Перший етап масової появи гунів у Європі відзначив Авзоній (помер після 395 р.), який говорив про «бродячі полчища хуні»[411]. У «Церковній історії» Єрмія Созомена наведено легенду, що датує рух гунів на захід 375 роком. «Одного разу сталося так, що бик, якого переслідував овод, перейшов через озеро, а за ним пішов пастух; побачивши протилежну землю, він повідомив про неї одноплемінників. Інші кажуть, що лань показала мисливцям цю дорогу, ледь покриту зверху водою»[412]. Дуже схожі свідчення про шляхи руху гунів у Європу наводить Зосим у «Новій історії», що датується V ст.: «їх називали унами; лишається невідомим, чи слід їх називати царськими скіфами чи визнати за тих кирпатих і безсильних людей, котрі, за висловом Геродота, жили по Істру, чи вони перейшли сухопутним шляхом із Азії в Європу»[413]. Потрапивши в Європу, гуни, розгромили аланів, які кочували від Прикаспійських степів до Дону. Останні за культурою та побутом були близькі до гунів, але, за свідченням Амміана Марцеліна, «з більш м’яким і більш культурним способом життя»[414]. Слідом за цим гуни розгромили Боспорське царство[415]. У степах Північного Причорномор’я вони, за свідченням Амміана Марцеліна, Созомена, Євнапія, Йордана, зустрілися з остготами, котрих було підкорено близько 375 р., відразу ж після смерті Германаріха. Як і алани, остготи, очолювані сином Германаріха Гунімудом, увійшли до складу гунського племінного союзу. Друга частина готів (вестготи) в 376 р. відійшла в Подунав’я[416]. Слідом за вестготами гуни, за свідченням Філосторгія і Зосима, дійшли до Фракії, спустошивши римські провінції[417]. Аналізуючи свідчення письмових джерел про гунів тих часів, П. Шафарик вказував, що одна частина гунів, яку очолював Ульд, у 400 р. воювала під Константинополем, друга частина під проводом Аспара в 424 р. була в Італії, третя під проводом Роіласа в 432 р. спустошила Фракію, останні, очолювані Руєм, з 420 р. перебували в Паннонії[418]. Риму вдалося зібрати сили і розгромити гунське військо. За свідченням Созомена, Ульд відійшов за Дунай, а основна маса різноплемінного гунського війська потрапила в полон[419]. Після цієї поразки стабілізація гунського об’єднання відбулася при Руї (V ст.). Приск Панійський повідомляє, що Руя (Руа) «наважився вести війну проти амілзурів, ітимарів, тоносурів та інших народів, що поселилися вздовж Істру і які мали союз з римлянами»[420].
Особливий розквіт гунського об’єднання наступає при Аттілі, який з 434 по 445 рр. правив разом з братом Бледою, а після його вбивства — одноосібно до смерті (454 р.). У цей час гуни відновлюють набіги на Візантію. В 447 р. вони спустошили Фракію й Іллірію, пограбувавши при цьому близько 700 міст і фортець, дійшли до Фермопіл і околиць Константинополя. Візантія уклала мир з Аттілою за рахунок відторгнення придунайських земель і збільшення данини, яку вона виплачувала раніше. Приск зауважує, що «могутність варварів виросла після того ще більше»[421].
Більшість учених гунами вважає народ, що утворився у II—IV ст. внаслідок змішування тюркомовних хунну і угорських племен Приуралля та Поволжя[422]. В часи Аттіли гунський союз включав у себе багато місцевих племен. Це роксолани, алани, герули, остроготи, гепіди, можливо, анти та ін. Серед гунських племен, за свідченням Приска Панійського та Йордана[423], найзначнішим було об’єднання акацирів, котрих М. І. Артамонов локалізував у степах Причорномор’я[424]. Кожен з цих народів мав своє управління.
