Розділ «Частина друга Київська Русь»

У кожному з великих давньоруських центрів знаходилось по кілька князівських дворів. У Києві і його околиці літописи називають їх десять. Про те, що вони являли собою в економічному плані, досить конкретно розповідає стаття 1146 р. Іпатіївського літопису. В ній йдеться про пограбування союзниками великого київського князя Ізяслава Мстиславича дворів новгород-сіверського князя Святослава Ольговича. Один із них знаходився в Ігоровому селі, інший — у Путивлі.

«Идоста на Игореве селце, идяже бяше устроилъ дворъ добръ, бѣ же ту готовизны много, въ бретьяничах и в пограбѣхъ вина и медовѣ, и что тяжкого товара всякого, до желѣза и до мѣди, не тягли бяхуть от множества всего того вывозити. Давыдовича же повелѣста зажечи дворъ и церкви святаго Георгия, и гумно его, а в нем же бѣ стоговъ девять сот»[653]. «И ту (в Путивлі. — П. Т.) дворъ Святославль роздѣли на четыре части, и скотницѣ, брестьяницѣ, и товаръ иже немочно двигнути и въ погребѣхъ было 500 берковьсковъ меду, а вина 80 корчагъ... и челяди семь сотъ»[654]. Були захоплені табуни коней, в яких налічувалось «кобыл стадних 300, а конь 1000».

Князівський двір Андрія Боголюбського у Боголюбові, як видно із статті 1175 р. Лаврентіївського літопису, мав «злато и сребро, порты и наволокы, и именье емуже не бѣ числа»[655].

Отже, у князівських дворах знаходились комори, токи, погреби, де зберігались продукти харчування, господарський інвентар, ремісничі вироби. Продукти, зосереджені на цих дворах, призначались не тільки для особистих потреб господарів цих садиб і їх челяді, але й для продажу.

Розміри князівського землеволодіння залежали від багатьох факторів, насамперед від якості земельних угідь і густоти заселення. Якщо подивитись на карту літописних міст Русі XII—XIII ст., то помітно, що в Південному регіоні вони відстоять одне від одного в середньому на 20—25, у Північно-Західному і Північно-Східному — на 70—80 км. При всій умовності цих даних вони все ж вірно відображають картину міських волостей.

У Давній Русі склались три основні типи князівських волостей. Перший — це землі-князівства, підвладні Києву, Чернігову, Галичу, Новгороду, Смоленську, Володимиру-на-Клязьмі й іншим удільним столицям. Економічна їх консолідація зі своїми обширними сільськогосподарськими округами визначилась уже на першому періоді історії Київської Русі.

В епоху феодальної роздробленості кристалізуються менші адміністративно-політичні й економічні регіони на чолі з такими містами, як Новгород-Сіверський, Луцьк, Рязань, Туров та ін.

Процес формування нових волостей на цьому не завершився. З другої половини XII ст. по 40-і рр. XIII ст. на політичній карті Русі з’явились князівства третього типу на чолі з такими містами, як Новгород, Вишгород, Торчеськ, Пересопниця, Теребовль, Белз, Путивль, Курськ, Брянськ та ін. Усього утворилось близько 100 невеликих князівств. Якщо виключити Переяславську і Новгородську землі, для яких процес виокремлення невеликих князівств не був характерний, то виявиться, що в кожному великому удільному князівстві Русі з’явилось приблизно по десять структурних новоутворень, військово-фінансових волостей.

Юридичний і територіальний статус цих князівств-волостей не мав жорсткої визначеності, але складались вони як стабільні економічні райони на чолі з кількома міськими центрами, можливо, старими племінними зосередженнями (по п’ять у кожному районі). Це був той оптимальний економічний регіон, сукупний додатковий продукт якого дозволяв нормально функціонувати основним державним структурам, у тому числі й військовим. За необхідності князь такої волості міг (або повинен був) виставити бойову одиницю рівну полку, яка в давньоруський час дорівнювала тисячі чоловік.

Волості-тисячі, у свою чергу, поділялись на менші адміністративно-фінансові і військові одиниці («сотні») на чолі з невеликими містечками. Сільськогосподарська округа, яка здавна тяжіла до них, займала територію близько 15—20 км у радіусі.

В останні роки, завдяки суцільному археологічному обстеженню окремих регіонів, зокрема межиріччя Дніпра і Десни, вдалось отримати достатньо повне уявлення про характер їх поселенської структури. На площі понад 2 тис. км2 виявлено 24 городища і 120 неукріплених селищ IX—XIII ст. Розміри останніх значні — від 2—3 до 10—12 і навіть 17 га. У середньому на одне укріплене поселення припадає п’ять — шість неукріплених. На карті неважко помітити їх своєрідне кущове розташування, і сільські поселення немов би групуються довкола свого соціально-економічного центру — замку.

