Розділ «Частина друга Київська Русь»

Ремесло

Важливе місце в господарському житті давньоруського суспільства посідало ремесло. Дослідження Б. О. Рибакова, Б. О. Колчина, Ю. Л. Щапової, Т. І. Макарової, Г. Ф. Корзухіної, Г. О. Вознесенської та інших археологів показали його високий технічний і технологічний рівень, широку спеціалізацію[708]. Головними центрами ремісничого виробництва були давньоруські міста, окремі галузі розвивались в феодальних замках і селах.

Провідною галуззю ремесла була чорна металургія, яка разом із землеробством становила основу економічного розвитку країни. Залізо добувалось із болотних руд, на які багата територія Київської Русі. У деяких місцевостях Полісся руди мають високий (від 18 до 40) процент заліза. Плавилось воно в спеціальних сиродутних горнах, залишки яких виявлені в багатьох пунктах. Як правило, залізоробне виробництво, що мало безпосередній зв’язок з ремеслом міст, знаходилось за їх межами. Основуючись на свідченнях писцевих книг XV—XVI ст. Б. О. Колчин дійшов висновку, що металургійна промисловість в часи Давньої Русі була виключно сільським промислом, який зберігав общинний характер[709].

Давньоруські міста одержували продукцію чорної металургії не тільки через ринок або відчуження продукції общинних домників на користь феодала. Виплавкою заліза займались і вотчинні ремісники, які проживали у сільських помістях, але поставляли продукцію князівським і боярським майстерням у містах. Очевидно, вже в давньоруські часи у металургійному виробництві мало місце так зване відхідництво. Розкопки поселень металургів X—XII ст. в заплаві р. Тетерів засвідчили їх сезонний характер[710].

Відомі на Русі і спеціалізовані центри залізоробного ремесла. Один з них знаходився в літописному місті Городську на Тетереві — на місці сучасного села з тією ж назвою в Коростишевському районі Житомирської області. Тут на значній площі одночасно функціонували десятки сиродутних горнів. Сліди залізоробного ремесла зафіксовано також у Вишгороді.

Обробка заліза, виготовлення із нього речей для господарства, побуту, військової справи здійснювались у ковальських майстернях — кузнях. Їх залишки виявлено практично в усіх давньоруських містах. Найбільшими центрами обробки чорного металу були Київ, Новгород, Смоленськ, Чернігів, Галич, Вишгород, інші міста. Асортимент виробів із заліза включав близько 150 назв, у тому числі 22 знаряддя праці, 46 ремісничих інструментів, 16 видів зброї, 37 предметів домашнього начиння, 10 наборів кінської збруї і спорядження вершника, 19 прикрас. Неабиякою досконалістю відзначається ковальський інструментарій: наковальні, молотки, кліщі, зубила, пробійники. За формою і функціональним призначенням вони не поступалися аналогічним інструментам пізніших часів.

Давньоруські ковалі володіли різноманітними прийомами обробки заліза: куванням, зварюванням, цементацією, обточуванням, інкрустацією кольоровими металами, поліруванням. В ряді категорій ковальських виробів висока якість металу доповнювалась функціональною досконалістю форм, а також художнім спорядженням. Насамперед це стосується давньоруських мечів, які, за свідченням хорезмського вченого XI ст. аль-Біруні, становили речі «дивні і виключні». Переконливим підтвердженням сказаному є меч з автографом майстра: «Коваль Людота», виявлений на Полтавщині поблизу с. Хвощеве. Його руків’я прикрашене складним плетивом орнаменту, який нагадує художнє різьблення.

Рис. 23. Гончарний горн.

У XII ст. в металообробному ремеслі замість високоякісних багатошарових сталевих лез, які виготовлялись за допомогою трудомісткої технології, з’явилися клинки з наварними лезами на залізній основі. Така технологія значно підвищувала продуктивність праці і вказує на ринковий характер ковальської справи, яка розвивалась на вільній міській основі. У XII—XIII ст. помітно збільшився асортимент ковальських виробів, з’явилась серійність виробництва.

Давньоруське слово «кузнец» означало також і ремісника, який працював з кольоровими металами. Ковалі золота, срібла, міді досягли високої майстерності і володіли всіма видами обробки кольорових металів, відомих у середньовіччі: литвом, волочінням дроту, сканню і філігранню, зерню, емаллю, технікою свинцевих і олов’яних відливок. Мистецтво відливок в так званих імітаційних формочках винайшли київські майстри у ХП ст. У цій техніці виготовлялись прикраси, які імітували коштовні золоті та срібні вироби і призначались для широкого попиту. Монополією київських ливарників було виготовлення хрестів-енколпіонів, які мали широкий збут не лише в межах Київської Русі, але й в сусідніх регіонах.

