Розділ «Частина друга Київська Русь»

Як засвідчується писемними джерелами, максимальним обмеженням їжі в Давній Русі, навіть покаранням, вважався перехід на хліб та воду. Про достаток зернопродуктів та хліба у X—XI ст. свідчить відсутність їх нормування серед їстівних припасів, які мав брати собі збиральник податків — «вірник» — для власних потреб на час збирання віри, на відміну від інших, регламентованих продуктів[693]. У XII—XIII ст., незважаючи на збільшення виробництва хліба в цілому, зростання товарного значення хліба зумовлює регламентацію його видачі вірнику, підвищення вартості орних ділянок[694]. Є свідчення східних авторів про хлібне багатство Київської Русі, а також вартості великої круглої хлібини на ринку міста Києва у середині XII ст., яка становила одну куну, або срібний дірхем[695]. Але в цілому вартість хліба не була стабільною і залежала від багатьох факторів, зокрема значно зростала в роки недороду, що засвідчено літописом. Якщо обсяг виробництва хліба змінювався протягом давньоруського та наступного часів, врожайність зернових зростала дуже повільно, аж до першої половини XIX ст.[696].

Крім основних зернових культур широкого розповсюдження у рільництві набули: ячмінь, просо, овес, горох, віка, сочевиця; масличні та технічні рослини: льон, конопля. Відомий і мак.

Для збирання врожаю використовували серпи двох типів: київський та південно-західний, які мали найбільш оптимальні виробничі якості. Крім того, рослини, що можуть осипатися при струсах — ячмінь, овес, горох — збирали за допомогою коси. Подальша обробка залежала від видового складу зернових. Зберігали зерно у підмазаних глиною або обкладених дошками ямах. Для короткочасного збереження використовували господарські приміщення: підкліти житлових будинків, окремі господарські будівлі. Зерно зсипалося у засіки або у різноманітну тару: дерев’яні скрині, кадібці, лантухи, горщики-зерновики, казани та ін. Для помолу зерна використовувався жорновий постав з двох жорен, порхлиці і цапфи.

У підсобному господарстві мешканців міст і поселень чільне місце належало городництву та садівництву. Вирощували різноманітні овочеві культури: капусту, ріпу, огірки, гарбузи, часник, моркву, буряк, цибулю та ін. Серед плодових дерев відомі яблуні, груші, сливи, вишні, ягідні кущі. Важливу роль у селекції та розвитку агрономічних знань відігравали монастирі.

Друга найважливіша галузь сільського господарства Давньої Русі — тваринництво. Відповідно до природних умов, у процесі еволюції склалося два типи господарства: лісовий та лісостеповий, які значно відрізнялися породами худоби, продуктивністю галузей. У лісовій смузі свійські тварини були низькорослими, дрібнокістковими з невеликою корисною вагою. Сприятливі кліматичні умови та природне середовище Лісостепу позитивно позначилися на розвитку тваринництва, для якого характерні великі, грубокістні та високопродуктивні породи худоби.

Перше місце серед інших галузей належить розведенню великої рогатої худоби, на другому — свинарство, третє—четверте поділяють вівчарство та конярство. Але за конкретним мікрорегіональним членуванням спостерігається переважання тих чи інших галузей, незалежно від їх загального співвідношення. На південних землях Правобережжя та Лівобережжя простежується перевага свинарства над розведенням великої рогатої худоби. У деяких місцевостях Чернігівщини, на великому просторі лісостепу Київщини та Переяславщини значного розвитку набуло конярство, паслись величезні стада коней, призначених для господарських, військових цілей, транспортних потреб і, звичайно, продажу, що було важливою статтею прибутку як у внутрішній, так і в зовнішній торгівлі. Важливе значення для сільського господарства мало використання коня як тяглової сили, що фіксується за джерелами не пізніше другої половини XI ст., значно раніше ніж у Західній Європі. На початку XII ст. у промові Володимира Мономаха згадується про смерда, який оре за допомогою коня[697]. Зростання ролі коня в орному землеробстві, у першу чергу плужному, простежується в різних письмових джерелах, насамперед у законодавстві[698], а також за біометричними даними палеонтологічних знахідок кісток коня на південноруських пам’ятках.

В цілому, у складі стада лісостепової смуги переважають дорослі особини, що свідчить про добру кормову базу тваринництва. Завдяки стійлово-пасовищному утриманню худоби забезпечувалися цілорічні потреби населення у м’ясо-молочних продуктах, накопичення добрива для ріллі. Продуктивність тваринництва Лісостепу у 1,5—2 рази вища ніж у лісовій смузі.

За археологічними даними, приміщення для свійської худоби фіксуються на багатьох поселеннях міського та сільського типу. Для заготівлі кормів використовували залізні коси, пристосовані до особливостей ботанічного складу трав лісової та лісостепової смуг. Найбільш поширеним був південноруський тип кіс. Трапляються й інші знаряддя, необхідні для заготівлі кормів: граблі, вила, кінське спорядження, ножиці для стрижки овець.

Важливе місце у спеціалізації сільського господарства, отриманні продукції харчування, сировини належить промислам: мисливству, рибальству, бджільництву.

