Розділ «Частина друга Київська Русь»

На першому її етапі, що датується IX — 30-и роками XII ст., формою держави була «ранньофеодальна монархія». Що стосується другого етапу (від 30-х років XII по 40-і роки XIII ст.) подібної одностайності не спостерігається. Тривалий час під впливом праць Б. О. Рибакова вважалось, що Київська Русь як єдина феодальна держава перестала існувати уже в 30-і роки XII ст. На зміну їй прийшли незалежні князівства-королівства, князі яких вважали себе суверенними володарями, а влада київського князя назавжди відійшла в минуле.

Рис. 26. Маршрут полюддя в X ст. (реконструкція Б. О. Рибакова).

Теза розпаду Київської держави з 30-х років XII ст. була згодом поставлена під сумнів (В. Й. Довженок, П. П. Толочко, В. Т. Пашуто, Л. В. Черепній та інші). Дослідники все більше схилялись до думки, що так звана феодальна роздробленість країни не означала державного розпаду. Зміцнення феодального способу виробництва привело до зміни форм політичної і правової надбудови, а зовсім не до розпаду держави. До того ж, удільні князівства зовсім не були породженням епохи феодальної роздробленості, а характеризували адміністративно-територіальну структуру Русі і на її першому етапі.

Отже, якої форми набув державний устрій Русі у XII—ХIIІ ст.? За визначенням В. Т. Пашуто — це система «колективного сюзеренітету», коли Руссю правив не лише великий київський князь, а й ряд інших найбільш сильних князів, які сиділи в удільних столицях і мали наділи у Київській землі.

Зрозуміло, що і поділ історії Русі на два періоди (ранньофеодальний та феодальної роздробленості), і визначення форм її державного устрою як «ранньофеодальної монархії» й системи «колективного сюзеренітету» значною мірою умовні. Жодна форма будь-якого періоду не виступає у єдиній і незмінній структурі. Колективне управління на Русі з’явилось ще на початку другої половини XI ст. Вмираючи, Ярослав Мудрий поділив державну територію між синами, кожний з яких отримав свою частку. Згідно із заповітом, вони разом очолили Київську Русь. Після смерті Ізяслава Ярославича тріумвірат Ярославичів змінився дуумвіратом. У XI ст. він модифікується у форму одночасного «сидіння» на київському столі двох князів, але і це співправління не було новим. Щось подібне Русь знала уже в IX—X ст., коли дуумвірами на київському столі були Аскольд і Дір, Олег і Святослав. Своєрідним дуумвіратом були також Ярослав Мудрий і чернігівський князь Мстислав.

Слід відзначити, що «колективний сюзеренітет», якої б форми він не набував, не витіснив із практики міжкнязівських відносин і поняття «старшинства». Звичайно, воно також не лишалося незмінним впродовж століть. Досить часто право на нього залежало не стільки від фізичного старшинства того чи іншого князя в роді, скільки від його реальних можливостей втримати у своїх руках великокнязівський київський стіл. У такому разі саме старший стіл Русі забезпечував князю старійшинство. Не випадково Київ впродовж всієї історії Русі перебував у центрі міжкнязівських відносин, а його володар, якої б політичної орієнтації не дотримувався раніше, перетворювався на виразника загальноруських інтересів. Не всім князям вдавалося реалізувати свої честолюбні претензії, але шлях до їх реалізації лежав через Київ.

Рис. 27. Родина Ярослава Мудрого. Фрески київського Софійського собору XI ст.

Вважається, що другий період історії Русі найбільше відповідає визначенню удільно-вічового, коли основним змістом міжкнязівських відносин стає юридично закріплене поняття вотчинних володінь. До певної міри це справді так, але абсолютизувати цей висновок не слід. По-перше, вотчинна система почала складатися вже на ранньофеодальному етапі і навіть отримала юридичне закріплення на Любецькому з’їзді 1097 р. По-друге, у ХІІ—ХІІІ ст. вона так і не забезпечила непорушності удільних володінь і незаперечного їх закріплення за конкретною князівською гілкою. Нерідко вотчинне право втрачало свою силу вже в третьому поколінні володарів і вони розпочинали нескінченну боротьбу за дідівську спадщину. Не зупинила вотчинна система і кочування князів із землі в землю, що ще більше заплутувало поняття «батьківських володінь». До того ж Київська і Новгородська землі взагалі не набули вотчинного статусу; на їх столах утверджувались представники різних князівських родин. Постійно прагнучи в Київ, а також вимагаючи частки власності у старій «Руській землі» як загальнородовій спадщині, удільні князі мотивували свої претензії тим, що всі вони є «єдиного діда внуки». Звичайно, за такого розуміння князями ролі Києва і Київської землі говорити про незалежне і суверенне існування удільних князівств немає жодних підстав.

