Розділ «Частина друга Київська Русь»

Кордон між Волинню і Галичиною до їх об’єднання проходив від р. Сана по р. Любачівці до верхів’я Західного Бугу і далі до верхів’їв Горині і Серету. Крайніми волинськими містами тут були Броди, Кременець. Південні рубежі Волині не були стабільними. Вони то опускались до лінії Любачева, Божська і Пліснеська, то піднімались до Белза і Перемишля. До речі, волинські князі із династії Ізяславичів взагалі погано піклувались про ці землі. Вони розглядали Волинь як резерв у боротьбі за Київ, а ставши великими князями, вважали її своєю далекою вотчиною. Безперечно, за таких обставин Волинь не могла мати певних стабільних кордонів. Лише після Романа Мстиславича волинські князі розпочали збирати свої землі і стали більше цікавитися справами своїх сусідів, ніж далеким Києвом.

Волинська земля отримала свою назву від давнього її центра — м. Волиня на Бузі. Уже з початку XI ст. він зійшов з історичної арени і поступився місцем новому стольному місту Володимиру, заснованому київським князем Володимиром Святославичем на р. Лузі майже в центрі Волинської землі, неподалік від Волиня.

Володимир являв собою велике місто і добре укріплену фортецю. Коли 1231 р. угорський король підійшов до нього, він, вражений побаченим, вигукнув, що такого міста немає навіть у німецьких краях. «Яко така градъ не изобрътохъ ни в нѣмѣчскыхъ странахъ». На стінах фортеці стояли воїни, у яких «блистахуся щити и оружници подобии солнцю». У 1260 р., коли хан Бурундай наказав зруйнувати ряд фортець Галицько-Волинської землі, Володимир тримався довше ніж інші міста. Василько, який виконував розпорядження Бурундая, відзначив, що «зане немощно бысть разметати вборзѣ его величествомъ, повелѣ зажечи». Всю ніч горіли укріплення столиці Волині. Бурундаю цього виявилось замало, і він наказав розкопати ще й вали міста.

Через укріплення в місто вело кілька в’їзних воріт, серед них — Київські і Гвідшині. Місто займало не лише трикутник між ріками Сточею і Лугом, але й простягалося вздовж лівого берега Луги. Тут знаходились монастирські садиби, двори князів і бояр. Літопис називає серед них П’ятидні, Хвалимичі, Житань, Бужковичі.

Про внутрішнє життя м. Володимира, археологічно майже не дослідженого, відомо мало. Це був великий торгово-ремісничий центр Волинської землі. Як свідчить літопис, у ньому в XIII ст. розміщувались торговельні колонії німців, сурожців, новгородців і євреїв. Досить високого розвитку тут досягли такі галузі ремесла, як зброярське, ювелірне, кам’янообробне, гончарне.

З часу свого існування Володимир став єпископським центром. У XII ст. Мстислав Ізяславич побудував кафедральний храм св. Богородиці, який до кінця XVIII ст. лишався головним собором Володимира. Крім того, літописи називають ще ряд храмів і монастирів, споруджених у місті впродовж XI—XIII ст. — церкву св. Дмитрія, монастирі Святогірський, св. Михаїла, св. Апостолів і т. ін. Таким чином, Володимир являв собою важливий центр православ’я, що за умов польсько-католицького сусідства мало велике значення.

Із міст, розміщених поблизу Володимира і які належали Володимирському князівству XII ст., слід назвати Любомль, Каменець, Червен — давню столицю Забужжя, яку Данило Романович переніс спочатку в Угровськ (де заснував єпископську кафедру), а потім у Холм.

Холм, заснований Данилом Романовичем близько 1237 р. на високій горі між р. Угоркою і невеликим струмком, повинен був відігравати роль волинського форпосту в боротьбі з литовцями і ятвягами. Пізніше Холм настільки зміцнів і виріс, що, коли холмський посадник Данило відмовився на вимогу Бурундая зруйнувати кріпосні стіни, останній не наважився брати місто силою.

Значним містом Волині був Белз. Він знаходився на р. Солокії, неподалік від впадіння її в Західний Буг, і був укріплений земляними валами. У XII ст. місто неодноразово згадується в літопису в зв’язку з князівськими міжусобицями. Починаючи з останніх десятиріч XII ст. до перших десятиріч XIII ст. Белз служив князівською резиденцією, щоправда, молодших волинських князів.

Багато міст Волині стояло по берегах Стиру і Горині — Луцьк, Божськ, Пересопниця, Дорогобуж, Перемишль, Кременець. Луцьк був давнім політичним центром слов’янського племінного об’єднання лучан. Ця обставина відіграла певну роль і в середині XII ст., коли із загостренням міжусобної боротьби він знову став центром значного наділу. Своє значення стольного міста Луцького князівства він зберігав до другої чверті XIII ст. Із літописних повідомлень XII— XIII ст. можна скласти уявлення про місто як значний воєнно-стратегічний центр Волинської землі. Оточений з усіх боків природними рубежами — водами рік Стиру і Глушця, Луцьк був неприступною фортецею. Галицько-Волинський літопис свідчить, що ще за князювання в ньому Ярослава Ізяславича або його синів тут була заснована єпископська кафедра. У зв’язку з цим, у місті розпочалось будівництво кам’яних соборів і монастирів, серед яких виділялась церква св. Дмитра і Жидичинський монастир з церквою св. Миколи. На околицях Луцька розміщувались князівські і боярські феодальні двори і села. У літопису згадується князівський двір «У гаю».

