Розділ «Частина друга Київська Русь»

Рис. 25. Міжнародні торговельні шляхи Київської Русі.

Від старих колонізаційних магістралей, що перетинали Південь Русі у VIII—X ст., протягом XI—XII ст. відгалужується ціла мережа регіональних та міжнародних трактів, охоплюючи, практично, всю територію Київської держави.

Про державне піклування про безпеку на шляхах свідчать виступи князівських військ на охорону купецьких валок, які фіксує літопис під 1167, 1170 рр. Згадки про організовані переправи та мости через ріки можуть свідчити про існування державної шляхової служби, принаймні з кінця X ст.

Наприкінці І — на початку II тис. н. е. Середня Наддніпрянщина відігравала роль активного посередника у товарному обігу між південно-східною та північно-західною частинами тогочасної Ойкумени. При цьому Київ у другій половині VIII — першій X ст. був центром одного зі східноєвропейських кіл економічного обміну, яке умовно можна визнати за «хозаро-руське», на відміну від «булгаро-руського» кола, що склалося у Північній Русі. Від кінця X ст. цей поділ у здійсненні історико-економічних зносин східноєвропейських держав вирівнюється, але контактні впливи Південної та Північної Русі у євроазіатському світі XI—XII ст. набувають нової якості.

Основними партнерами Київської Русі у перший період історії її економічних зносин виступали на Півдні й Сході візантійські та арабо-азіатські міські осередки, на Півночі та Заході — торговельні факторії («віки») Південної Прибалтики й міста Центральної Європи.

Писемні джерела досить ретельно фіксують склад товарів, що надходив з Русі в цей час на міжнародні торги. Ібн Хордадбег відзначав, що руси вивозили до Чорного моря, столиці хозар Ітіль та навіть у Багдад хутра білок, чорних лисиць та мечі. Раффелынтеттинський устав до цього додає віск, невільників, коней, що поступали з Русі на торги горішньодунайських міст. З повідомлень Константина Багрянородного можна зробити висновок про печенізьке посередництво у продажу руського воску херсонітам.

Яскрава картина тогочасного товарообміну відкривається вустами Святослава, котрий після захоплення дунайського Переяславця (967) звертається до матері та бояр своїх: «Нелюбо мені в Києві жити. Хочу жити я в Переяславці на Дунаї; бо то є середина землі моєї. Адже там усі добра («благая») сходяться: із Греків — поволоки, золото, вино, овочі різні, а з Чехів і з Угрів — серебро й коні; із Русі ж — хутро, віск, мед, челядь». Константан Багрянородний на підтвердження цього сповіщає про торг херсонітів з печенігами шовковими тканинами візантійського та сирійського виробництва, готовою дрібного галантереєю, пасками, парфянськими червоними шкурами, перцем. Безсумнівно, ті ж самі товари були в асортименті херсоно-руської торгівлі, яка велася, деякою мірою, за печенізького посередництва. Трохи вище, той же автор сповіщає, що руси купували у печенігів корів, коней, овець «й від того живуть легше та ситніше». Ібрагім ібн Якуб повідомляє також, що Русь ще ввозила з празького торгу цину.

Найбільш виразним свідченням економічних зв’язків Київської Русі першого періоду її торгівлі зі Сходом є скарби та окремі знахідки арабського монетного срібла. Його надходження на Південь Русі відзначається з другої половини VIII ст. Поширення арабського дірхему у Східній та Північній Європі було переважно результатом простого товарного обміну, коли монетарні функції накопичення та обігу виступають неподільно. Як товар значна частина арабського металу йшла на потреби місцевого золотарства.

Масову групу імпорту VIII—X ст. до Південної Русі складали скляні намистини. На волзьких торгах, за словами Ібн Фадлана (перша чверть X ст.), ці намистини купувалися русами по дірхему за штуку. Археологічно поширення цього імпорту фіксується у басейнах Сули, Ворскли, Сейму, у пониззі Десни. Другим районом їх розповсюдження було Правобережжя Дніпра (басейни рік Прип’яті, Тетерева, Росі, Тясмина). До району Середньої Наддніпрянщини тяжіло Буго-Дністровське межиріччя. За даними спектрального аналізу більшість намистин цього часу з сучасної території України була виготовлена сирійськими та візантійськими центрами склоробства.