Щоб правильно зрозуміти характер політичного розвитку Русі, необхідно з’ясувати питання структури влади удільних князівств.

А саме, якою мірою вони володіли більшою державною стабільністю порівняно з усією Руссю? Виявляється, що принципових відмінностей немає. Мирне життя осілих на землю князів тривало недовго. Протиріччя між ними і місцевим боярством загострюються саме тоді, коли, за визначенням окремих істориків, удільні князівства набули форм державної суверенності.

Невдоволені незалежним становищем князя і не домігшись від нього тієї ролі в управлінні землею, на яку вони розраховували, бояри нерідко позбавляли його столу. У свою чергу, князі, котрим вдавалося зміцнити своє становище в землі, жорстоко розправлялись із непокірними васалами.

Мали свої труднощі удільні князівства і з успадкуванням столів. Боротьба за старшість і кращі наділи тут була такою ж гострою, як і боротьба за великокнязівський стіл. До того ж, зростання князівських родів неминуче супроводжувалось дробленням волостей-вотчин і плутаниною їх юридичної належності. У другій половині XII — 40-х роках XIII ст. кожна земля в мініатюрі практично повторювала політичну структуру всієї Русі. Де ж тут державна монолітність і суверенність удільних князівств? Та сама роздробленість.

Рис. 28. Запис про смерть Ярослава Мудрого 20 лютого 1054 р. Софійський собор у Києві.

Визнання цього не дає підстав для твердження про розпад державності чи навіть її втрату. В Русі, як, до речі, і в усій середньовічній Європі, роздроблена структура влади була природним наслідком подальшого зміцнення феодального способу виробництва, її, проте, не слід ототожнювати з політичним розпадом єдиної державної структури. Нова стадія феодалізму, хоч і супроводжувалась розширенням імунітетних прав, не зруйнувала систему васально-ієрархічних відносин. Основні інститути державної влади в Русі — князь, рада, князівські з’їзди, віче та інші, які визначились ще на ранньофеодальному етапі, продовжували функціонувати і в період так званої феодальної роздробленості. Вони становили загальноруську систему політичної влади, яка була заснована на принципах ранньофеодального монархізму і федералізму.

В умовах спільності походження усіх представників правлячого князівського роду, коли кожний з них вважав себе водночас незалежним володарем і потенційним великим князем Русі, така форма державності була єдино можливою. У рамках монархо-федеративного державного устрою знаходять пояснення і різні форми співправління на київському столі.

Глава 2

Князівська влада

Основним інститутом державного правління Русі, безперечно, була князівська влада. Князь був не тільки верховним правителем країни, землі або волості, але й законодавчим розпорядником усього місцевого життя. Відсутність у місті чи землі князя порушувало нормальне функціонування всіх адміністративно-управлінських служб. Зміна князя, як правило, супроводжувалась і зміною попередньої адміністрації, яка не тільки не мала імунітету щодо князівської влади, але й перебувала в повній залежності від неї.

У літературі побутує думка, що князівська влада на Русі є вторинним елементом, привнесеним у східнослов’янське життя ззовні. Дійсно, у тому вигляді, в якому її зафіксували літописці для IX ст., вона являла собою зовнішню силу, що протистояла міській общині. Але запрошення варязьких князів зовсім не означає, що до цього часу східні слов’яни взагалі не знали такої форми правління. Відомості про слов’янських князів додержавного періоду утримуються у вітчизняних і зарубіжних писемних джерелах. Йордан повідомляє про «короля» антів Божа, Масуді — про «царя» волинян Маджака, «Повість минулих літ» вміщує розповідь про князя Кия, Феофілакт Сімокатта розповідає про слов’янського вождя Ардагоста. Є також відомості про князя Бравліна, який здійснив далекі походи в Крим наприкінці VIII — на початку IX ст., про новгородського та ізборського князів Гостомисла і Вадима.

За всієї умовності означеної титулатури — «король», «цар», «князь» — є підстави стверджувати, що князівська влада на Русі була давнім і місцевим політичним інститутом. Династична зміна, що сталася наприкінці IX — на початку X ст., не привнесла в політичний розвиток Русі принципово нового, незнайомого раніше східнослов’янському суспільству, елементу.