Розділ «Частина друга Київська Русь»

На ранньому (язичницькому) етапі становлення князівської влади на Русі, вона сприймалась суспільною думкою як продукт не стільки політичного розвитку, скільки ритуально-магічного. У своїй сакралізованій іпостасі князь уособлював цілу державу, керівниц-* тво якою здійснювалось за аналогією управління його тілесною плоттю. В уяві людей язичницької пори князь був водночас жерцем і магом, причому його магічна сила виходила не стільки від нього самого, скільки від усього правлячого роду. Останній виступає як сакральний власник землі, і саме в цьому феномені магічного поєднання княжого роду й підвладної йому території криються моральні підстави так званого родового володіння.

Після прийняття християнства князівська влада набула більш реального державно-політичного змісту, але не втратила певної сакральності. Дещо в ній лишалося від язичництва, щось з’явилося під впливом християнства. Йдеться, зокрема, про визнання божественного походження царської і князівської влади. Великі київські князі, за прикладом візантійських імператорів, володіли суверенним правом у справах церкви. У руських літописах влада князів визначається тим же набором харизматичних характеристик, що й імператорська. Князі були «богобоязливі», «правовірні», «христолюбиві», «благовірні», «боголюбиві» тощо.

Що стосується диференційованої титулатури князів, то в літописі трапляються такі терміни — «каган», «цесар», «архонт», «великий князь», «князь». Перші два титули, як можна зробити висновок з літописних повідомлень, мали до певної міри меморативний характер. Так називали померлих князів. На титул «цесаря» київські князі не могли претендувати, оскільки такими вони визнавали візантійських імператорів. Редактор Ізборника 1076 р. скрізь замінив титул «василевс»-«цесар» на «князь», а з середини XI — початку XII ст. руські князі користувалися візантійським титулом «архонт». Судячи з грецьких написів на печатках, титул «архонт» жалувався руським князям із Візантії. На одній із печаток слово «архонт» доповнене поняттям «великий»: «Мстислав, великий архонт Росии». Б. О. Рибаков вважає, що «великий архонт» тут тотожний «великому князю» або «київському князю». Очевидно, уже в часи Володимира Святославича і Ярослава Мудрого запозичене із Візантії поняття стало офіційним титулом київських князів. У повідомленнях про смерть Володимира і Ярослава зазначається: «Умре же Володимиръ, князь великый»; «Преставися великий князь русьскый Ярославъ». Аналогічно іменуються літописцями і наступні київські князі. У другій половині ХІІ ст. титул «великих князів» вживають і деякі удільні володарі, зокрема володимиро-суздальські, які претендували на загальноруське старійшинство.

У працях останнього часу визначилась тенденція дещо архаїзувати зміст такого явища, як князь, представити його не феодальним володарем держави чи землі, а таким собі патріархом, слугою народу, вождем героїчної епохи докласового суспільства.

Насправді давньоруський князь, а особливо великий київський, е феодальний монарх з практично необмеженими політичними і соціальними функціями.

Одною з суттєвих функцій князівської влади була законодавчо-судова. Вже з перших років існування Київської держави князі включались в активну законодавчу діяльність. Вона детально вивчена С. В. Юшковим, М. М. Тихомировим, Л. В. Черепні ним, В. Т. Пашуто та іншими дослідниками, які висвітлили феодальний характер давньоруського законодавства.

Звичайно, укладання різних юридичних кодексів, як зауважує І. Я. Фроянов, не було суто приватною справою князя або його найближчого оточення. Воно диктувалось умовами соціально-економічного розвитку країни, стимулювалось соціальною активністю мас, а до правотворчості не закривався доступ представників крупного боярства. Але хіба суть полягає в тому, з ким саме князь укладав судові збірники? Важливіше визначити їх характер, з’ясувати — інтереси якої категорії населення вони захищали. Устави й уставні грамоти вказують на те, що законодавча влада князів поширювалась фактично на всі сфери міського і сільського життя. Вона регламентувала норми міського співжиття, надходження данини на користь держави, розпоряджалась земельними фондами, визначала місце церкви у міському управлінні (Устав Володимира Святославича про церковну десятину, Устав новгородського князя Всеволода про церковні суди, людей і міри торговельні). Природно, що дотримання усіх цих правових норм, що виходили від князівської влади, було обов’язковим для достатньо розвинутого князівського адміністративно-управлінського апарату. До компетенції князівської влади належали справи військові. Князі були головними воєначальниками, безпосередньо відали питаннями оборони країни чи землі, брали особисту участь у військових кампаніях.

Прерогативою князя були зовнішні зносини з іноземними державами, а також з іншими князівствами.

