Розділ «Частина перша Давні слов’яни та їхні сусіди»

Екстенсивні форми тваринництва вимагали розширення пасовищ. Нові кочовища були основним стимулом, що зумовлював рух кочовиків Азії у степи Східної Європи. Захоплення нових територій стимулювало укладення племінних союзів, що відповідало їх економічним та політичним інтересам.

Про соціальні відносини гунів Амміан Марцелін зазначає, що вони «обмірковують важливі справи «всі разом» і «не підкоряються владі царів». «Якщо трапиться роздумувати про серйозні справи, вони всі разом радяться в тому ж звичайному порядку. Вони не підкоряються строго владі царя, а задовольняються випадковим проводирством найбільш знатних»[434]. Тобто тут йдеться про лад воєнної демократії і нестійкі племінні об’єднання. Першість посідали ті племена, котрі більшою мірою зберегли племінні зв’язки. Відомо, що в аварському союзі керівну роль відігравало плем’я «Вархуні». Кожне плем’я в гунському й аварському об’єднаннях очолював вождь. Вождем залишався й Аттіла навіть у роки найбільшої своєї могутності.

Кочівницькі завоювання здійснювалися не лише для загарбання нових територій, але й для підкорення землеробських племен та одержання з них данини, в основному продукцією рільництва. При цьому федерали розглядалися як раби. Гун Хелхал, що служив воєначальником у римлян, говорив, що він «дасть готам землю, але не для них самих, а на користь унів, що уни, не займаючись землеробством, будуть, як вовки, приходити до готів і викрадати у них їжу; що готи, знаходячись у становищі рабів, будуть працювати для утримання унів»[435]. За свідченням Фредигара та Нестора, так само поводили себе авари стосовно слов’янських народів. Військові походи були істотною підмогою, котра підкріплювала економічну базу кочівницького господарства.

У середовищі кочовиків йшов бурхливий процес майнового та соціального розшарування. Серед поховань трапляються як бідні, так і багатші. У гунських похованнях знаходять однолезові мечі, кинджали, бронзові котли, речі поліхромного гунського стилю. Ювелірні вироби представлені золотими прикрасами з кольоровими вставками напівкоштовного каміння, бурштину, скла і предмети, виконані в техніці перегородчастої емалі. Найбільш цікаве поховання гунського воїна виявлено 1986 р. поблизу с. Кубей Бєлгородського району Одеської області. В одному з курганів простежено поховання в підбої. Чоловічий скелет у могилі лежав на спині з витягнутими руками і ногами. Біля нього знайдено череп та кістки коня, барана та багатий інвентар. Це золоті сережки і платівки, що були виконані в поліхромному стилі, оковки пояса, Г-подібні платівки, сердолік у золотій оправі, срібні пряжки, бронзові вудила, обтягнуті золотою фольгою із вставками гранатів, залізний кинджал, трилопасні стріли, кістяні накладки до лука тощо.

Серед поховань аварського часу теж виокремлюються багатші, в яких виявлено кістки коня, зброю, кінську збрую та портупейні набори геральдичного змісту, і бідні, з горщиком, ножем, пряжками та намистинами. Багате впускне поховання кочовика з конем виявлено 1980 р. поблизу с. Сивашівка на Херсонщині. Скелет лежав на спині в решітчастій гробниці. Крім коня, покійного супроводжували: курдюк вівці на дерев’яному блюді, залізна шабля з срібним окладом, портупея, геральдичний пояс зі срібними бляшками, бойовий ніж, що був інкрустований кісткою, берестяний сагайдак, залізні стріли, залишки лука, вуздечка, бляшки та пряжки від чобіт, кам’яний ідол тощо.

