання, яке охопило різні шари населення. Приводом до нього стала смерть князя Святополка Ізяславича, який провадив політику розширення прав київських купців і лихварів. Вона не задовольняла ні демократичні низи, ні феодальні верхи Києва, які не бажали поступатися своїм давнім керівним становищем у державі.

Основне невдоволення було спрямоване проти князівської адміністрації, яку очолював воєвода Путята, а також купців і лихварів. Поширення народного заворушення викликало занепокоєння крупних феодалів, які пов’язували свої надії з Володимиром Мономахом: «да вшед, установить крамолу сущую в людях». Мономах виправдав сподівання знаті і замирив київські низи.

У 30-і роки XII ст. загострились соціальні протиріччя у Новгороді. Приводом до них стала ситуація із заміщенням новгородського княжого столу Всеволодом Мстиславичем. У 1132 р. ворожі князю бояри зуміли скористатись невдоволенням і прогнали князя із Новгорода. Прибічникам Всеволода через деякий час вдалося подолати опір повсталих, проте вже 1136 р. проти князя і його адміністрації розпочалося нове повстання. Використавши гнів людей, бояри схопили Всеволода з жінкою й дітьми й посадили під сторожу. Серед звинувачень, які йому пред’явили, було і те, що він «не блюдеть смерд».

Особливою соціальною активністю характеризувалась ситуація 1146—1147 рр. на півдні Русі. Боротьба різних боярських угруповань і їх ставлеників на великокнязівський стіл за владу сколихнула до активних дій київські низи. У 1146 р. повсталі розгромили двори представників адміністрації князя Ігоря Ольговича, яка на чолі з тіуном Ратшею фактично розорила просте населення. Хвилювання тривали і наступного року. Їх кульмінацією було вбивство князя Ігоря.

Ще одна літописна згадка про повстання у Києві датується 1157 р. Розпочалося воно, як і в 1113 р., відразу ж по смерті великого князя. Про розмах і соціальний характер цього виступу народних мас можна скласти уявлення з наступних літописних рядків: «И много зла створися въ той день: разграбиша двор его (Юрія Довгорукого. — П. Т.) Красный и другый дворъ его за Днепром разъграбиша, его же звашать самъ Раемъ, и Васильковъ дворъ сына его разграбиша в городѣ; избивахуть Суждальци по городамъ и по селам, а товаръ ихъ грабяче».

Приводом до широких народних виступів у Володимирській землі послужило вбивство боярами Андрія Боголюбського 1174 р. Як тільки про смерть князя довідалось населення Боголюбова і Володимира, то заходилось чинити розправу над князівською адміністрацією. Невдовзі до повсталих приєднались і селяни навколишніх сіл. Серед заходів нового князя Всеволода Юр’євича було нормування штрафів, які стягувались з населення на користь княжої адміністрації при розгляді нею судових справ, що вказує на деякі поступки володимирським низам.

У 1207 і 1228 рр. відбулися великі народні рухи у Новгороді. У першому випадку повсталі виступили проти посадника Дмитра Мірошкевича і його братів, які обкладали міське й сільське населення непомірними данинами, у другому — проти архієпископа Арсенія і посадника В’ячеслава, які утримували величезні запаси продовольства, в той час як народ голодував. Рух «чорних людей» Новгорода 1228 р. перебував у певному зв’язку з виступами смердів. Про це свідчать вимоги новообраного посадника до князя не посилати своїх суддів по волостях, а також надання смердам деяких пільг при виплаті данини[734].

Таким чином, за неповними свідченнями літописів, можна зробити висновок, що боротьба низів з пануючими верствами населення була постійним і, безумовно, одним із суттєвих факторів соціальної та політичної історії Русі. Відповідаючи на утиски, просте населення брало активну участь у боротьбі за свої права, за покращення свого становища. Народні рухи і постійна загроза нових бунтів змушували правлячі верхи йти на деякі поступки, вносити зміни у законодавство, які обмежували свавілля землевласників, князівської адміністрації і лихварів щодо сільського й міського населення.

Говорячи про народні рухи на Русі в X—XIII ст. як про вияв соціальних протиріч, в жодному разі не можна характеризувати їх як антифеодальні. В умовах, коли феодалізм являв собою формацію, що ще не вичерпала своїх прогресивних можливостей, а альтернативою їй могли бути тільки родоплемінні відносини, антифеодальні рухи, коли б такі мали місце, становили б явище, глибоко регресивне. В дійсності жодне з розглянутих повстань не ставило перед собою мети заміни існуючих правопорядків якимись принципово іншими. Народні маси боролися не проти феодальної системи як такої, а проти її негативних виявів. У таких умовах значення народних рухів полягало насамперед у тому, що вони сприяли встановленню більш прогресивних форм соціально-економічних відносин на Русі.

Розділ VI