Розділ «Частина друга Київська Русь»

Період XI—XII ст. в економічному житті Русі відзначений не тільки активізацією зовнішньої торгівлі, але й становленням внутрішньоміських та регіональних руських торгів. З кінця XI ст. набувають поширення такі інститути ринкового господарства, як товарно-грошовий кредит та лихварство. «Поширена Правда Руська» описує здійснення купівлі-продажу на позичені гроші як справу надто звичайну. Кредит надавався навіть іноземним купцям.

У загальноруському товарному обміні висока питома вага належала Києву. На початок XI ст. у місті, за повідомленням Тітмара з Мерзебурга, налічувалося 8 торговищ. З писемних джерел маємо деякі свідчення про механізм міського торгу. «Житіє Феодосія Печорського» сповіщає про можливість купівлі на київському торговищі в борг великої партії продуктів (цей епізод відбувався за ігуменства самого Феодосія, який помер 3 травня 1074 р.). З даного прикладу можна дійти висновку, що київська продуктова торгівля була зосереджена в руках купців-оптовиків, котрі володіли постійним місцем продажу — лавкою. Неодмінним атрибутом міського торгу в XI—XII ст. стає митник. За статтями 37 та 39 «Поширеної Руської Правди» до кола його обов’язків входило й з’ясування суперечок з приводу реалізації краденого майна.

Нові зрушення у міській економіці, пов’язані зі збільшенням та урізноманітненням товарної маси у торгівлі, на початок — середину XII ст. зумовили потребу в державних метрологічних інститутах. Практика зберігання метрично-вагових еталонів та контролю над ними закріпилася за торговищенською церквою, що правила за архітектурну й суспільну домінанту площі. Типовою «ecclesia markatorum» була церква Богородиці Пирогощі на Києво-Подільському торговищі, завершення будівництва якої сталося 1135 р.

З писемних джерел маємо уявлення про асортимент товарів, що надходили у міську торгівлю. Передусім це різноманітні продукти: жито, хліб, борошно, городина, м’ясо, риба, сіль, мед. Поширеним був продаж коней та худоби. Перші ченці Києво-Печерського монастиря виготовляли на продаж «копитці» (панчохи?) та «клобуки» (вбрання для голови). На виторг від цієї продукції вони купували жито («Житіє Феодосія Печерського»). Сільськогосподарська продукція хоча й переважала на внутрішньоміських торгах, однак не була єдиною. Про товарність продукції київських гончарів свідчать результати досліджень однієї будівлі XII ст. у прибережній частині Києва — Подолу. Це було складське приміщення, в якому на час загибелі зберігалося близько 200 нових посудин, що вийшли з рук двох майстрів. За підрахунками, виготовлення такої кількості посудин вимагало від кожного з майстрів майже місячної праці по вісім годин щоденно[719]. Наведений приклад не є поодиноким для Києва. Вище згадувалося про будівлю, заповнення якої утримувало велику кількість імпортованих зі Сходу намистин. У Верхньому місті було відкрито будівлю також XII ст., в якій у дерев’яній діжці зберігалося 8 кг необробленого бурштину[720].

Археологічні знахідки продукції київських ремісників кінця X — початку XIII ст. практично на всіх пам’ятках обширної території Русі свідчать про справді широке коло збуту цих виробів.

Починаючи з кінця XI ст. Київ стає й експортером бурштину середньодніпровських родовищ. Київський період східноєвропейської бурштинової торгівлі характеризувався вивозом не стільки готової продукції, скільки необробленої сировини.

За археологічними даними, найбільш тісні зв’язки Києва кінця X — початку XIII ст. відзначаються зі Смоленськом, Новгородом, Туровом, Пінськом, містами Понімання, Берестям, а на Північному Сході — з Рязанню. Київ відігравав й значну роль у транзиті до північних та західноруських міст товарів, що надходили з Південно-Західної Русі, Чорноморсько-Середземноморського регіону, Балкан та Кавказу.

Велике значення у загальноруських торгових операціях мали лівобережні Чернігів та Переяслав. Вони були головними зв’язуючими ланками у товарообміні між Південно-Східною та Північно-Східною Руссю — від Тмутаракані до Володимира й Суздаля, а далі — до булгарських міст.

Важко переоцінити значення Галича у здійсненні загальнодержавного соляного торгу. Галицькі міста Удеч, Перемишль, сам Галич монопольно користувалися збутом цього вкрай необхідного продукту.

Джерелознавча база повною мірою не відбиває усіх напрямів економічних зв’язків Русі, їх товарного змісту, а також питань соціального статусу давньоруської торгівлі. Втім принципи соціальної механіки цього базисного явища завдяки наявним джерелам стають зрозумілими. Економічні зв’язки Південної Русі з оточуючим світом за першого періоду їх еволюції, коли руське купецтво ще не становило чітко визначеної верстви, вирізнялися напіввійськовим характером торговельно-обмінних операцій.