Отже, давньоруський князь являв собою головну державну структуру, був гарантом нормального функціонування усіх органів управління, символом державної стабільності. Навіть у Новгороді, де мала місце розвинута система боярського самоуправління, князі були політичними фігурами номер один. Знахідки великої кількості князівських печаток свідчать про регулярне виконання ними урядово-судових функцій. Бояри часто не мирилися з князями, але жити без них не могли. Тривала відсутність князя на новгородському столі призводила до порушення звичних контактів Новгорода з рештою Русі, викликала економічні труднощі.

На жаль, юридична практика часів Київської Русі не випрацювала чіткої системи міжкнязівських відносин. Якщо поняття «вотчини» хоч якось було унормоване, то принцип «старійшинства» практично не мав жодного юридичного обґрунтування. Моральні ж його підвалини часто-густо порушувались, і тоді в Києві утверджувався князь не за правом старшинства, а за правом сили. Відсутність на Русі кодексу престолонаслідування, з одного боку, і сповідування принципу рівності усіх представників правлячого роду — з другого, породжували систему взаємних претензій і образ, що нерідко призводило до військових конфліктів. Не знайшли юридичного визначення також «колективний сюзеренітет князів» і різні форми дуумвірату. Динамічна зміна форм інститутів князівської влади, звичайно, не сприяла державно-політичній стабільності Русі.

Глава 3

Князівська рада-дума

Князі вже на ранньому етапі становлення східнослов’янської державності спирались у своїй діяльності на раду старійшин. Із літописного повідомлення про події 945 р. видно, що древлянський князь Мал приймав рішення про переговори з київською княгинею Ольгою, попередньо порадившись із старійшинами землі. На них лягла вся відповідальність за вбивство Ігоря, яке також погоджувалось з князем. «Съдумавше Древляне съ княземъ своимъ Маломъ... аще не убьем его, то вси погубить»[722].

Аналогічну раду, яка складалась із бояр і «градських» старців, збирав Володимир Святославич при вирішенні питання вибору нової віри. Князівські радники іменуються нерідко просто дружиною. З нею князь «дума о строеньи земленемь, и о уставе земленем, и о ратѣхъ»[723].

До складу ради входили, очевидно, і вищі церковні ієрархи. Закон про страту розбійників порадили Володимиру єпископи. Пізніше вони, а також старці міські внесли пропозицію замінити страту вирою (штрафом).

Вирішуючи питання війни з половцями, великий київський князь Святополк, як свідчить літопис, «не здумав с большею дружиною отнею», а порадився («совет створи») з людьми «несмышленными». Значення ради як дорадчого органу при князеві визнавав Володимир Мономах. Із тексту його «Повчання» випливає, що одною з функцій ради була судова. «Сѣдше думати с дружиною оли люди оправляти»[724].

Є всі підстави стверджувати, що з посиленням князівської влади на місцях ради, подібні до київської, діяли в усіх землях. Навіть такі авторитетні князі Суздальської землі, як Юрій Довгорукий, Андрій Боголюбський і Всеволод Велике Гніздо, мусили рахуватись і співпрацювати з радою. Коли Юрій Довгорукий мав намір посадити у Києві свого брата, робити цього йому не порадило боярське оточення. «Бояре же размол виша» його, як зауважив літописець. Під 1158 р. літопис повідомляє, що Юрій радився з «детьми своими и с мужи своими». Всеволод Велике Гніздо менше звертав увагу на своїх боярських дорадників, але зовсім ігнорувати їх також не міг. Коли новгородці запросили на престол його сина, то рішення щодо цього він прийняв, «здумав з дружиною своєю». Більшою лояльністю до ради відзначався син Всеволода Юрій. Літопис визначає його вчинки формулою — «сдумав с братьею своею и с бояры».

Важливу роль відігравала боярська рада у Галицькій землі. Іноді її ухвала виявлялась вирішальною. Так, 1153 р. рада заборонила молодому князю Ярославу брати участь у битві з великим київським князем Ізяславом Мстиславичем. По смерті Ярослава Осмомисла вона позбавила галицького столу його сина Володимира тільки за те, що він «думы нелюбяшеть с мужми своими». У часи малолітства князів Данила і Василька Романовичів рада фактично порядкувала на Волині.

Повідомлення про раду в Чернігівській землі засвідчують, що до її складу входили єпископ, тисяцький, а також «мужи» князя. Саме з ними радилась дружина Святослава Ольговича про заміщення престолу: «сгадавше с пискупом и с мужми князя своего».

Склад князівських радників розширювався залежно від того, яке питання розглядалося на раді. Номінальний великий князь В’ячеслав радився не лише з «мужьми» своїми, але й з Мстиславом Ізяславичем. Ростислав Мстиславич, посівши київський стіл після В’ячеслава, зібрав раду, до якої увійшли «мужи» покійного брата, а також тіуни і ключники. Вони допомагали поділити майно покійного В’ячеслава між церквою і княгинею.