Розділ «Частина друга Київська Русь»

Цілком вірогідно, що Володимир Святославич переслідував і певні політичні інтереси емісією власної монети, однак не вони визначили явище. Разом з мотивами обліку дорогоцінного металу та прагненням до його раціонального використання, монетні емісії Русі сприяли утриманню на необхідному рівні обігу металевих грошей та стабілізації засобів платежу й міри вартості при скороченні надходжень іноземної монети. У цьому причина біметалевості емісій Володимира, а також лігатурності срібляників київської монетарні всіх випусків.

Емісія Володимиром золотої монети є свідченням остаточного закріплення у грошовому господарстві за цим металом функцій мірила вартості та початок залучення його до обігу та платежів. Про те, що карб золотої монети наприкінці X ст. стає потребою економіки Давньоруської держави, свідчить заниження вартості київських злотників відносно номісми в середньому на 0,2—0,3 г стопи. Тобто, Володимиром Святославичем була фактично створена зовсім нова монета, пристосована до умов господарства Русі. Срібляники, на відміну від фолісу, що виконував функції засобу обігу та платежів на внутрішніх і міжнародних торгах, виступали знаками вартості з примусовим курсом й обслуговували потреби торгівлі лише у межах тієї системи, яка їх породила.

Примусовий курс срібляників та злотників спричинявся срібним голодом й стихійно утримувався протягом усього періоду їх обігу до заміни монет зливками коштовного металу. При цьому дискретність й нетривалість емісій врівноважувалися, як це не дивно, численністю випущеної до обігу монети. Для порівняння можна навести дані щодо кількості монет тих держав, де карбування відбувалося завдяки імпорту сировини, а випуск власної монетної продукції наприкінці X — на початку XI ст. був короткочасним. Крім Русі, до таких належали Польща та Швеція. Якщо всі відомі на сьогодні знахідки злотників та срібляників налічують понад 340 екз., те карб Польщі часів Мешка І та Болеслава Хороброго репрезентує близько 170 денаріїв; Швеції «епохи вікінгів» — 177. Це разом зі знахідками на давньоруських теренах.

Таким чином, давньоруський карб кінця X — початку XI ст. повністю виконав покладену на нього місію зміцнення грошового господарства Києва, обслуговуючи внутрішній торг Київської Русі. Руське монетне карбування краху не зазнало. Давньоруські номінали з примусово високим курсом «пережили» світову кризу монетного срібла й об’єктивно вийшли з обігу, звільнивши місце обігу зливків — гривень. Стара ж монета осіла у вигляді резерву коштовностей у двох вищезгаданих скарбах. Вилучення з обігу срібляників відбувалося, найімовірніше, протягом XI — на початку XII ст. Принаймні ще 1115 р., під час перенесення мощів св. Бориса та Гліба у новий Вишгородський храм, Володимир Мономах «...повелів, ріжучи паволоки, мережева, (кидати їх і) біль розкидати народу, а також срібляники кидати людям, які сильно налягали,— аби легко внести (раку Бориса) в церкву».

Історія давньоруського монетного карбування не завершується емісіями Володимира, Святополка, Ярослава. Спробу випуску власної монети здійснив Олег (Михайло) Святославич під час свого короткочасного сидіння у Тмутаракані (квітень 1078 — серпень 1079 р.). Однак тмутараканський карб за типологією зовсім відмінний від київського та новгородського. Срібляники Олега наслідували міліарісії Михайла VII Дуки із формулою «господі помозі» на зворотному боці. Їх малочисельна емісія була непомітною навіть у регіональному обігу Тмутаракані та Корчева. Карбування власної монети цим ізгоєм князівського роду можна розцінювати лише як політичну декларацію, прагнення підвищення авторитету власної персони Олега Святославича.

За хронологією скарбів заміна карбованої монети стандартизованими за вагою та формою зливками срібла у грошовій системі Києва відбулася не пізніше середини XI ст. Цей різновид грошей, так звані гривні «київського типу» шестикутної форми, був викликаний до життя розвитком товарного виробництва в давньоруському місті, поширенням практики оптових закупівель, великих платіжно-кредитних операцій на внутрішніх та міжнародних торгах. Зрушення у напрямі до товарності виробництва та еволюції елементів ринкових відносин у надрах києворуського суспільства, знаходить вияв уже в другій половині X ст. Відображенням цього процесу можна вважати присутність у нумізматичних комплексах другої половини X—XI ст. Південної Русі та контактуючих з нею регіонів Західної Русі й Південно-Східної Прибалтики зливків срібла несталої ваги. Відсутність стандартизації ускладнювала їх функціонування як засобів обігу та платежу.

