Розділ «Частина друга Київська Русь»

Глава 6

Галицьке князівство

Формування Галицького князівства відбувалося приблизно в тих же умовах, що і всієї Давньоруської держави. В його історії мали місце невпинне прагнення галицьких князів до зміцнення своєї влади і сепаратистські тенденції князів і боярства, нескінченна боротьба претендентів за Галич і народні рухи, злети і падіння могутності Галичини. Упродовж XII — першої половини XIII ст. на історичній арені виступали такі державні діячі Галицької землі, як Владимирко Володаревич і Ярослав Осмомисл, Роман Мстиславич і Данило Романович, які в складних умовах політичної роздробленості Давньої Русі високо тримали авторитет свого князівства.

На північному сході Галицьке князівство межувало з Волинню, на сході — з Київською землею. Рубіж між ними проходив верхів’ями Горині, Случі і Південного Бугу. Колонізація південних земель розпочалась ще наприкінці XI ст. Спочатку була освоєна територія по верхній і середній течії Дністра, де літопис називає такі пункти, як Галич, Тисмяниця, Онут, Кучельмин, Кобин, Бакота, Ушиця. Пізніше до Галицького князівства відійшли землі, розміщені у верхів’ях Пруту, а з другої чверті XII ст. у політичну й економічну залежність від Галича потрапили землі Дністро-Дунайського пониззя. Тут виникло оригінальне за своєю політичною структурою Берладське князівство з багатомовним торгово-промисловим населенням, зосередженим у містах Берладі, Білгороді, Черні, Яському торзі на Пруті, Романовому на Молдові, Сочаві, Сереті, Галаці, Бані та ін. Спочатку в них сиділи посадники Василька Ростиславича, а потім і Володимира Мономаха. Про це свідчить літопис: «В се же лѣто (1116. — П. Т.) князь великий Володимеръ посла Ивана Войтишича, и посажа посадники по Дунаю». У другій чверті XII ст. Берладь здобула статус князівського міста, і там час від часу сидів Іван Ростиславич. У боротьбі за Галицький стіл цей князь не раз користувався підтримкою берладської вольниці.

Сусідами Галицької землі (Червенщини) на заході були Польща й Угорщина. Кордон між ними проходив від гирла Сану по вододілу рік Вислока і Вислоки, далі — по Карпатському хребту до Семиграддя і по Серету до Пониззя. Карпатські гори були тим русько-угорським порубіжжям, яке періодично належало то одній, то іншій стороні. Характерно, що давньоруські літописці називають їх горами «Угорськими», а угорські — «Руськими». До складу Галицького князівства входила також Закарпатська Русь. Південно-західні рубежі Галичини знайшли надзвичайно образне визначення в «Слові о полку Ігоревім», де зазначається, що полки Ярослава Осмомисла «подпирают горы Угорские», а сам він «закрыл ворота Дунаеви».

Основними центрами Галицької землі були Перемишль, Звенигород, Теребовль і Галич. У різні періоди історії Галичини значення їх було неоднаковим.

Перемишль — одне з найдавніших міст Галицької землі — виник на правому березі Сану при впадінні в нього Багри. Тут здавна пролягав торговельний шлях із Регенсбурга через Прагу і Краків на Русь, на якому і виросло це прикордонне місто. Маючи досить сильну фортецю, Перемишль слугував західним форпостом землі, на околицях якого неодноразово відбувались битви галичан з ворогами, зокрема з угорськими феодалами. Після смерті Ростислава Звенигородського Перемишль, в якому сидів молодший брат Ростислава Владимирко, фактично став столицею Галицької землі і лишався нею до 1141 р. У наступні роки місто було наділом молодших членів галицької князівської династії і значним церковним центром. Першу згадку про перемишльського єпископа знаходимо в літопису під 1220 р., хоча заснування єпископства відбулося, очевидно, у більш давні часи. 1240 р. перемишльський владика разом з воєводою Костянтином Рязанським брав участь у змові проти Данила Романовича, за що зазнав жорстокого покарання.

Літопис, розповідаючи про розгром і пограбування двору єпископа дворецьким Данила Андрієм, змальовує його як великого феодала: «Андрѣй же не удоси его, но удоси владыку и слуги era разѣграби гордые, и тулы ихъ бобровае радра и прилбицѣ ихъ волъчье и боръсуковые раздраны быша: словутьного пѣвца Митусу, древле за гордость не восхотѣвшу служити князю Данилу, раздраного акы связаного приведоша, сирѣчь, яко же рече Приточникъ».