Етнічну строкатість гунського племінного союзу підтверджують й археологічні дані. На території України відомо кілька десятків поховань гунського часу. Це поодинокі, переважно випадкові, знахідки з поруйнованих поховань, розташованих у Північному Причорномор’ї та Криму. Зокрема, ці знахідки з Новогригорівки та Новоіванівки Запорізької області, Нової Маячки, Раденська та Альошок на Херсонщині, Антонівки та Кубей на Одещині, на городищі Беляус у Криму.
На підставі краще збережених поховань можна констатувати, що їх виконано за різними обрядами, а це пов’язано з різноетнічністю захоронених. Поховання за обрядом інгумації із с. Кубей було здійснено в могилі з підбоєм, а кремації з Новогригорівки знаходились в ґрунтових ямах, над якими простежено залишки тризн. Інгумацію із Беляуса виявлено в ґрунтовій ямі прямокутної форми, яку було викопано в долівці більш раннього склепу. Кістяк орієнтовано головою на північ. Його супроводжували череп та ноги коня, численний інвентар.
Таким чином, порівняно короткий гунський період, що був насичений бурхливими подіями в степах Північного Причорномор’я та Криму, представлений невеликою кількістю різних поховальних пам’яток. Це інгумації в підбійних та прямокутних ямах, кремації, кострища під курганним насипом. Вони свідчать про строкатість етнічного складу гунського племінного об’єднання.
Таке велике племінне об’єднання не могло бути тривалим. У 451 р. Аттіла вторгся в Галлію, спустошивши на своєму шляху Мец, Страсбург, Вормс, Майнц та обложивши Орлеан. Але 15 червня 451 р. на Каталаунських полях війська гунів були розгромлені об’єднаними військами Західно-Римської імперії, вестготів, бургундів та ін. Могутність гунів після цього не відродилася. Багато племен вийшло з гунського об’єднання, що визначило його долю. Після смерті Аттіли його старшого сина було вбито, а молодші сини Ірнах та Денгізих із залишками гунів (аккатирів і кидаритів) кочували в степах Північно-Західного Причорномор’я і навіть воювали з імперією. Але невдовзі Ірнах був розбитий готами, слідом за ним зазнав поразки й Денгізих[425]. Залишки гунів увійшли в союз з аланами. У IV ст. вони зникають зі сторінок письмових джерел і як анахронізм іноді трапляються у пізніших авторів.
У наступні часи шляхом, прокладеним гунами, в степи Східної Європи ринула нова хвиля кочовиків. У 461—465 рр. «псевдоавари» посунули на захід савірів, кочів’я яких знаходилися в степах Передкавказзя і в європейських степах, а ті, в свою чергу, потіснили сарагурів, огурів і оногурів. Під тиском «істинних аварів», не пізніше VI ст. у степах Приазов’я та Північного Причорномор’я з’явилися савіри — сабіри, де до цього часу Прокопій і Агафій локалізували утігур і кутригур[426]. Перші проживали в Приазов’ї, а другі — в Причорномор’ї.
Про етнічну строкатість на півдні Східної Європи в ті часи говорять Йордан та Прокопій. У Йордана читаємо: «Над Понтійським морем місця розселення булгар, котрі досить прославились нещастям (які сталися) за гріхи наші. А там і гуни як найплідніший паріст із усіх самих сильних племен закипіли надвоє лютістю до народів. Тому що одні з них називаються альціагірами, другі — савірами, але місця їх поселень розділені: альціагіри — коло Херсони, куди жадібний купець ввозить багатства Азії; влітку вони бродять по степах, розкидаючи свої становища залежно від того, куди привабить їх корм для скотини; взимку ж переходять до Понтійського моря. Хунугури ж відомі тим, що від них іде торгівля шкірками гризунів, їх застрашила відвага численних мужів»[427]. Прокопій доповнює Йордана: «За Меотійським болотом і річкою Танаїсом більшу частину полів, що тут лежать, як мною було сказано, заселили кутригури — гуни. За ними всю країну займають скіфи і таври... а скіфами в ті часи називались усі тамтешні народи... Якщо йти з міста Боспора в місто Херсон, який лежить у приморській області і з давніх пір теж підкорений римлянами, то всю область між ними займають варвари із племені гунів»[428].