Високою технологічною досконалістю відзначаються давньоруські перегородчасті емалі. Ця складна техніка, запозичена Руссю в X—XI ст. у Візантії, набула особливого поширення в XII—XIII ст. Відомими центрами емалевого виробництва вважались Київ, Новгород, Чернігів, Галич, Володимир-на-Клязьмі. У майстернях цих міст виготовлялись князівські діадеми і барми, медальйони і колти, хрести, оклади церковних книг. Вершиною руської емалевої справи є роботи київського майстра другої половини ХІІ ст. Лазаря Богши, серед них — дві князівські діадеми (з деісусним чином і з зображенням сцени вознесіння Олександра Македонського), а також знаменитий хрест Єфросинії Полоцької. Залишки ювелірних майстерень, пов’язаних з виробництвом речей, оздоблених емалями, виявлено в центральній частині стародавнього Києва, а також на території Печорського монастиря.

Мистецтвом черні давньоруські майстри оволоділи вже в X ст., але найвищої майстерності досягли у XII—XIII ст. У скарбах, а також культурних шарах великих міст незмінно виявляються виготовлені у техніці черні срібні колти, медальйони, персні, хрести-енколпіони, широкі браслети-наручі. Вражає декоративність зображень на цих виробах, їх технічна і функціональна довершеність.

Галуззю, тісно пов’язаною з виробництвом емалей, було склоробство. Його сліди виявлено сьогодні у багатьох давньоруських центрах. Склоробні майстерні виготовляли мозаїчну масу (смальту), віконне скло, посуд, скляні браслети, персні, намисто та інші речі. Оволодіння давньоруськими майстрами секретами скловарного виробництва відносять до кінця X — першої половини XI ст., час розквіту цього виду ремесла припадає на XII—ХІІІ ст.

Рис. 24. Кам’яні формочки і прикраси, виготовлені за їх допомогою.

Наймасовішу продукцію поставляло на ринок гончарне виробництво. Асортимент її широкий. Це горщики, глечики, корчаги, амфорки київського типу, голосники, світильники, підсвічники, керамічні плитки, іграшки тощо. На рубежі X—XI ст. розпочалось виробництво полив’яної кераміки: столовий посуд, дитячі іграшки, декоративні плитки, які вживались в оздобленні інтер’єрів храмів і палаців. У XII—ХІІІ ст. давньоруські керамісти виготовляли вже такий полив’яний посуд, який міг успішно конкурувати на внутрішньому ринку з довізним.

Виявлення керамічних центрів у Білгороді і Вишгороді засвідчує значну концентрацію цього виробництва в посадських районах міст і його відносно велику потужність. У XII—ХІІІ ст. гончарство розвивалось під дією ринку. Майстри досконало оволоділи матеріалами і технологією, але їхня продукція поступалась якістю.

Серед матеріалів, які вживались-на Русі для виготовлення різних виробів, значне місце посідала кістка. З неї робили руків’я ножів, ручки дзеркал, обкладки луків і сідел, наконечники стріл, гребінці, писала, гудзики, іконки. У цій галузі працювали досвідчені різьбярі, майстерні яких виявлено в Києві, Галичі, Звенигороді, Новгороді, інших містах.

Високого рівня розвитку досягли у Київській Русі галузі ремесла, пов’язані з будівельною справою: дерево- і каменеобробні, виготовлення цегли, вапна.

Найдавнішим із цих ремесел було деревообробне. З дерева будувались житлові й господарські споруди, перші християнські храми, оборонні стіни довкола міст і феодальних замків, виготовлялись різноманітні господарські й побутові речі: вози, сани,судна, меблі, посуд. Утилітарність більшості дерев’яних виробів зумовлювала їх художню досконалість. Тесляр чи столяр водночас був і вмілим різьбярем. Свідченням цього є прекрасні зразки художнього різьблення, виявлені в Новгороді, Бресті, Старій Ладозі, Києві.

Широке кам’яне будівництво, яке розгорнулося на Русі наприкінці X — на початку XI ст., потребувало різних спеціалістів — архітекторів-будівельників, цегельників, мулярів, майстрів випалення вапна. Залишки майстерень з оброблення каменю, печей для випалу плінфи і вапна виявлені в Києві, Суздалі, Чернігові, Старій Рязані, Полоцьку. Свого часу Б. О. Рибаков припускав існування цегляного виробництва в понад 25 великих міських центрах Русі. Сьогодні є підстави стверджувати, що виробництво будівельних і опоряджувальних матеріалів було в кожному місті, де велось монументальне будівництво. Виняток складали ті матеріали, яких не було на місці (шифер, вапняк) або ті, чиє виробництво вимагало наявності певних традицій (смальта, скло, полив’яна плитка).