Емісії «київських гривень» здійснювалися у двох номіналах. Перший з них дорівнював половині візантійської літри (163,73 г) й являв собою літру срібла за «законом руським», існуючу вже за часів русько-візантійських угод першої половини X ст. Другий номінал дорівнював гривні срібла «північноруської» вагової системи (204,66 г), яка насправді була загальноєвропейською одиницею, так званою фрізькою, або скандинавською, маркою, що прийшла на зміну «фунту Карла Великого» й складала його половину. У свою чергу, гривня срібла, або марка, цілком узгоджувалася з іракським ратлем (409,32 г), від якого протягом кінця VII—IX ст. здійснювалося карбування дірхемів, що перебували у європейському монетарному обігу.

Появу «київських гривень» більшої ваги, за хронологією Мишоловського скарбу (південна околиця сучасного Києва, тут вони зберігалися разом з ювелірними прикрасами та зливками ненормованого срібла), можна відносити до кінця XI — початку XII ст. Найімовірніше, у цей час з’являються й так звані новгородські гривні, які відливалися за нормою «фрізької марки» й мали форму бруска.

Певну роль в обігу на Русі відіграли й західноєвропейські денарії, хоча їх функція як засобу обігу повною мірою виявилася на північноруських землях. Саме там наприкінці X — у XII ст. найбільше поширення мала лічильно-вагова резана, норма якої дорівнювала вазі денарія.

Обіг денарія у південноруській зоні відбувався паралельно зі срібляниками, виконуючи аналогічні з ними функції підтримання належного рівня обігової монетної маси. За результатами хорологічного аналізу, надходження денарія у київську обігову зону відбувалося через Південно-Східну Прибалтику та Західну Русь. Разом з денарієм тими ж самими шляхами надходили до Південної Русі зливки срібла з несталими формою та вагою. Невідповідність західноєвропейської монети ваговій нормі куни, що побутувала у південно-східноєвропейському обігу, призводила до відпливу її на північ Східної Європи. У цьому русі криється одна з причин порівняно обмеженої кількості західноєвропейського монетного срібла на півдні Русі та у регіонах її традиційних економічних контактів.

Київ. Михайлівський Золотоверхий монастир. ХII—XIX ст. Відновлений у 1998—1999 рр.

Київ. Михайлівський монастир. Святий вершник з розкопок 1998 р. Пірофіліт.

Подальший розвиток урбаністичних процесів у надрах давньоруського суспільства, які досягають апогею на зламі XI—XII ст., неухильно стимулював збільшення товарної маси й розширення дрібної міської торгівлі. Втім на цей час виразно проявляється «монетний голод». Адекватних роздрібненому торгу металевих засобів обігу й платежів на землях Давньої Русі катастрофічно не вистачало. Гривні-зливки у даному випадку також були малопридатні, навіть у своїх половинних фракціях. За цих умов у XII—XIII ст. в Давній Русі набуває великого поширення обіг шкіряних грошей.

Свідчення про використання тут шкіри у якості грошей подають східні та західні джерела (Наджиб Хамадані, XII ст.; Нізамі Гянджеві («Іскандер-наме», 1203 р.); Вільгельм Рубрук, 1253 р.; Амін Разі, компілятор XVI ст.), найбільш цінним серед яких є твір Абу Хаміда ал-Гарнаті, що у 1150—1153 рр. перебував на Русі, зокрема у Києві. Саме від нього дізнаємося про механіку обігу цього грошового матеріалу: «Розраховуються вони (Руси. — В. 3.) між собою старими шкірами білки, що не мають хутра... Якщо шкіра голови білки й шкірка її лапок цілі, то кожні 18 шкірок коштують за рахунком слов’ян срібний дірхем; зв’язують шкірки у низку й називають її «джукн» (на думку деяких дослідників — перекручене «куна» у формі родового відмінку множини. — В. 3.). За кожну з таких шкірок купують відмінний круглий хліб... Коли шкірки псуються..., то їх... несуть... на відомий ринок, де є певні люди, а перед ними робітники... Робітники нанизують їх на міцні ниті, кожні 18 штук у одну низку й кріплять на кінець нитки дрібочок чорного свинцю й ставлять на нього печатку. За кожну печатку беруть одну шкірку...».