Сам торг, за свідченням джерел (Ібн Фадлан, Константин Багрянородний, Ібрагім ібн Якуб) відбувався за принципом сезонних ярмарків, що виникали на перехрестях трансєвразійських, головним чином водних, магістралей. У Східній Європі найбільше значення серед інших мали такі центри тогочасної надплемінної, міжнародної торгівлі, як Київ на Середньому Дніпрі, Гньоздово — на Верхньому та Білобережжя (майбутнє Олешшя) — у гирлі; Тімерево — на Горішній Волзі, Булгар — на Середній та Ітіль — у гирлі; Трюсо, Віскяутен та Гробіня (Зеєберг) на Південно-Східному узбережжі Балтійського моря, Ладога — у Північно-Східній Прибалтиці, Рюрикове городище та Новгород на Волхові.

Торг здійснювався, здебільшого, натуральним обміном, хоча на таких ярмарках, як Празька та Булгарська (на Волзі), за свідченнями Ібрагіма ібн Якуба та Ібн Фадлана, користувалися й грошовим металом як засобом обміну та міри вартості. У цей же час формується й «гостьове право», початки якого зафіксовано в русько-візантійських угодах 907, 911, 944 рр. та митному уставі Раффельштеттена.

Руська «гостьба» вже на раніших етапах функціонування у якості суспільно-економічної інституції виробляє власні норми юридичного буття. Однією з особливостей «закону Руского», яку фіксують договори 911 та 944 рр. з греками, була відсутність у ньому «берегового права» — узаконеного грабунку майна кораблів, що зазнали катастрофи. На Русі кінця IX — початку X ст. застосування цього «права» вважалося за злочин. Зазначимо, що Візантійська імперія законодавчо скасувала практику «берегового права» лише 1184 р.

Соціально-економічні зрушення другого періоду визначилися зростанням міських форм суспільного життя, переходом до виробництва на потребу торгу. Станове визначення руського купецтва наприкінці X — на початку XI ст. фіксується упорядженням торговельних подвір’їв або гостевих факторій-земляцтв. У Константинополі організація «руського емболоса» (убола, квартал) регламентувалася греко-руською угодою 988 р., укладеною невдовзі після хрещення Володимира Святославича. Ознакою соціального усвідомлення виокремлення торгівлі з-поміж інших чинників економічного буття Давньої Русі є встановлення податку на користь церковної митрополії «с торгу десятою неделю», який юридично закріплявся «Уставом про десятини...» Володимира Святославича у другій половині XII ст.

Останній період давньоруської торгівлі з огляду на її соціальний зміст характеризується пом’якшенням форм залежності купецтва від князівської адміністрації й особисто князя. Цілковите одержавлення обміну, особливо за першого періоду, підкорення його інтересам майнового збагачення можновладної верхівки поступово змінюється на отримання загальної суспільної користі від торгівлі як такої.

Шлях до суспільного компромісу між новим у міському середовищі «трет’їм» станом та князівською владою був пройдений не без боротьби. Її кульмінацією стала київське повстання 1113 р., результатом якого було прийняття доповнень до загальноруського законодавства щодо захисту купецького капіталу від свавілля князівсько-лихварської олігархії.

Риси відносної незалежності у соціальному волевиявленні давньоруського купецтва після подій 1113 р. виразно відбиваються на його фаховій організації.

Наприкінці XI ст., за літописними даними, створюються гостеві корпорації типу гільдій. Найбільш ранні (1084 р.) відомості про таке об’єднання маємо щодо київських гостей «гречників», тобто купців, які спеціалізувалися на візантійському торзі. 1168 р. поряд з «гречниками» названі «залозники», що утримували, найвірогідніше, києво-кавказько-передньоазійську торгівлю.

На існування купецької корпорації типу «ряду», ознаками якої були торгівля певною категорією товарів, володіння спільними приміщеннями, постійно обладнаним місцем торгу, можливо, вказує назва церкви Богородиці на київському торговищі — «Пирогоща». Етимологія цього слова, на думку деяких дослідників, вміщує «пир», «пиро» — грецьке «лирод» — пшениця (сучасне — «пиріг») та «гость» — купець. Від цього — приналежність церкви києвоподільському ряду хліботорговців.

У XII—XIII ст. були відомі й менш стійкі товариства купців, що створювалися за принципами «складництва» та «паю» для тимчасових торговельних підприємств. Ці об’єднання нерідко складалися з купців різних країн. Суто руські складники відомі за деякими новгородськими берестяними грамотами. Одна з них (№ 105) повідомляє про пайовиків з Новгорода та Переяславля (Руського), об’єднаних грошовими розрахунками[721].