Давньоруські князі, будучи верховними власниками землі, мали право на певну долю додаткового продукту з підвладної території, який вилучався через систему податків. Крім цього, вони також мали власні господарства-вотчини, які в літопису одержали назву «жизнь». Розповідаючи про пограбування 1147 р. в Путивлі та Ігоревому сільці, літописець уточнює, що постраждали не всі села, а тільки князівські: «А жизнь есмы его (Ігоря. — П. Т.) взяли, а имѣнье его раздѣлилъ»[656]. У статті 1148 р. йдеться про розорення великим князем Ізяславом Мстиславичем доменіальних володінь чернігівських князів в околицях Чернігова і Любеча: «И пожьже села ихъ о ли до Боловоса», нача Изяслав молвити: «се есмы села ихъ пожгли вся и жизнь ихъ всю... а поидемъ к Любчю, идеже ихъ есть вся жизнь»[657]. Зауваження літопису про те, що разом з селами згоріла і «вся жизнь» чернігівських князів, свідчить про знаходження тут таких же князівських дворів-господарств, які були пограбовані роком раніше під Путивлем.

Судячи з повідомлень Іпатіївського літопису 1158 р. про дар волинського князя Ярополка Ізяславича Печерському монастирю, його «жизнь» — доменіальні володіння — знаходилась як на Волині, так і біля Києва.

За певних загальних закономірностей формування князівських доменів у кожній землі мало і свої особливості. В одних землях до князівського домену входила більша частина території князівства (Київська, Чернігівська, Переяславська, Рязанська, Суздальська), в інших його складання наштовхувалось на сильний опір місцевого боярства (Галицька).

Крім князівських, велике значення у господарському житті Русі мали двори бояр, представників вищої адміністрації. Найбільшими зосередженнями землеволодільців були Київ, Чернігів, Переяслав, Галич та інші столичні міста. Давньоруська земельна знать, проживаючи у містах, мала якнайтісніший зв’язок з помістями (з часом — вотчинами) в селах. Наявність родових володінь у землях засвідчують патронімічні назви сіл, які були похідними від прізвищ київських, чернігівських, галицьких та інших бояр. Про боярські села говорять і літописи. Під час походу 1146 р. великого київського князя Ізяслава Мстиславича на Чернігів були пограбовані «... домы дружины Игоревы и Всеволожь, и села и скоты, взяша именья много в домехь»[658].

Високу концентрацію землеволодільців у містах засвідчує стаття 1208 р., в якій йдеться про гострий соціально-політичний конфлікт у Галичині. Князі Ігоровичі, що правили там, вирішили покінчити з непокірними боярами за допомогою фізичного знищення: за короткий час було вбито 500 великих бояр, інші розбіглись. Якщо припустити, що тут мова йде не лише про власне галицьких бояр, але й перемишльських, Звенигородських, теребовльських, бояр інших центрів Галичини, то і в цьому разі їх кількість досить значна. Утримуючи в своїх руках фактично всю землю, галицьке боярство являло собою одну з головних політичних сил землі. Певне уявлення про його реальне економічне становище дає літописна стаття, що розповідає про антибоярські санкції Данила Галицького. Захопивши двір Судислава Бернатовича, князь узяв «вино и овоща, и корма, и копии, и стрѣлъ, пристраньно видити»[659].

Способи утворення крупного боярського землеволодіння були різними: експропріація земель общинників шляхом силового захоплення, освоєння нових земель, їх купівля, князівські пожалування за службу. Відповідно до змін у поземельних відносинах змінювалось і давньоруське законодавство. «Руська Правда» утримує ряд норм, у яких послідовно проводиться різниця правового статусу майна смерда і боярина. «Аже смерд умреть, то задницю князю; аже будуть дщери у него дома, то даяти часть на не; аже будуть за мужемь, то не дасти части им... Аже в боярах, любо в дружине, то за князя задниця не идет, но оже не будет сынов, а дщери возьмуть».

Зміст цих постанов полягає в обмеженні прав спадщини смердів, дочки яких не розглядались правонаступниками, тоді як боярські дочки володіли всіма правами на батьківське помістя.

У XI—XIII ст. дрібними землевласниками ставали дружинники, яких князі і бояри наділяли землею і селами за військову службу. З них поступово формувався стан дворян.

Великим землевласником була Руська православна церква. «Уставом» Володимира Святославича церкві надавалась десяті частина податкових надходжень. Пізніше, як свідчать князівські грамоти Мстислава Володимировича, Всеволода й Ізяслава Мстиславичів Юр’євому і Пантелеймоновому монастирям Новгорода, а також статути Ростислава Мстиславича й Андрія Боголюбського, церкві передавались у володіння великі земельні наділи. Села Києво-Печерського монастиря згадуються уже в ранній період його історії. Близько 1087 р. князь Ярополк передав у власність цього монастиря «всю жизнь свою Небльськую волость, и Деревьскую, и Лучьскую и около Киева». Аналогічні дари відписала монастиреві й дочка Ярополка: «А по своем животѣ вда княгини 5 сел исъ челядью и все да и до повоя»[660]. Великим землевласником були Київська митрополія, єпископії земель, крупні монастирі. Літописна стаття 1229 р. Московського літописного зводу повідомляє, що єпископ Ростовський Кирил був багатий «зѣло кунами и селы и всем товаромъ и книгами»[661].