Розділ «Частина друга Київська Русь»

Розквіт Галицького князівства припадає на час правління Ярослава Осмомисла (1152—1187). На шляху до свого визнання йому довелось зіткнутись зі значними труднощами. Головна з них — боротьба з боярством, яке не хотіло примиритися з втратою свого переважного впливу на справи князівства. У 1153 р., не дотримавши слова, даного великому князю, Ярослав змушений був вступити у воєнний конфлікт з Ізяславом. У битві під Теребовлем галицькі війська зазнали поразки. Князь Ярослав у ній участі не взяв, оскільки бояри, посилаючись на його молодість, заборонили йому з’являтись на полі бою. Не виключено, що справжньою причиною неучасті Ярослава у битві було те, що бояри не довіряли йому, адже знали, як він нещодавно клявся у вірності Києву. Серйозний конфлікт між галицьким боярством і Ярославом Володимировичем виник близько 1159 р. Незадоволені крутою вдачею князя, бояри вирішили запросити на князівський стіл його двоюрідного брата Івана Берладника, який перебував тоді у Києві і разом зі своїм заступником Ізяславом Давидовичем готувався до походу на Галич. Літопис так розповідає про ці події: «Том же лѣтѣ поча рать Изяславъ Давыдовичъ на Ярослава на Галичьского, ища волости Иванови Ростиславичю, рекшему Берладнику: слахуть бо ея к нему Галичане, величе, ему всѣсти на конѣ и тѣмъ словемъ поущивають его к собѣ, рекуче: «толико явишь стягы, и мы отступимъ отъ Ярослава».

У 1187 р. Ярослав Осмомисл помер, залишивши галицьким князем не законного сина Володимира, а позашлюбного сина Олега «Настасьича». Таке рішення Осмомисла поклало початок новій міжусобиці, яка ледве не призвела до повного політичного занепаду Галицької землі. Головною дійовою особою наступних подій знову виступило галицьке боярство. Незважаючи на клятву Ярославу, бояри вигнали Олега із Галича і запросили Володимира, очевидно, сподіваючись, що, здобувши від них галицький стіл, він слухняно буде виконувати їх волю. Володимир, однак, повів себе інакше. Як відзначає літопис, він «любезнивъ питию многому, и думы не любяшеть о мужми своими». Це досить швидко призвело до конфлікту з боярами, які після переговорів з Романом Мстиславичем разом виступили проти Володимира. «Мужи же Галичскые приимше съвѣть Романовъ, совокупивше полкы своя и утвердившеся крестомъ, и восташа на князь свои». Володимир, «поимавъ злато и сребро много с дружиною, и жену свою поимя, и два сына», втік в Угорщину. За допомогою угорського короля він намагався повернути стіл, але мети своєї не досяг. Король Бела III, захопивши Галич, віддав його своєму сину Андрію, а Володимира вивіз до Угорщини й ув’язнив.

У 1189 р. Володимир Ярославич утік з угорського полону, «из Угоръ, из вежѣ каменое», і звернувся по допомогу до Фрідріха І Барбароси. Імператор погодився допомогти галицькому князю, за що останній мав щорічно виплачувати контрибуцію 2 тис. гривень сріблом. Підтримка імператора, а також польського короля Казимира, забезпечила Володимиру повернення Галича, де він просидів ще десять років.

Зі смертю Володимира (1199) династія Ростиславичів припинила своє існування, а західні землі Русі остаточно втратили свою політичну незалежність. За князювання Романа Мстиславича Галицька земля об’єдналась з Волинською і Київською. У його руках зосередилась величезна територія південно-західних давньоруських земель.

Переможні походи дружин Романа на Литву, Польщу, Угорщину й половців створили йому і князівству високий міжнародний авторитет. У Галицькій землі знайшов теплий притулок візантійський імператор Олексій Ангел, вигнаний у 1201 р. племінником Олексієм Ісаковичем. У 1204 р. папа римський Інокентій III запропонував Роману Мстиславичу королівську корону. Після смерті Романа (1205) західні землі Русі знову вступили в смугу князівсько-боярських міжусобиць.

