Розділ «Частина друга Київська Русь»

Існували й такі різновиди ремесла, як кравецьке, обробка шкіри і пошиття взуття. У писемних джерелах неодноразово згадуються кожум’яки й усмошевці. Майстерні для вичинки шкір виявлені у Києві, Новгороді.

Значне поширення на Русі мали так звані домашні ремесла, до яких належать прядіння і ткацтво, переробка сільськогосподарської продукції, приготування продуктів харчування тощо.

За соціальною формою давньоруське ремесло поділялось на вотчинне, або помісно-вотчинне, до якого близько стояло церковно-монастирське, вільне, або посадське, і державне[711].

Помісно-вотчинне ремесло на Русі розвивалось у межах феодальних садиб, а в містах — в їх центральних частинах, де була велика концентрація дворів знаті. Вотчинні ремісники жили на території феодальних садиб, працювали в майстернях, які належали їхнім господарям, виготовляли продукцію із матеріалів замовників. Тільки багатим феодальним господарствам вдавалось забезпечити таке дороге і трудомістке виробництво всім необхідним для його нормального розвитку. Крім ювелірів в феодальних садибах працювали ковалі, гончарі, склороби, ремісники інших спеціальностей, які, будучи включеними в господарську структуру феодального помістя-вотчини, не мали права власності на знаряддя праці і її результати.

На ранніх етапах розвитку ремісничого виробництва вотчинні ремісники працювали на порівняно обмежене коло замовників. Пізніше, у XII—XIII ст., з розвитком товарних відносин продукція вотчинних майстрів вийшла на ринок. На жаль, на основі археологічних матеріалів неможливо встановити, як вотчинне ремесло виходило на вільний ринок. Було це компетенцією виключно хазяїна виробництва, чи може в реалізації «надлишків» брав участь і ремісник, одержуючи при цьому певну долю прибутку,' сказати важко.

Поряд з помісно-вотчинним розвивалось у давньоруських містах і вільне ремесло. Місцем його зосередження були посади. Спір про час їх формування не зовсім коректний. Як частини міської поселенської структури передмістя посади практично одночасні дитинцям. Інша справа — питання про характер виробничої діяльності мешканців цих посадів, про час їх бурхливого зростання і розвитку.

Спостереження над посадом найбільшого в Русі міста — Подолом Києва — показують, що вже у IX ст. він являв собою сформований міський район. До X ст. відносять сліди ремісничої діяльності його жителів. Більшою наповненістю ремісничими виробами і залишками різних виробництв характеризуються шари XI ст. Їх значний якісний стрибок припадає на XII ст. У різних районах Подолу виявлено залишки майстерень з обробки бурштину, шиферу, виготовлення скляних і ювелірних виробів, ковальського виробництва. Весь характер культурного шару вказує на розвинуту виробничу діяльність жителів цього міського району. Аналогічна ситуація спостерігається в Новгороді, Чернігові, Переяславі, Галичі, Смоленську, Полоцьку, Володимирі-на-Клязьмі, інших містах. Їхні посадські райони у XII—XIII ст. все більше набирають значення зосереджень дрібнотоварного виробництва.

Ще один сектор ремісничого виробництва може бути кваліфікований як державний. Організатором його виступала князівська влада. За своєю організаційною формою це виробництво, очевидно, ближче стояло до помісно-вотчинного, оскільки у його сфері трудились переважно залежні ремісники. У ряді випадків провести чітку межу між власне князівським і державним ремеслом надзвичайно важко. Тим часом були специфічні виробництва, які викликались до життя потребами загальнодержавного розвитку. До них, насамперед, належало будівництво міст й оборонних укріплень. Державна влада надавала цьому великого значення, і не випадково старійшини городників займали високе соціальне та громадське становище.

У сфері князівської компетенції значною мірою перебувало міське монументальне будівництво. Йдеться про князівські резиденції, церковні споруди. Літописи вміщують численні свідчення про їх будівництво тим чи іншим князем. Така персоніфікованість, у більшості випадків, пов’язана з етикетом придворного літописання, але в ній відображені й певні реалії, що засвідчують організаційний бік справи. Як показали дослідження П. О. Раппопорта, руські майстри кам’яних справ перебували у віданні князівської адміністрації. Переміщення князів на столах нерідко супроводжувалось переміщенням із міста в місто і будівельних артілей[712].

Аналіз археологічних матеріалів дозволяє виокремити два основні періоди давньоруського ремесла, які добре узгоджуються із загальною картиною соціально-економічного розвитку Давньоруської держави. Ранньофеодальному етапу відповідає малорозвинуте ремесло, яке перебувало майже цілком у лоні феодального господарства. Періоду феодальної роздробленості відповідає ремесло більш розвинуте, що значно збільшило обсяги товаровиробництва. У літературі ці великі періоди кваліфікуються як вотчинний і вільний. Визначення ці, проте, досить умовні. По-перше, класична вотчинна система феодального господарства визначається на Русі саме на другому етапі її історії і немає підстав вважати, що вотчинне ремесло цього часу було менш розвинутим, ніж раніше. По-друге, помітні сліди вільного посадського ремесла виявлено у давньоруських містах уже на ранньофеодальному етапі їх розвитку.