Навколо Перемишля розміщувались міста-фортеці Любачев, Ярослав, Сан, які займали важливі стратегічні позиції на західних рубежах Галицької землі.

Звенигород стояв на тому ж торговельному шляху, що й Перемишль, і займав надзвичайно вигідну позицію на вододілі двох басейнів — Бузького й Дніпровського. На невисокому підвищенні, з усіх боків оточеному болотистою заплавою р. Білки, знаходився замок, якого жодного разу не захоплювали вороги. У 1144 р. від Звенигорода змушений був відступитись київський князь Всеволод Ольгович. Ще раніше в аналогічній ситуації виявився князь Ростислав Володаревич, який хотів позбавити Звенигородського столу брата Володимира. У XI—XII ст. Звенигород був значним торгово-ремісничим і культурним центром Галицької землі. В його околицях літопис називає Городок, який відігравав роль фортеці на шляху до Галича, а також Львів, швидке зростання якого незабаром позбавило Звенигород його значення.

Теребовль уперше згадується в літописі наприкінці XI ст., коли там сів молодший із Ростиславичів — Василько. Розміщений на притоці Дністра Сереті, Теребовль служив тим галицьким форпостом, звідки здійснювалась колонізація Дністро-Дунайського пониззя. У першій половині XII ст., коли піднісся Галич, Теребовль став уділом молодших галицьких князів. На початку XIII ст. у ньому сидів син Володимира Ігоровича Ізяслав.

Головним містом Галицької землі з 40-х років XII ст. став Галич. Його швидке зростання і розвиток зумовлювались вигідним географічним становищем. Ріка Дністер була важливим торговельним шляхом; крім того, в околицях Галича знаходились значні поклади солі. «Києво-Печерський патерик» розповідає, що під час війни київського князя Святополка Ізяславича з Володарем і Васильком у Київ припинився підвіз солі із Галича. «И не пустиша гостий из Галича, лодий с Перемышля, и соли не бысть во всей Руськой земли».

Галич мав могутню фортецю, розміщену на урвистому підвищенні між річками Луквою і Мозолевим Потоком. З півдня її оточували дві системи подвійних і потрійних земляних валів та ровів. Місто було також великим торгово-ремісничим і феодальним центром, монастирські і боярські садиби якого розташовувались уздовж лівого берега Лукви до самого Дністра. Тут, напевне, знаходилась і галицька пристань. На посаді й підгородді розміщувались ювелірні, гончарні, ковальські й склоробні майстерні, житла простих галичан, десятки храмів. Будучи великим єпископським центром, Галич швидко набув також значення культурного центру. В ньому написано відомий Галицько-Волинський літопис та інші писемні пам’ятки XII—XIII ст. За свідченням літопису, в Галичі мешкали і творили хитрий різьбяр по каменю Авдій, мудрий книжник Тимофій і гордий співець Мітуса.

Місто з білокам’яними храмами, оздобленими різьбленням і декоративною керамікою, з кам’яними й дерев’яними палацами, могутніми валами і дерев’яними стінами навколо центральної частини викликало захоплення сучасників.

Формування Галицького князівства розпочалось у другій половині XI ст. Цей процес пов’язаний з діяльністю засновника Галицької династії князя Ростислава Володимировича, онука Ярослава Мудрого. Щоправда, спроби Ростислава провадити незалежну політику не увінчались успіхом (під тиском великого князя Ізяслава він змушений був залишити Галицьку землю), але справу батька продовжили три його сини — Рюрик, Василько і Володар. Посідаючи князівські столи, відповідно перемишльський, теребовльський і Звенигородський, брати спільно протистояли намірам великих київських князів перетворити Галичину на домен Києва. За тридцятиріччя свого князювання в Галичині Василько і Володар Ростиславичі заклали підвалини майбутньої могутності цієї окраїнної давньоруської землі. Близько 1124 р. галицькими князями стали сини Василька і Володаря: Юрій та Іван Васильковичі сіли відповідно в Галичі й Теребовлі; Ростислав і Володимирко Володаревичі зайняли Перемишль і Звенигород. Поділ Галицької землі на чотири частини загрожував їй князівською міжусобицею, яка й розпочалася невдовзі.