У комплексах Києва, Новгорода, Чернігова, Вишгорода, Воїня кінця IX — першої половини X ст. зафіксовано амфорну тару Північночорноморських володінь Візантії, у якій доставлялися на Русь вино, олія, можливо нафта. З амфорами потрапляв і столовий посуд Візантії.

Археологічно фіксуються й сліди раніших києво-русько-європейських зв’язків. Передусім, це невелика кількість скляних намистин та гем, виготовлених майстернями каролінгсько-оттонівської Німеччини IX—X ст. Знайдені вона у Києві, Білгороді, Судовій Вишні. Скупчення цієї продукції склоробів Надрейня у Південно-Східній Прибалтиці передбачає транзит їх у Південну Русь Дніпро-Німанською системою шляхів через сучасні території Литви та Білорусі. Про тісні зв’язки південноруських земель з надрейнською областю протягом X ст. свідчать знахідки мечів з майстерень «Ulfberht» та «Ingelred», виявлені тут у кількості 21 екз.

Більшість знайдених у межах Південної Русі скандинавських імпортів (переважно південношведського походження) також відносять до IX—X ст. Це зброя, військовий об ладунок, різного роду прикраси, найбільш ефектні з яких жіночі шкаралупчасті фібули, пряслиця та інші вироби з чорного стеатиту, поклади якого відомі в районі Осло-фіорду. Рештки стеатитового котла були знайдені у шарі кінця IX — початку X ст. на Вишгородському городищі. Зі скандинавським імпортом пов’язані й скляні гральні шашки, які неодноразово знаходили у похованнях IX—X ст. Києва, Чернігова, Шестовиць.

З останньої третини І тис. н. е. відбувається й проникнення на Середню Наддніпрянщину балтського речового імпорту X ст. Відносно невелику статтю балтського імпорту становлять також бурштинові прикраси: підвіски, намистини, сакральні амулети.

Наприкінці X — на початку XIII ст. закордонні торговельні зв’язки значно зростають як за географією, так і за змістом. Одним з основних партнерів у торгівлі Південної Русі цього часу стає Візантійська імперія. У стабільному розвитку візантійсько-руського торгу була зацікавлена державна влада обох країн.

Нарівні з традиційними товарами давньоруського торгу (хутром, шкурою, воском, медом), починаючи з кінця XI ст., на візантійські ринки надходять деякі ремісничі вироби, головним чином київські. За «Книгою епарха» (X—XI ст.) джерелами надходження до Константинополя лляних тканин нарівні з Балканами й Малою Азією виступали землі за Понтом, тобто Русь. Вартість тонкої лляної матерії у XI—XII ст. тут була вищою за вовняну. Афонські інвентарії 1142 р. вказують на численність серед монастирського майна руського срібного посуду, тканин, килимів.

Постійний попит на солунському (фесалонійському) ярмарку, який щорічно проходив у жовтні, мала «біла» (червона) риба, осетровий кав’яр. За «Тімаріоном» та Євстафієм Солунським (XII ст.) їх, сюди доставляли з Дону та Дунаю. Напевно, ці ж продукти на візантійські торги привозили й олешські рибалки.

За археологічними даними найбільш масовою продукцією, що доставлялась на Русь з Візантії, були вина та різного роду олія. Фрагменти та цілі форми амфорної тари походять, практично, зі всіх давньоруських городищ та поселень на сучасній території України. У деяких об’єктах XII—XIII ст. Києва та Вишгорода амфори становлять 15—25% сукупності зібраного тут керамічного посуду.

Велику частку імпорту становили також вироби константинопольських та малоазійських склоробів, ткацька продукція. У XI—XIII ст. збільшується довіз у Русь художнього керамічного та металевого начиння, християнської атрибутики, включаючи книжки. Ігумен Данило писав про поставки горючої сірки, яку «варяче продають; ми же з неї огнь витинаємо».

Головна особливість візантійсько-руського торгу полягала у тому, що він здійснювався шляхом активного обміну за пасиву зовнішньоторговельних операцій. Це означало урівняння купівлі та продажу на території самої імперії з обмеженням вивозу засобів обміну, тобто монетного металу.

Не згасають наприкінці X — на початку XIII ст. й східні зв’язки Русі. За повідомленням В. М. Татищева, Володимир Святославич на прохання булгар дозволив їм 1006 р. торгівлю у руських містах. При цьому продаж дозволявся лише купцям та заборонявся торг по селах. Разом з тим руські купці отримували від своїх посадників дозвіл на торгівлю у булгарських містах.