Уже на початку давньоруської державності надзвичайно високий попит на хутро як товар міжнародної торгівлі сприяв, насамперед, зростанню обсягу хутрового мисливства. Частково потреби задовольнялися за рахунок мисливських угідь на території України. За реформою Ольги ще у X ст. були визначені місця ловищ, які охоплювали переважно лісову смугу, але поширювалися й на лісостепову. Окреслювалися і місця перевесищ — лову птахів. У лісовій та частково лісостеповій смузі полювали на чорних куниць, білок, лисиць, зайців, ведмедів, бобрів та інших звірів. М’ясо деяких хутрових тварин вживалося в їжу. Але основне поповнення харчового раціону надходило за рахунок добування копитних. У промислі лісової смуги переважав лось, лісостепової — олень та дикий кабан. Крім того полювали на тарпанів, куланів, зубрів, турів. «Звірина» використовувалася у харчуванні різних верств населення від князів до смердів, але в цілому з часом відсоток м’яса диких тварин у харчовому раціоні зменшується. Дуже розповсюдженим було також полювання на диких птахів: журавлів, сірого гуся, тетерева, глухаря та ін.

Мисливський інвентар та зброя були досить різноманітними: лук та стріли, самостріли, списи, рогатини, пристосовані для відповідних цілей. Зокрема використовувалися й спеціальні кістяні стріли особливої форми, щоб не зіпсувати хутро. З писемних джерел відомо про капкани, сіті, ловчі ями та інші пристосування.

Значного поширення у Південній Русі набуло рибальство. Цьому сприяли численні водоймища, річки, насамперед наявність потужної дніпровської річкової системи. Різноманітний рибальський інвентар забезпечував цілорічний лов риби з переважанням промислового рибальства над індивідуальним. Це гачки, гарпуни, остроги, блешні, свинцеві, глиняні грузила. У ґрунтах, що добре зберігають органіку, знайдено поплавці з деревини, кори, берести. На деяких пам’ятках виявлено приміщення для зберігання рибних припасів. Поступово, у ХІІ ст., а можливо навіть наприкінці XI ст., рибальство переростає у спеціалізовану галузь господарства. І мисливство, і рибальство перетворюються на самостійні галузі. Існували навіть спеціалізовані поселення мисливців і рибалок.

Важливе значення у системі господарства мало й бджільництво. Мед користувався значним попитом на міжнародному та внутрішньому ринках. У зв’язку із поширенням християнства зростала необхідність забезпечення воском виробництво свічок. За часів Київської Русі бортницьким угіддям надавався пріоритет, вони були чітко визначені й відрізнялися за володінням: князівські, боярські, общинні ділянки, на кордонах яких були відповідні межові знаки. Бджільництво існувало у трьох формах: природне дуплове, бортництво та бджільництво з вуликами. Якщо перші види виникли досить давно, то початок культурного бджільництва відносять до часу не пізніше X ст. На пам’ятках фіксуються залишки вуликів, меду, сот та й самих бджіл[699]. Є дані про зимування бджіл на садибах та їх підкормку. Про широке розповсюдження культурного бджільництва з вуликами у XII—XIII ст. свідчить і норма законодавства: ціна штучного вулика значно нижча ціни борті та меду. На багатьох пам’ятках знаходять спеціальні ножі для збирання меду, а також дереволазні шипи, необхідні як для корінного дуплового, так і для бортного бджільництва.

Рис. 22. Мисливські знаряддя.

Таким чином, протягом давньоруського часу сформувалася і отримала подальший розвиток якісно нова система комплексного сільського господарства з високим агротехнічним рівнем землеробства, штучним відновленням родючості, високопродуктивним тваринництвом та спеціалізацією промислів. Усе це створювало сприятливі умови динамічного розвитку економіки Русі.

Глава 6

Давньоруське місто

Вивченню давньоруського міста у вітчизняній історичній науці завжди приділялась велика увага. Поставлена ще у XVIII ст. В. М. Татищевим, М. В. Ломоносовим, Г. Ф. Міллером, М. М. Щербатовим, ця проблема була однією з центральних серед досліджень XIX ст. (М. Ф. Берлинський, М. І. Костомаров, С. М. Соловйов, М. О. Максимович, В. О. Ключевський, М. С. Грушевський), а також у працях істориків XX ст. М. М. Покровського, С. В. Юшкова, М. М. Тихомирова, Б. Д. Грекова, Б. О. Рибакова, В. Т. Пашуто, В. Л. Яніна, П. П. Толочка та ін.

Постійний інтерес до цієї теми у археологів. Пояснюється він не тільки виключним багатством археологічних матеріалів, що утримуються в міському культурному шарі, але й надзвичайно широким спектром проблем, які вони дозволяють вирішувати. Багаторічні широкомасштабні розкопки Києва, Новгорода, Чернігова, Старої Ладоги, Ізборська, Любеча, Звенигорода, Мінська, Бреста, Гродно та інших давньоруських міст збагатили історичну науку якісно новим джерелом, дозволили відтворити яскраву картину їх історико-культурного й економічного розвитку.

Першопочатки найдавніших давньоруських міст належать до третьої чверті І тис. н. е. і збігаються в часі з процесами етнополітичної консолідації східнослов’янських племен. У літописі нова форма поселень дістала назву «град». У розповіді Нестора про заснування Києва читаємо: «И створиша градъ во имя братья своего старейшего». Говорячи про уличів, він відзначив, що ті сиділи по Дніпру до моря «и суть грады ихъ и до сего дне». Літопис не розкриває, що становили собою ці перші «гради», але навряд чи може виникнути сумнів у тому, що вони були передусім адміністративно-політичним зосередженням союзів племен, фортецями в порубіжних районах, культовими центрами. Їх рештки виявлені в Києві, Чернігові, селах Зимно, що поблизу м. Володимира-Волинського, Пастирському на Черкащині, Бітиця на Сумщині, в Ізборську (Псковська обл.), Пскові і деяких інших пунктах. Типологічно вони близькі до моравських і польських «градів» VI—VIII ст.