Стара земельна знать, намагаючись обмежити права своїх князів, вела з ними постійну боротьбу, чим сприяла посиленню міжусобиць, а нерідко — й іноземній окупації. Найбільшої гостроти боротьба феодальних угруповань західних земель Русі досягла за малолітніх синів Романа Мстиславича — Данила і Василька. З волі галицьких бояр Данило успадкував батьківський стіл у чотирирічному віці, але був на ньому недовго. Зрозумівши, що під натиском Рюрика й Ольговичів галицькі бояри готові відступитися від Данила, вдова Романа разом з дітьми втекла до Володимира — своєї вотчини.

Через деякий час над малолітніми Романовичами і в батьківському Володимирі зібрались хмари. Княгиня знову змушена була втікати. На цей раз вона з дітьми знайшла притулок у Польщі. На володимирському столі сів Святослав Ігорович.

Галицько-Волинське князівство розпалось на уділи — Галицький, Звенигородський і Володимирський. Це дало можливість Угорщині, в якій при дворі короля Андрія Н виховувався юний Данило, постійно втручатися в галицько-волинські справи, а незабаром й окупувати західноруські землі. Відбулося це 1209 р., коли галицькі і волинські бояри відступились від Ігоровичів й позбавили їх столів. Запрошені ж до Галича угорці поводились не як союзники галицьких бояр, а як завойовники: вони чинили насильство і над простими людьми, і над боярами. Це примусило бояр тепер уже просити допомоги у Ігоровичів. У 1210 р. угорці були вигнані із Галицької землі, а князі Володимир, Роман і Святослав зайняли відповідно галицький, Звенигородський і перемишльський столи.

Переконавшись, що могутні й свавільні галицькі бояри, незважаючи на їх обіцянки і клятви, ніколи не примиряться з другорядною роллю в управлінні князівством, Ігоровичі вчинили жорстокі розправи. За короткий час вони знищили близько 500 знатних бояр, багато їх втекло до Угорщини. Терор не дав бажаних результатів, а, навпаки, призвів до нової іноземної інтервенції.

У 1211 р. галицькі бояри у супроводі угорських і польських військ вторглися у Галичину, стратили Ігоровичів, а на галицький стіл урочисто посадили Данила Романовича. Щоб мати необмежений вплив на малолітнього князя, група бояр на чолі з боярином Володиславом вислала із Галича його, матір. Цією ситуацією вирішив скористатися угорський король Андрій II, який 1212 р. ввійшов у Галич, закував Володислава і всіх його спільників у кайдани й відправив до Угорщини. Не встигли угорці відійти до своєї землі, як галицькі бояри, очолювані братами Володислава Яволодом і Ярополком, знову підняли заколот проти Данила і його матері. Отримавши від прихильних белзьких бояр Гліба Потковича і братів Івана й Сбислава Станіславичів повідомлення, що до Галича поспішає запрошений боярами Мстислав Пересопницький, княгиня з Данилом утекла до Угорщини, а потім — знову до Польщі. Через деякий час за допомогою польського князя Лешка вона повернулася на Русь, але отримала не Галич і Володимир, на які мали право її сини, а Кам’янець, Тихомль і Перемишль.

У 1212 р. угорський король звільнив Володислава з полону і той, зібравши багато воїнів, пішов на Галич і зайняв його. Мстислав побачивши королівське військо, втік з Галича. Уперше за багатовічну історію Русі боярин привласнив собі князівський титул: «Володиславъ же воѣха в Галичъ, и вокняжися и сѣде на столѣ». Це викликало обурення не лише князів, але й феодальної верхівки. Проти узурпатора князівського престолу виступили Мстислав Пересопницький, Олександр Володимирський, Всеволод Белзький, Данило Романович, під знамена якого зібрались всі бояри його батька, а також Лешко Краківський. У битві на р. Бобриці Володислав зі своїми союзниками чехами й угорцями був розгромлений і відступив до Галича. Спроба князів вибити його звідти завершилася невдачею. Щоправда, того ж року Галич захопили поляки й угорці, які посадили Володислава у в’язницю, де він і помер.