Ініціатором її став Володимирко. Головний удар він направив проти брата Ростислава, який вважався старшим князем землі. Обидва заручились підтримкою своїх союзників: перший — угорців, другий — Васильковичів і київського князя Мстислава. З’їзд у Щирці, де бояри обох князів намагалися досягти мирної угоди, не дав бажаних результатів, і Ростислав виступив на Звенигород. Оволодіти міцною фортецею йому не вдалося, і він змушений був зняти облогу. Раптова смерть Ростислава наступного року розв’язала конфлікт. Володимирко об’єднав Перемишльську і Звенигородську волості, а коли 1141 р. не стало й обох Васильковичів, переніс столицю князівства до Галича. Він фактично став єдиним правителем Галицького князівства. Щоправда, на шляху Володимирка до єдиновладдя несподівано став його племінник Іван Ростиславич, наділений від Галицького столу Берладським князівством. У 1144 р. він зажадав і отримав Звенигород. Близько 17 років Іван Ростиславич, названий у літописі Берладником, вів із Володимирком, а потім і його сином Ярославом марну боротьбу за галицький стіл.

У 1144 р. київський князь Всеволод Ольгович з численним військом, до якого ввійшли і полки польського князя Владислава, виступив у похід проти непокірного Володимирка. Не маючи можливостей оволодіти добре укріпленою Звенигородською фортецею, де перебував князь, Всеволод повернув війська на Галич і Перемишль, чим змусив Володимирка піти на примирення і заплатити велику контрибуцію. Володимирко докладав усіх зусиль, щоб відвернути загрозу від Галичини, а тим часом галицькі бояри, скориставшись його відсутністю, вели переговори про запрошення на князівський стіл Івана Ростиславича. Іван зайняв Галич, але протримався там лише три тижні. Здійснивши невдалу вилазку з обложеного Володимирком Галича, він утік на Дунай, а потім до центральних земель Русі. У Києві Іван здобув прихильність Всеволода й отримав від нього В’ятицьку землю. Рішення київського князя викликало незадоволення Володимирка, й між ними почалася нова війна.

Аналізуючи конфлікт Володимирка і великого князя Всеволода, неважко помітити, що, хоча безпосереднім приводом до нього став Іван Берладник, справжні причини його лежали значно глибше. Всеволод Ольгович, здійснюючи політику об’єднання давньоруських земель, прагнув прибрати до рук і Галицьку землю, проти чого рішуче виступав Володимирко. Київські князі й надалі використовували ізгойство Івана Ростиславича в боротьбі з сепаратизмом Галича, але без особливих успіхів.

У 1146 р. Іван Берладник отримав в’ятицький уділ і служив (за 12 гривень золота і 200 гривень срібла) Святославу Ольговичу. Потім він перейшов на службу до Ростислава Смоленського, очевидно, сподіваючись на допомогу його брата Ізяслава, тоді великого київського князя, у боротьбі за Галич. Однак сподівання його не здійснились, і Берладник 1149 р. перейшов на бік Юрія Довгорукого. На вимогу Володимирка, який одружив свого сина Ярослава на дочці Юрія, останній ув’язнив Івана і тримав його в суздальській в’язниці. Незабаром Берладника відбив Ізяслав Давидович, який намагався в боротьбі за великокнязівський стіл нейтралізувати Ярослава Осмомисла. У 1158 р. через Берладника виник майже всеєвропейський конфлікт; його видачі від Ізяслава Давидовича вимагали Ярослав Осмомисл, Ростислав Смоленський, Мстислав і Ярослав Ізяславичі, Святослав Всеволодович, угорський король і навіть польські князі. Іван Ростиславич залишив Київ і вирушив на Дунай, звідки на чолі шеститисячного війська виступив на Галич. Під Ушицею на його бік почали перебігати смерди і холопи, й лише зрада половців, яким Берладник заборонив грабувати і вбивати руських, не дала можливості оволодіти цією галицькою фортецею. Похід Ізяслава Давидовича на Галич завершився тим, що він втратив великий стіл і разом з Берладником утік до Вирі. У 1161 р. обидва ізгої — київський і галицький — зійшли з історичної арени. Ізяслав Давидович загинув у битві під Білгородом, а Іван Ростиславич помер від отрути в далекому візантійському місті Салоніки.

Після смерті Всеволода Ольговича Володимирко продовжив боротьбу з його наступником Ізяславом Мстиславичем, для чого уклав воєнний союз з Юрієм Довгоруким. За роки князювання (1141— 1152) Володимирку вдалося подолати опір не лише князів-претендентів на галицький стіл, але й місцевого боярства, зокрема галицького, яке здавна мало міцні позиції.