Розділ «Частина друга Київська Русь»

Подальше закріплення права приватної власності і його охорони з боку держави відзначається у XII—XIII ст., що добре простежується у «Пространній Правді».

У поступовому розвитку сільського господарства, особливо зернового, феодальні володіння князів та феодалів, залежних від них поселень поставали головними осередками виробництва зернових культур, товарного хліба. Укріплені або неукріплені садиби з великими посадами та селищами, що входили до складу володінь, складали єдиний організм у системі виробництва. Саме в таких осередках фіксується найбільша кількість сільськогосподарських знарядь, у першу чергу орних.

Виходячи з підрахунків виробничих можливостей господарства смерда, він міг обробити в середньому 8 десятин, а, враховуючи землю під паром, площа орного клину могла сягати 12 десятин. При врожайності 6—8 ц з гектара, або десятини, загальний обсяг дорівнював 300—400 пудів зерна озимих та ярових. Якщо взяти до уваги середню кількість дворів, орний масив міг охоплювати близько 200 га. З переходом до малодвірних поселень ця площа могла бути меншою, але завдяки великій щільності розташування поселень, зростанню загальної кількості населення збільшується потреба у додаткових ділянках, підвищенні технічної досконалості знарядь. Соціально-економічні наслідки цього процесу відбуваються у декількох напрямах: міграції частини населення на північ та південь; перерозподіл та постійні чвари за землю між феодалами. Поява нових орних знарядь зумовила можливість відірватись від віковічного використання лише староорних земель річкових долин, про що свідчить поступовий рух населення на вододіли, засвоєння родючих чорноземів плато на півдні регіону.

Процес розвитку поселенської структури засвідчує переважну роль індивідуальної родини у системі виробництва, але важливе значення у давньоруський період мала і сільська громада — верв — як форма організації індивідуальних господарств, як спільний володар сільськогосподарських угідь: лісів, водоймищ, луків. У законодавстві чітко фіксується громадська відповідальність за порушення на території громади. Згодом, норми, закріплені у «Пространній Правді» не тільки зберігають, а й значно збільшують громадську відповідальність перед судом. Надається високий статус старості общини, який разом з княжим старостою був помічником феодала, його опорою на селі. З розвитком феодальної власності на землю, зростанням цінності орних і бортних ділянок збільшується й відповідальність як окремих селян, так і общини в цілому за знищення знака власності.

Рис. 21. Рибальські знаряддя.

Давньоруське село характеризують розвиток як сільськогосподарської, так і ремісничої діяльності, певна спеціалізація господарювання. Значна кількість поселень, де жили смерди, відзначається змішаним типом господарської діяльності при дуже невеликій кількості орних знарядь праці. У зонах відносно меншої родючості ґрунтів, наприклад у Поліссі, відомі постійні поселення, де займалися переважно обробкою шиферу, а також тимчасові поселення металургів та скотарів. У Карпатському регіоні теж поширені поселення скотарів. У лісовій смузі простежується спеціалізація поселень на промислах: мисливстві, рибальстві, ремесел[684]. Тут зберігаються й архаїчні форми обробки ґрунтів, підсіка.

На ділянках найбільш родючих ґрунтів лівобережжя та правобережжя Чернігівщини, а також у лісостеповій смузі існували поселення зі змішаним типом господарювання з переважанням землеробства або скотарства. У той же час, значне місце на поселеннях займають ремесла: металургія, смолокурний та дігтярний промисли, гончарство, обробка кістки, дерева, ковальство, ткацтво і навіть ювелірна справа, відома на князівських поселеннях[685]. Як свідчить аналіз якості, продукція сільських ремісників не поступалася міським виробам.

Історичні шляхи розвитку давньоруських поселень на території України склались по-різному. Частина їх, що виникла наприкінці IX — у X ст. припинила своє існування, інші продовжили свій розвиток у XII—XIII ст. Переважна більшість поселень протягом усього існування зберігає статус поселення сільського типу, але деякі, завдяки сприятливим умовам, наближаються до поселень міського типу[686]. Значна частина поселень переживає або відроджується навіть після монголо-татарської навали і продовжує існувати у другій половині XIII ст.[687]. Спадкоємність давньоруської матеріальної і духовної культури, збереження її основних досягнень були надійним підґрунтям формування та розвитку українського села.

Глава 5

Сільське господарство

Основу економіки давньоруського суспільства складало сільське господарство. Завдяки працям В. Д. Грекова, В. П. Левашової, В. Й. Довженка, О. В. Чернецова, П. П. Толочка, Ю. О. Краснова та інших дослідників підтверджено комплексний землеробсько-скотарський характер виробництва, високий рівень його розвитку, технічну досконалість знарядь праці.

Структура сільського господарства Південної Русі, яка включала землеробство, тваринництво, промислові галузі: мисливство, рибальство та бджільництво, сформувалася на основі досягнень східнослов’янського суспільства додержавного періоду і, за співвідношенням галузей, мала регіональну специфіку. Головною умовою розвитку останньої є природно-кліматичне середовище. Крім загального розподілу території на лісову та лісостепову смуги, існували відмінності мікрорегіонального членування, ландшафту, ґрунтів, флори і фауни. У давньоруський час мали місце й деякі зміни клімату з чергуванням відносно посушливих і зволожених періодів на фоні тенденцій до погіршення кліматичних умов, збільшення континентальності у XIV—XV ст.[688].