Сприйняття хутра білок і куниць як загального еквіваленту на теренах, зайнятих східними слов’янами, бере початки ще з часів додержавного їх існування, з примітивного товарного обміну. Про це красномовно свідчать назви дрібних фракцій давньоруської грошової системи: вевериця — білка та куна — куниця. У Східній Європі хутряні товаро-гроші стосовно Волзької Булгарії фіксує також арабський географ Ібн Русте (903 р.). Використання на порозі цивілізації товаро-грошей характерно для всіх без винятку варварських суспільств.

Проте обіг шкіри наприкінці XI — у XIII ст. в специфічних умовах функціонування давньоруського грошового господарства, що характеризувалося дефіцитом монетної маси, зовсім іншого кшалту. По-перше, в обігу були лише витерті, без хутра, шкіри. Причому, певних сортів — білки (вевериці) та куниці (куни). Тобто, їх товарна споживча вартість явно була меншою за номінальну мінову.

По-друге, обіг цього грошового матеріалу підлягав фіскальній регламетації з боку держави. Регламент обігової маси встановлювався пломбуванням певної кількості шкір. Крім того, в обігу знаходились лише шкіри, що мали голови й лапи. Наджиб Хамадані додає: «лапи з пазурами». За його свідченням, «якщо ж чогось з цього не вистачало, шкірка є непридатною у якості монети». Тобто, особи, що займалися пломбуванням («карбуванням») шкір виступали у ролі емітентів, дії яких контролювалися владою. Державна адміністрація слідкувала не тільки за введенням грошової маси в обіг (обсяг «емісії»), але й вимагала уніфікації зовнішнього вигляду.

По-третє, емітентами встановлювався примусовий курс обміну шкіряних грошей на монетарне срібло, який сприймався утримувачем шкір гарантом їх обігу як платіжного засобу. Про участь князівської адміністрації у встановленні обігового курсу шкіри знаходимо натяк у поетичних рядках Нізамі. Після оповіді русів Іскандеру про їх шкіряні гроші можновладець був вражений: «Що за покірність велінням є на Русі! Безмірна вона». З повідомлень ал Гарнаті дізнаємося й про реальний зміст курсу: шкіряна куна дорівнювала 18 веверицям або 1 дірхему-куні сріблянику (2,9—3,3 г срібла). Отже, вевериця утримувала 0,16—0,19 г срібла. Зауважимо, на початку X ст., згідно з Ібн Русте, ціна однієї шкури куниці з хутром у волзьких булгар становила два з половиною дірхема.

Опломбовані шкіри білки та куниці, що мали голови та лапи з пазурами й були позбавлені хутра, на Русі у другій половині XI—XIII ст. правили за своєрідні кредитні гроші. За кожною з таких грошових одиниць повинна була стояти конкретна сума монетарного металу у державній скарбниці або готівка на руках приватних емітентів, які користувались підтримкою князівської влади. Побічні дані про емісію шкіряних грошей приватними особами дає археологічний матеріал. На думку прихильників реалій обігу шкіряних (хутряних) грошей за умов руського середньовіччя, матеріальним свідченням цього явища є так звані дрогічинські пломби. Вони виявлені у шарах XII—XIII ст., практично кожного давньоруського міста. За В. Л. Яніним, на середину 70-х рр. XX ст. їх кількість складала близько 15 тис. екземплярів. Якщо зображення князівської тамги («знака Рюриковичів») на цих артефактах можна сприймати ознакою державного забезпечення шкір-грошей, то інші тавра (а їх, до речі, більшість) є гарантом приватного емітенту.

З огляду на велику кількість знайдених «дрогічинських пломб» та на строкатість зображень на них Давня Русь на XII ст. мала розгалужену мережу державних і приватних установ з правом здійснення емісії шкіряних грошей, які функціонально були уподібнені до кредитно-обмінних банків. Шкіряні куни та вевериці обслуговували дрібний, лише внутрішній, товарно-грошовий обіг. «...Вони» (руси, — В. З.) «не мають права вивозити ці шкіри за кордон», зауважує Наджиб Хамадані. Кожен акт забезпечення обігової шкіряної куни державним або приватним тавром, що фактично прирівнювалося акту емісії, обкладався комісійним податком на користь емітенту. За ал-Гарнаті, цей податок складав 1 веверицю. Не виключено, практикувалося й стягнення цього податку сріблом за курсом.