Походи та пов’язані з ними грабунки призвели до того, що знать сконцентрувала в своїх руках великі багатства. Свідченням цього може бути поховання гунського вождя, виявлене 1812 р. біля с. Концешти у Північній Румунії. Кістяк у дерев’яній домовині перебував у кам’яному склепі. Поруч лежали кістки коня. Дорогоцінний супроводжуючий інвентар візантійського походження складався зі срібної амфори із зображеннями сцен полювання, боротьби греків з амазонками, зображень морських драконів; срібного відра з рельєфним зображенням грецьких богів та лебедя; срібного блюда з розеткою у центрі. Із золота була виготовлена шийна гривна, браслет з голівками змій на кінцях тощо. Голову померлого прикрашав золотий вінок. Поруч був залізний шолом, обтягнутий сріблом із позолотою. Біля коня знайдено залишки багатої збруї: срібні та золоті пряжки та наконечники ременів тощо. Дуже багатим був супроводжуючий інвентар у похованні аварського кагана в с. Кунбабоні, що в Угорщині, яке було виявлене 1971 р. Скелет літнього вельможі вміщувався у дерев’яній домовині — ношах. Його супроводжували шаблі, піхви, сагайдак з дорогим окуттям із золота, золоті посудини та ритон, золоті поясні набори, персні із вставками з дорогоцінного каміння та ін.

Про виокремлення соціальної верхівки, яка концентрувала в своїх руках великі цінності, згадують й письмові джерела. Так, Приск свідчить, що бранці «дістались на долю Аттіли і скіфським (гунським. — О. П.) вельможам, які мали велику владу»[436]. Полонені використовувалися як раби, хоча рабство в умовах завершальної стадії первіснообщинної формації мало обмежений, патріархальний характер. Раби не були основною виробничою силою, а використовувалися головним чином у домашньому господарстві.

Незважаючи на зростання майнової нерівності, гунське та аварське суспільства залишалися на стадії первіснообщинної формації. Ці суспільства трималися на воєнному підкоренні федератів, а тому не були міцними. Племена, що входили до таких об’єднань, прагнули до виходу з них і отримання самостійності. Гунське та аварське утворення об’єднували багато різноетнічних племен, що покривали великі простори Східної Європи. Союзи гунів та аварів були надто великими, щоб зберегтися в умовах первіснообщинного ладу.

Глава 4

Болгари та хозари

Економічне піднесення цих племен тісно пов’язане із розпадом Тюркського каганату, до складу якого входили всі споріднені тюркомовні кочовики, в тому числі болгари й хозари[437], яким історією відведена особлива роль у строкатім конгломераті народів, що вдерлися в простори Східної Європи.

Ще в VI ст. н. е. приазовські болгари й хозари перебували під владою тюркютів. На початку VI ст. хозари входили в савірське об’єднання на Північному Кавказі. Внаслідок міжусобних війн 630—657 рр. могутність Західнотюркського каганату значно послабшала, що призвело до його розпаду. Це сприяло звільненню приазовських гуно-болгар. Їх вождю Кубрату до 635 р. вдалось об’єднати приазовських і причорноморських болгар та створити Велику Болгарію, яку очолила династія Дуло. Після цього Кубрат вступив у союз з Візантією. Кубрат був тісно пов’язаний з візантійським двором. Вихований і хрещений у Візантії, він все своє життя провадив провізантійську політику, підтримуючи мир з Константинополем.

У той час йшов бурхливий процес об’єднання болгарських племен, що концентрувалися в різних місцях і були очолені синами Кубрата.

Втім, обставини складалися так, що в Північному Дагестані провідна роль належала хозарам. Цьому сприяв розгром аварами савірів, у союз з якими входили хозари. Становлення Хозарського каганату йшло в другій половині VI ст. на території Прикаспію, де розміщувалася країна аланів Берсилія.

Хозари підкорили, передусім, населення Північно-Західного Прикаспію й завдали удару по болгарах. Хозарсько-болгарське протистояння посилювала та обставина, що болгари були прибічниками конфедерації роду Дулу, а хозари — Нушибі. З цими двома родами тісно пов’язана історія Західнотюркського каганату. Особливо загострилося їх протистояння у 630—651 рр. Вважається, що засновником правлячої нушибійської династії Хозарського каганату був один із спадкоємців Ібн-Шегуй-хана, якого було скинуто з тюркського престолу, після чого він знайшов притулок у хозар. З цього часу (651 р.) деякі дослідники схильні розглядати історію Хозарського каганату як самостійного утворення[438].

До другої половини VII ст. хозари й болгари міцно утвердилися як самостійні політичні утворення.

