Розділ «Частина друга Київська Русь»

У «Повісті минулих літ» містяться згадки про данину, що збиралась у східнослов’янських землях від окремого будинку — «диму». «А козари имаху на полянах, и на сѣверѣх, и на вятичѣхъ имаху по бѣлѣ и вѣверицѣ от дыма»[644]. Подимна данина з часом трансформувалася в поземельну — від рала або плуга. Про неї згадує літопис під 964 і 981 роками. Перемігши в’ятичів, Володимир Святославич «възложи на ня дань от плуга», яку вони давали і його батькові. Це могли бути як хутряний, так і грошовий податки. Наприкінці X ст. важливим джерелом князівських прибутків були «віри» — штрафи за скоєні злочини. Володимир хотів запровадити смертну кару, але єпископи і старці порадили йому брати штрафи, які використовувались на утримання дружини. «Рать многа: Рже вира, то на оружьи и на коних буди»[645]. Віри стали своєрідною формою експлуатації місцевого населення, яке, відповідно до «Покону вірного», зобов’язувалось надавати князівським чиновникам продуктові і грошові подарунки.

Київ. Церква Богородиці Пирогощої. 1130-ті рр.

Трірський псалтир 1078—1087 р. Мініатюра, що зображує володимиро-волинського князя Ярополка та княгиню Ірину.

Чернігівська обл. Хрест-енколпіон ХІІ—ХІІІ ст. із зображенням св. Константина.

Серед численних повинностей давньоруського населення був і так званий повоз, відомий з X ст. У літописній статті 984 р., в якій йдеться про перемогу Володимира над радимичами, зазначається: «И платят дань Руси, повозъ везуть и до сего дне»[646]. Уточнення терміна «повоз» у літописі немає, але на підставі аналізу попередніх даних дослідники дійшли висновку, що він означав державну повинність — постачання коней і транспорту для потреб князя і його адміністрації[647].

Ще однією повинністю сільського населення було будівництво міст і їх укріплень. Сил міських жителів для цього не вистачало, а тому до роботи залучалось населення підвладної місту округи. Конкретні вказівки на це утримуються у літописах пізньосередньовічного періоду, але немає сумніву, що вони відобразили явище, яке мало місце ще в давньоруські часи.

Поширеною формою експлуатації були відробітки. Їх значення у феодальному господарстві зростало в міру розвитку і збільшення попиту на продукцію сільського господарства. Розвиток торгівлі і ремесла, зростання міського населення ставили перед сільським господарством, і передусім землеробством, завдання значно збільшити товарне виробництво. Князі і бояри у своїх володіннях організовували господарства, які виробляли сільськогосподарську продукцію для продажу.

Поряд з продуктовою даниною і відробітками феодально залежне населення платило грошову данину. Остання, засвідчена писемними джерелами X ст., пізніше стала поширеною формою ренти. Про рівень її розвитку у XII ст. дає уяву жалувана грамота 1150 р. смоленського князя Ростислава Мстиславича монастирю. У цій грамоті згадується близько 30 сіл і волостей, які мусили виплачувати грошову данину в розмірі 800 гривень; десята частина її віддавалась на користь смоленської єпископії.

Форми феодальної експлуатації, які визначались рівнем розвитку виробництва, у свою чергу впливали на економічне становище суспільства. Характерною рисою Київської Русі були швидкі темпи соціально-економічного розвитку. З IX по XI ст., тобто за порівняно короткий історичний час, вона досягла значних успіхів у розвитку господарства, міст, культури. Серед пояснень цього феномена мали місце й такі, які все зводили до впливів зовнішніх чинників. Так з’явились різні теорії про впливи і запозичення, зокрема хозарська, норманська.

Дійсною ж причиною високих темпів розвитку Київської Русі були сприятливі соціально-економічні умови, що визначалось більш доцільною, порівняно з рабовласницькою, формою феодальних відносин.

За натуральної і особливо грошової ренти виробник віддавав власному господарству весь свій робочий час. У нього був стимул для пошуку раціоналізації виробництва, удосконалення знарядь праці і максимальної віддачі фізичних зусиль.