У лісовій смузі найбільш сприятливими для вирощування землеробських культур були лесові острови вздовж р. Тетерів у Житомирському Поліссі Правобережжя та на високому Лівобережжі Дніпра, особливо в районі р. Мени на Чернігівщині.

Лісостепова смуга була найважливішою для землеробства, де найбільшу площу займають чорноземи, але і тут, за мікрорегіональним розподілом, були різні умови вирощування тих чи інших культур.

Протягом давньоруського часу землеробство зазнало докорінних змін. Відбувається поступовий перехід від техніки розпушування ґрунтів до плужної оранки з обертанням шарів. Рало залишається у вжитку. Найбільш широко це спостерігається у лісовій смузі. У Лісостепу вже з XI ст. рало використовується в основному як допоміжне знаряддя. З цього ж часу фіксується поява іншого за технікою оранки знаряддя — плуга. На відміну від розпушувальних знарядь плуг був здатний підрізати та переміщувати ґрунт, обертати скибу. Протягом кількох століть мала місце еволюція робочих частин плуга: лемешів та чересел. Лемеші XI ст. симетричні за формою, у XII ст. з’являються ознаки асиметрії, яка збільшується. Перехід до асиметричних лемешів з одним плічком фіксується не раніше другої половини ХІІІ — у XIV ст. Змінюються і розміри лемешів та чересел у бік зростання, збільшується вага. Усе це позначилося на подальшому вдосконаленні техніки оранки. Вона була глибокою, ефективно знищувала коріння бур’янів, не залишала неораних смуг, сприяла підйому вологи з нижніх шарів ґрунту у верхні, аерації, що прискорювало розвиток мінералізації органічних речовин, тобто формування гумусу[689]. З переходом до плужної оранки стало можливим відновлення родючості за рахунок заорювання органічного добрива — гною — на відміну від попередніх систем землекористування, які базувалися лише на природному відновленні родючості ріллі. З введенням плужної оранки поступово змінюється структура орного фонду. Сюди увійшли земельні масиви різних за якістю ґрунтів, відчувається рух на вододіли, а згодом і просування на платові чорноземи, прискорюється засвоєння лугово-степового ландшафту[690].

Зазнає істотних змін і склад культур зернового господарства — головної галузі землеробства Давньої Русі. У IX—X ст. в цілому простежується переважання плівчастих видів пшениць: однозернянки, двозернянки та спельти. Вони використовувалися насамперед як ярові, і лише двозернянка іноді могла вирощуватись як озима. Для плівчастих видів цілком достатнім було розпушування ґрунту за допомогою рала на малу глибину. Вони давали невеликий вихід борошна, були трудомісткими через необхідність очищення зернівок від плівок, потребували додаткової підсушки у відповідних глинобитних печах-сушарках і використовувалися головним чином для отримання круп, приготування каш. Плівчасті пшениці-не могли забезпечити правильний сівообіг, розвиток більш ефективних форм парової системи землеробства, отримання великого обсягу хлібного зерна, неухильне зростання додаткового продукту в умовах швидкого збільшення кількості населення.

З упровадженням глибокої оранки плугом у видовому складі пшениць має місце поступова заміна плівчастих голозерними, для яких характерний великий вихід борошна, менші витрати праці на під сушку та обробку. У спеціальних приміщеннях — шишах або овинах — одночасно підсушували велику кількість зернових. Голозерні види могли використовуватись як ярові і озимі.

Плужна оранка відкрила широкі можливості вирощування іншої високопродуктивної зернової культури — жита. У системі сівообігу відбувалося поєднання позитивних властивостей пшениці та жита: засів жита як озимої культури очищував ріллю від бур’янів і навесні сприяв доброму розвитку ярових пшениць[691]. Засіви жита протягом давньоруського часу неухильно зростають, особливо у північних та північно-західних районах Південної Русі. Додатково це пояснюється і змінами клімату: збільшенням вологості та континентальності, похолоданням, що особливо наростають з кінця XII, у ХІІІ—XIV ст. й надалі.

Істотні агротехнічні зміни разом із становленням правильного сівообігу зумовили поступовий перехід від двопілля до трипілля, що забезпечувало високу ефективність землеробства. Підсічна та перелогова системи продовжують своє існування, але лише як допоміжні.

Завдяки паровому трипіллю значно збільшується обсяг хліба, поліпшується забезпечення хлібопродуктами широких верств населення, зокрема міського та того, що працювало в інших галузях господарства. Врожайність зернових у XII—XIII ст. залежно від якості ґрунту становила 6—8 ц з гектара[692], а в лісостепових районах на чорноземах сягала 10 ц з гектара. Загальні витрати одної родини на рік, з урахуванням насіннєвого фонду, складали не більше 2,5—3 т зерна. Таким чином, залежно від природної родючості ґрунтів, системи їх обробки, загальний обсяг врожаю міг забезпечити існування 1—3 родин.