Однак після смерті Кубрата (близько 642 р.) між болгарськими племенами почались міжусобні війни, внаслідок чого Велика Болгарія розпалася. Феофан так описує ці події. «Він (Кубрат. — О. П.) залишив п’ять синів, заповівши їм жити разом, так, щоб вони владарювали над усіма і не попадали в рабство до інших народів[439]. Але через деякий час по його смерті, п’ять його синів розділились і віддалились один від одного, кожен з підвласним йому народом. Перший син, на ім’я Батбаян, зберігаючи вірність заповіту батька свого, залишався на землі предків донині. А другий його брат, на ім’я Котраг, перейшовши р. Танаїс, поселився навпроти першого брата. Четвертий же і п’ятий, переправившись через р. Істр, звану також Дунай, один залишався в підкоренні разом із своїм військом у хагана аварів в Паннонії аварській, а другий — досягши Пентаполя, що біля Равенни, потрапив під владу імперії християн. Нарешті, третій з них, на ім’я Аспарух, переправившись через Дніпро та Дністер і дійшовши до Огла — річки північніше Дунаю, поселився між першими й останніми, розсудивши, що місце це звідусіль укріплене і неприступне: попереду болотисте, а з інших боків оточене, як вінцем, ріками. Це давало змогу народу, послабленому поділом, відпочити від нападів ворогів. Після того як вони таким чином розділилися на п’ять частин і стали нечисленними, з глибин Берзилії, першої сарматії, вийшов великий народ хозарів і став панувати на всій землі по той бік аж до Понтійського моря»[440].

Хан Аспарух (близько 643—701 рр.) спочатку очолював племінний союз болгар в Нижньому Поволжі та Приазов’ї. Але під натиском хозарів він з одноплемінниками відійшов в Південну Бессарабію, а потім у 70-ті рр. VII ст. — в Добруджу, що на правому березі Дунаю. Там болгари зустрілися з об’єднанням семи слов’янських племен, що були під протекторатом Візантії. Згодом вони почали виступати як союзники. Незважаючи на те, що в цьому об’єднанні панівне становище зайняли болгари на чолі з верховним ханом, вони істотно не вплинули на характер суспільних відносин в цьому союзі. Навпаки, болгари зазнали асиміляції, сприйнявши вищу організацію та культуру слов’ян, у яких формувалися ранньофеодальні відносини. М. Грушевський у зв’язку з цим писав, що, «об’єднавшись із слов’янами, болгари створили болгарську за йменням, слов’янську насправді державу, де ця болгарська орда за кілька поколінь зовсім губиться в масі осілих слов’ян»[441].

Спроби Візантії підкорити собі об’єднання болгар і слов’ян виявилися невдалими. Мирним договором, підписаним 681 р. з Аспарухом, Візантія визнала існування на Балканах Болгарської держави. Її територія знаходилася між р. Дунаєм на півночі, горами Стара-Планина на півдні, р. Іскир на заході і Чорним морем на сході. Перше Болгарське царство проіснувало до 1018 р.

Внаслідок жорстокої боротьби за першість у східноєвропейських степах хозари отримали перемогу над болгарами. Потерпівши поразку, одна частина болгар увійшла до складу Хозарії; друга — не бажаючи підкорятися ворогові, піднялася по Волзі на північ, де згодом виникла Волзька Булгарія; третя — відійшла в межі Візантії. Йосип, який очолював хозар, з розгромом болгарських племен пов’язує початки Хозарського царства. «В мене записано,— повідомляє він,— що коли мої предки були ще нечисленними, всесвятий,— благословен він,— дав їм силу, могутність і міцність. Вони вели війну за війною з багатьма народами, які були могутнішими і сильнішими від них. З божою допомогою вони прогнали їх і зайняли їх країну, а деяких з них примусили платити данину до сьогоднішнього дня. У країні, в котрій я живу, жили раніше в-н-ит-р’и. Наші предки, хозари, воювали з ними. В-н-ит-р’и були більш численними — такими численними, як пісок біля моря, але не змогли вистояти перед хозарами. Вони залишили свою країну і втекли, а ті переслідували їх, поки не наздогнали їх, до річки на ім’я Дуна. До сьогоднішнього дня вони розташовані на ріці Дуна і поблизу від Кустандини, а хозари зайняли їхню країну, до сьогоднішнього дня»[442].