Глава 3

Феодальне землеволодіння

Феодальна земельна власність на Русі засвідчена писемними джерелами починаючи з IX ст. Феодали були зв’язані між собою системою васальних відносин, заснованих на ієрархічній структурі феодального землеволодіння. Найбагатшими на Русі були давньоруські князі. Великий київський князь вважався верховним власником землі і держави. Залежні від нього удільні князі володіли окремими землями — Чернігівською, Переяславською, Волинською, Галицькою та ін. Князі волосні, у свою чергу, володіли меншими земельними округами. Бояри — окремими містами і селами.

Уже в X ст. формувалась великокнязівська вотчина, або доменіальні володіння. Після походу княгині Ольги 946 р. у Древлянські землі відбувся переворот у поземельних відносинах. Місцеві старійшини-землевласники були позбавлені своїх наділів, а їх місце посіла адміністрація Ольги. У Древлянській землі виникли великокнязівські доменіальні володіння[648]. «И йде Вольга по Дерьвьстѣй земли съ сыномъ своимъ и съ дружиною, уставляющи уставы и уроки; и суть становища еѣ и ловища»[649]. Наступного року великокнязівський домен розширився за рахунок володінь в інших землях. «Иде Вольга Новугороду, и устави по Мьстѣ повосты и дани и по Лузѣ оброки и дани; и ловища ея суть по всей земли, знамянья и мѣста и повосты... и по Днѣпру перевѣсища и по Десѣ, и есть село ее Ольжичи и доселе»[650].

Літописна стаття 996 р., у якій розповідається про завершення будівництва Десятинної церкви, не лишає сумніву в тому, що великокнязівський домен на цей час цілком визначився. Володимир Святославич виділив на утримання святої Богородиці десяту частину прибутків від «имѣнья моего и отъ градъ моихъ». У «Сказанні про князя Бориса і Гліба» утримуються відомості про володіння Святополка.

З кінця X ст. почалось формування доменіальних володінь удільних князів. Цьому сприяла адміністративна реформа Володимира, в результаті якої всі найбільші давньоруські землі передавались в управління його синам. Володіння ці, звичайно, були умовні, їх міг відібрати або замінити великий київський князь кожної миті, але породжували вотчинні претензії. На перших порах реалізувались вони лише Полоцьком. Віддані Володимиром Святославичем сину Ізяславу місто це і земля надовго закріпились за його родом. Після Любецького з’їзду (1097) вотчинне право поширилось на Чернігів, Володимир, Перемишль та ін. Відоме положення з’їзду «каждо да держить отчину свою» вказує не на початок князівсько-вотчинного порядку на Русі, а на його юридичне закріплення, визнання недоторканності отчих спадщин.

У реальному житті все було значно складніше. Вотчинним правом на володіння землею користувались лише ті князі, до яких переходила від батька влада — князівський стіл. Ізгої, які позбавились столів, втрачали не тільки владу, але й волость. Отже, доменіальні володіння на Русі становили певні сільськогосподарські округи, закріплені не стільки за князівським родом, скільки за князівським столом[651].

Розміри земельної ренти князям були досить великими. Рента стікалась у міста і матеріалізувалась там у князівських палацах, храмах, предметах розкоші, озброєнні дружини. Тільки десятої частини надходжень від доменіальних володінь Володимира Святославича виявилось достатньо, щоб побудувати один з найбільших храмів Русі — Десятинну церкву. Концентрація князівської данини Лівобережжя у Чернігові після поділу Русі 1026 р. дала можливість Мстиславу Володимировичу розгорнути велике будівництво міста, у тому числі кафедрального собору св. Спаса. Святослав Ярославич, за свідченням «Києво-Печерського патерика», пожертвував на будівництво Успенської церкви Печерського монастиря 100 гривень золотом. Князі Володимир Святославич, Ізяслав і Всеволод Ярославичі, Володимир Мономах, Всеволод Ольгович, Святослав Всеволодович, Ярослав Осмомисл та ін. були засновниками монастирів і фундаторами храмів.

Місцем концентрації прибутків від обширних доменіальних володінь були князівські садиби. Коли повсталі 1068 р. кияни заходились грабувати великокнязівську резиденцію Ізяслава Ярославина, там було «бещисленное множество злата, и серебра, и кунами, и скорою»[652].