Під приводом того, що на князівському столі не може сидіти боярин «не есть лѣпо боярину княжити въ Галичи», Лешко Краківський запропонував угорському королю Андрію II посадити в Галичі королевича Коломана. Умовою було одруження його на дочці Лешка. Андрій II погодився. П’ятирічний угорський королевич, який на прохання батька отримав від папи римського королівський титул, став галицьким князем. Перемишль відійшов до володінь Лешка Краківського, а Данило Романович замість Галича одержав Володимир-Волинський.

Так, волею феодалів Галицьке князівство було втягнуто в глибоку кризу, із якої не могло вийти упродовж багатьох десятиріч. Його землями розплачувались бояри зі своїми іноземними союзниками за допомогу в боротьбі з князями, воно стало ареною, де зводили між собою рахунки правителі сусідніх країн, а також предметом політичних маніпуляцій римської церкви. Навіть під загрозою повної втрати Галичиною політичної незалежності й перетворення її на придаток Угорщини і Польщі земельні магнати не могли змінити свою політику. Боярство то запрошувало на галицький стіл давньоруських князів, зокрема Мстислава Удатного і Данила Романовича, то організовувало проти них змови й віддавало Галич до рук угорського короля Андрія та його сина Коломана.

У 1219 р. повсталі народні маси вигнали Коломана із Галича. У ньому до 1228 р. князював Мстислав Удатний. Після його смерті Галич на деякий час знову потрапив під владу угорського короля, але 1229 р. Данило Романович за підтримки галичан звільнив місто. Щоправда, і цого разу він зіткнувся з сильною боярською опозицією. Під час засідання думи бояри вирішили підпалити палац і вбити князя. Коли ж брату Васильку випадково вдалося відвернути здійснення цього підступного плану, бояри вдалися до іншого. Вони запросили Данила на обід у Вишню, щоб там його вбити. Посол тисяцького Дем’яна попередив князя: «Яко пиръ ти золъ есть, яко свѣщано есть безбожнымъ твоим бояриномъ Филипомъ и брату чадомъ твоимъ Олександромъ, яко убьену ти быти». Розгніваний Данило наказав схопити 28 бояр, але стратити їх не наважився. Очевидно, ще свіжою була в пам’яті сумна доля князів Ігоровичів.

І все ж покінчити з незалежним і сильним земським боярством, сепаратистські тенденції якого завдавали стільки горя Галицькій землі, можна було лише шляхом встановлення сильної князівської влади. На вічі в Галичі, яке Данило скликав після розкриття боярської змови, соцький Микула дав князю пораду, яка визначила всю його подальшу політику: «Господине! Не погнетши пчелъ меду не ѣдать». Але до монголо-татарської навали Данило так і не подолав боярської опозиції, яка не була настільки організованою і зрілою, щоб перетворити Галицьку землю на боярську республіку, але мала достатньо сил, щоб організовувати безкінечні змови і бунти проти князів.

Розділ IV

Соціально-економічний розвиток Русі IX—XIII ст.

Глава 1

Станово-класова структура давньоруського суспільства

Давньоруська держава з центром у Києві відкрила новий — феодальний період в історії східних слов’ян і ряду інших народів Східної Європи. Вони минули в своєму розвитку рабовласницьку формацію в її класичному вияві; на базі розкладу первіснообщинного ладу в них формувався феодалізм. Період становлення ранньофеодальних структур припадає на IX—X ст. Головними серед них були: утворення Київської держави, прийняття християнства, утвердження феодального способу виробництва.