Глава 3
Авари
У зв’язку з експансією турок у Закаспій і внаслідок союзницьких дій аварів з кутригурами проти утігурів, в середині VI ст. у степах Північного Причорномор’я з’являються авари. В процесі руху аварів на захід до них приєдналися витіснені тюрками з Південного Приуралля племена огоругрів. Аварське об’єднання, що виникло на руїнах гунського союзу, включало в себе багато прийшлих і місцевих племен. За розмірами воно поступалося гунському об’єднанню, але було сильним союзом, ядро якого складали тюркомовні племена. Основними утвореннями, пов’язаними з аварами в Європі, були утрігури й кутригури, сабіри, а згодом і болгари. До їхнього союзу входили й місцеві землеробські народи, зокрема склавини. Багато інородців було в аварському війську. Серед бранців, захоплених візантійською армією під час походу проти аварів у 601 р., лише п’ята частина була представлена аварами, половину складали слов’яни, а останні були представлені «різними іншими варварами»[429].
У 567 р. авари в союзі з лангобардами розгромили гепідів і захопили їхні землі в Паннонії, де й заснували аварський каганат на чолі з ханом Баяном. Після цієї події немає згадок про аварів у Північному Причорномор’ї.
На сьогодні відомо близько півсотні поховань аварського часу, розташованих у степах Приазов’я, Північного Причорномор’я та в Криму. Це поховання біля сіл Ковалівка, Яблунія, Нова Одеса, Костогризово, Чорноморське, Христофорівка, Йосипівка, Сивашівка в Північному Причорномор’ї; Родионівка, Мала Тернівка, Аккермань, Великий Токмак, Олександрівка в Приазов’ї; Портове, Рисове, Богачівка в Криму та ін.
Переважна більшість з них — впускні в більш ранні кургани. Поховання було виконано за обрядом інгумації на спині з витягнутими руками й ногами, без певної системи в орієнтації.
Через уніфікацію кочівницької культури третьої чверті І тис. н. е. неможливо етнічно атрибутувати більшість досліджених поховань.
До складу аварського каганату входило багато племен та племінних об’єднань. На думку О. М. Бернштама, аварське суспільство складалося з жуаньжуаньського, тюркського (ефталітського), гунського та місцевого елементів[430]. Павло Діакон (VIII ст.) так писав про походження аварів: «Альбуін увійшов у вічний союз з аварами, котрі спочатку називалися гунами, згодом же по імені свого народу були названі аварами»[431].
У VII ст. починається занепад могутності аварів. У 626 р. вони потерпіли поразку від Візантії під Константинополем. Внутрішні усобиці, повстання слов’ян на чолі з Само, активні дії проти них франків, болгар та інших племен призвели до розпаду аварського каганату. Після створення 680 р. Болгарського царства на Дунаї влада аварів обмежувалася Паннонією, а після розгрому 791 р. Карлом Великим авари остаточно сходять з історичної арени.
На думку дослідників, саме в 70-ті рр. VII ст., після розгрому хозарами Великої Болгарії і втечі Аспаруха за Дунай, влада Хозарії поширилася на територію Північного Причорномор’я[432].
У соціально-економічному розвитку гунське та аварське суспільства перебували на стадії племінних об’єднань, економічну базу яких складало кочове скотарство. Амміан Марцелін так характеризував гунів: «У них ніхто не займається хліборобством і ніколи не торкається сохи. Всі вони, не маючи ні визначеного місця проживання, ні домашнього вогнища, ні законів, ні постійного способу життя, кочують по різних місцях, ніби вічні втікачі, з кибитками, в котрих вони проводять життя... Прийшовши на багате травою місце, вони розташовують у вигляді кола свої кибитки і харчуються по-звірячому; знищивши весь корм для тварин, вони знову везуть, так би мовити, свої міста, розташовані на підводах... Гонячи перед собою упряжки тварин і стада, вони пасуть їх»[433].
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба» автора Колектив авторів на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша Давні слов’яни та їхні сусіди“ на сторінці 38. Приємного читання.