Пересопниця і Дорогобуж мали значення князівських столів Волинської землі були значними центрами Погориння, яке до другої половини XII ст. входило до складу Київської землі, а наприкінці XII — на початку XIII ст. — Волинської.

Південно-західні князівства Русі — Волинське і Галицьке — виникли не в результаті розпаду Київської Русі. На той час, коли на цю територію поширилась влада Києва, тут уже існували численні міста з пануючим класом феодалів, які змогли об’єднати землі, населені дулібами, тиверцями, хорватами, бужанами та іншими племенами.

Волинська земля традиційно мала тісні зв’язки з Києвом. З часу Ярославичів великі київські князі дивились на цю окраїнну давньоруську землю як на свою вотчину і не бажали віддавати її у спадкове володіння. Тому Волинь майже до середини XII ст. не мала власної династії князів; нею, як правило, безпосередньо управляли з Києва або час від часу на володимирському столі сиділи київські ставленики.

Ярослав Мудрий відіслав до м. Володимира свого сина Ігоря, а після того як Ігор 1057 р. був переведений до Смоленська, Волинь тривалий час взагалі не мала князя. У 1078 р. Всеволод Ярославич передав Володимир Ярополку, але додавши до цього столу ще й Туров, по суті, підкреслив однаковий їх статус підпорядкованості Києву. В особі Ярополка Всеволод бачив не самостійного князя, а свого намісника в далекій київській вотчині.

Політика великих київських князів щодо Волині і Галичини, природно, не знаходила підтримки серед місцевої земельної знаті, і вже з кінця XI ст. розпочалась її боротьба за відокремлення цих земель від Києва. Особливо сильну опозицію київському князю складали молодші сини Ростислава Володимировича, які в 90-х роках XI ст. за допомогою місцевого боярства розпочали об’єднання Галицької землі. Поділ південно-західних волостей Русі на Галичину, де сиділи Ростиславичі, і Волинь, яка відійшла до рук Давида Ігоровича, затверджений рішеннями Любецького з’їзду князів, зумовив певну специфіку їх подальшого політичного розвитку. Галицькі князі виявили тенденцію до формування незалежності князівства, волинські ж вважали свою вотчину тимчасовим володінням на шляху до київського столу.

Лише з часу князювання Ізяслава Мстиславича Волинь здобула статус спадкової вотчини і надовго закріпилась за його родом. Характер відносин Волині і Києва дещо змінився, але тісні зв’язки зберігались й надалі. Про це свідчили активна участь волинських князів у боротьбі за київський стіл, їх прагнення об’єднати Волинську і Київську землі.

Поряд з доцентровими тенденціями в політичному житті Волинського князівства мали місце і відцентрові. Вони визначились уже при перших Ізяславичах. У 1156 р. внаслідок посилення Луцького столу і претензій його князів на рівність з володимирськими на Волині виникла внутрішня міжусобиця. До переходу у Київ Мстиславу Ізяславичу вдавалося зберігати звання старшого князя землі, але пізніше, коли під натиском союзників Андрія Боголюбського він змушений був покинути київський стіл і повернутися на Волинь, його становище змінилося. За згодою з братом Ярославом, укладеною близько 1171 р., Володимирське і Луцьке князівства визнавались рівноправними і незалежними одне від одного.

Повідомлення про смерть Мстислава Ізяславича швидко долетіло до Новгорода, де сидів його старший син Роман. На нараді з волинською дружиною і новгородськими боярами він прийняв рішення негайно виступити на Володимир. «И сгадавше дружина, и рѣкоша ему: «не можемъ, княже, уже здѣ быти; а поиди къ братьи къ Володимири)». Роман зайняв володимирський стіл. Його молодші брати на той час уже сиділи в Белзі, Червені і Бресті. Незабаром Володимирське князівство поділилось на Володимирську і Белзько-Червенську волості. Луцьке князівство після смерті Ярослава Ізяславича перейшло до його сина Всеволода, але також розділилось на дві волості: Дорогобузьку і Пересопницьку.

Таким чином, в останній чверті XII ст. Волинь як певна політична одиниця стояла на порозі нового роздроблення. Процес виокремлення все менших уділів, здавалося, не можна було зупинити, оскільки численним нащадкам Ізяслава Мстиславича потрібні були князівські столи.

Але сталося навпаки. Протягом перших десятиріч XIII ст. спостерігається зворотний процес: Луцьке і Володимирське князівства спочатку відновили свою внутрішню політичну єдність, а потім об’єдналися під владою Романа Мстиславича і його найближчих нащадків.