Одним з важливих і не до кінця з’ясованих є питання організаційної структури вільного ремесла. Чи знало давньоруське місто домонгольського часу цехову організацію так характерну для західноєвропейських міст XII—XIII ст.? У літературі з цього питання висловлені різні погляди: від обережного визнання на Русі цехоподібних організацій до повного їх заперечення[713].

Давньоруське місто перебувало під владою феодалів, що, природно, не могло сприяти розвитку специфічних міських комунальних структур. На ранньофеодальному етапі історії Київської Русі практично всіх ремісників об’єднували феодальні господарства. Інших організаційних структур не було. Повідомлення писемних джерел про досить ранні прояви артільних форм праці на Русі не дають підстав вбачати в них зародки самоуправління міських общин. Свідчення Києво-Печерського патерика — «князь призва старейшину древоделам, повеле ему изготовить древо на согражение церкви»[714],— підкреслює повну залежність вишгородської будівельної артілі від князя. Старійшина виступає тут, по суті, як представник князівської адміністрації. Аналогічним було становище будівельних артілей і в наступні часи. Організаційно вони входили до складу державного сектора ремесла. За відсутності прямих свідчень про корпоративну структуру давньоруського ремесла велике значення мають опосередковані. До них належать історичні назви міських районів, урочищ, вулиць, в яких знайшли відображення процеси концентрації ремісників за виробничими ознаками. У Києві відомі урочища «гончарі» і «кожум’яки», у Вишгороді — «гончарі», у Новгороді два райони мали назви Гончарського і Плотницького кінців. Давні назви «гончарі» зберегла історична топографія Любеча, Володимира-на-Клязьмі. «Кузнечные» ворота згадуються у Переяславі Руському.

Наведені назви міських районів, урочищ, воріт, пов’язані з відповідними виробництвами і підтверджені, у ряді випадків, результатами археологічних розкопок, вказують на важливі консолідаційні процеси в давньоруському ремеслі XII—XIII ст. Можна думати, що вони торкнулись не лише територіальних, але й організаційних структур. Проте цього замало для ствердження наявності цехової організації ремесла. Її формування штучно стримувалось феодальним характером руського міста і не було завершене в домонгольський період.

Глава 8

Торгівля

Товарний обмін та торгівля наприкінці І — на початку II тис. н. е. стали важливим фактором соціально-економічного розвитку давньоруського суспільства. Вони сприяли подальшій майновій диференціації. З розвитком економічної бази східнослов’янської державності товарний обмін все більше набуває ознак торгівлі з початками «ринкових» товарно-грошових відносин.

Зрозуміло, протягом усього періоду давньоруської державності характер і напрями економічного обміну та торговельної діяльності Південноруського регіону не були сталими й пройшли низку етапів у своєму розвитку.

У загальноісторичному плані перший з періодів збігається з хозарським протекторатом над Південною Руссю та утворенням Давньоруської держави під зверхністю Рюриковичів. Розвитку обмінно-економічних зв’язків ранньофеодальної Русі сприяло загальне піднесення у надрах південних державно-племінних утворень східних слов’ян на зламі VIII—IX ст., що забезпечувало порівняно стабільний додатковий прибуток, перерозподіл якого засереджувався у панівної верхівки києво-руського суспільства. Іншим чинником, що стимулював обмін, була суспільна диференціація та потреба у дорогих фабрикатах, що вироблялися за межами південноруської території.

За першого періоду давньоруських економічних зв’язків відбувається зародження та становлення основних напрямів товарообміну Русі з оточуючим світом. Товарообмін цього періоду мав переважно посередницький характер, коли вироблені продукти ставали товарною масою внаслідок самого обміну. Ал Масуді (середина X ст.) відзначав, що країна Хозар сама нічого не виробляє, крім «риб’ячого клею», а ті товари, які вивозять хозари на Південь до Персії (мед та віск. — В. З.) виробляються на Русі у Києві та Булгарії (Волзькій. — В. З.). За даними Джейхані (перша половина X ст.) з головних міст Русі по всьому світу (звичайно Східному) розвозили оливо та цину, що доставлялися із Західної Європи.

Отже, можна стверджувати, що на середину X ст. Русь не мала чіткого поділу товарообміну на внутрішній та зовнішній. Тому й професійне купецтво на Русі ще не являло собою виразної суспільної верстви. Принаймні «купець» як соціально значуща особа потрапляє до статей «Руської Правди» (Найдавнішої) лише після новгородських подій 1018—1019 рр., пов’язаних з боротьбою Ярослава Володимировича за великокнязівський стіл[715].