Припиняють своє існування класичні зарубинецькі могильники. До ІІ ст. відносять лише один невеликий могильник Рахни у басейні Південного Бугу. Інші поховання цього часу поки що невідомі серед пізньозарубинецьких та зубрицьких старожитностей. Але навряд чи можна припустити, що представники цих культурних груп вдалися до підвішування своїх небіжчиків на деревах або стали топити їх у ріках, розвіювати попіл чи використовувати інші обряди, що не фіксуються в археологічних матеріалах. У племен київської культури, що приходить на зміну пам’яткам І—II ст., на рубежі II—III ст. н. е. вже можна простежити наявність могильників. Таких комплексів нині відомо небагато, але можна впевнено стверджувати, що вони відрізняються від зарубинецьких.
Могильники київської культури також безкурганні. У неглибоких округлих ямах міститься невелика кількість кальцинованих кісток. Іноді там трапляються перепалені фрагменти кераміки, предмети особистого вбрання (фібули, пряжки, намистини та ін.), знаряддя праці (пряслиця, ножі). Інвентар знаходять перепаленим разом з вугіллям та попелом. Кістки тварин без слідів перебування у вогнищі являють собою залишки заупокійної їжі. Серед кальцинованих кісток у кількох випадках, крім останків людини, визначено й кістки тварин.
Поховання такого типу відомі у зарубинецькій культурі переважно на території Верхнього Подніпров’я. Але тільки у київській культурі вони становлять більшість поховань. Очевидно, поява нового виду трупоспалень означає переворот в ідеологічних уявленнях слов’ян. Якщо у зарубинецькій культурі були поширені «справжні» поховання з кремацією, що містили всі (або майже всі) кістки покійного, його їжу, питво, прикраси та зброю, то на пам’ятках III—V ст. основні ритуали, напевно, відбувалися біля поховального вогнища, а не біля могили. До ями клали тільки символ спалення, який мав забезпечувати покійному та відповідним жертвам перехід до іншого світу: жменю праху та вугілля, череп’я від посудин з їжею, кістки жертовних тварин. Зрідка у похованнях містилася заупокійна їжа та останні дари родичів у неперепаленому вигляді. Одне з поховань на могильнику Нові Безрадичі біля Києва, можливо, являло собою «хатку мертвих» — його відрізняла велика квадратна яма та порівняно багатий інвентар[378].
У третій чверті І тис. н. е. поховальна обрядовість ранньоісторичних слов’ян зазнала певних змін. Поховальний обряд слов’янських культур півдня Східної Європи вивчено нерівномірно — більшість могильників досліджено на території колочинської культури, яка за своїм походженням тісно пов’язана з пам’ятками київської культури III—V ст. Серед кількох сотень трупоспалень переважну більшість тут становлять ямні поховання на ґрунтових могильниках. Поруч з ними з’являються також поховання в урнах, які особливо численні в південно-східному регіоні культури. На могильниках Леб’яже і Княжий, Картамишево II переважають урнові спалення. Новий тип поховальної обрядності вивчено на могильнику Картамишево II у верхів’ях Псла: два-три ямні трупоспалення у кількох випадках мали сліди прямокутної огорожі з колод. У цьому можна вбачати повернення до ідеї «домовини» — захоронення в огорожі, що символізує житло. Іноді колочинські поховальні урни накривалися зверху іншою посудиною, у похованнях трапляються посудини-приставки, ножі, пряслиця, інший побутовий інвентар. У кількох похованнях знайдено наконечники списів, деталі престижного «антського» поясу — тут могли бути похованими військові вожді[379].
Значно менше досліджений поховальний обряд інших груп слов’ян Східної Європи, але й тут трупоспалення трапляються у двох варіантах: в урнах та ямах. Інколи спалені кістки накривалися перевернутим догори дном горщиком. Новим елементом стає невеликий курганний насип над похованням з кремацією. У празькій та частково колочинській культурах кургани з’являються, починаючи з VI—VII ст., можливо, під впливом звичаїв північно-західних сусідів — давніх литовців і змішаного слов’яно-балтського населення Подвіння та суміжних територій. Новий звичай наприкінці І тис. н. е. широко запроваджується на слов’янських землях. Набувши ряду локальних особливостей, він протримався понад п’ятсот, а місцями й більше років. Про язичницький обряд трупоспалення у радимичів, сіверян, в’ятичів та кривичів «Повість минулих літ» повідомляє, що після поминального банкету та ігрищ покійника клали на велике багаття, по кремації кістки зсипалися до невеликої урни. У який спосіб ховали урну, залишається не зовсім зрозумілим. Можливо, її ставили у спеціальний «будинок мертвих». У літопису немає свідчень про кургани, насипані над урновими спаленнями та відомі за археологічними джерелами[380].
Протягом IX—X ст. з’являються значні варіації у поховальній обрядності, які пов’язані з процесом формування давньоруської народності та феодальної держави. Це великі «князівські» кургани з багатим інвентарем та жертвами, трупоспалення на місці захоронення, тілопокладення тощо. Вони відбивають ускладнення міфологічної структури язичництва напередодні прийняття Руссю християнства.
Важливим джерелом вивчення дохристиянських вірувань слов’ян є різноманітні предмети, малюнки на речах, кераміці та ін., що мають стосунок до язичницької обрядовості. З ворожінням та магічними діями навколо хліба пов’язане існування так званих «хлібців» — глиняних моделей буханців, що мали відповідний розмір або частіше їх мініатюрні копії. Іноді вони оздоблювалися вдавленнями або хрестоподібними лініями, нанесеними на сирій глині. Такі «хлібці» відомі у зарубинецькій (Пилипенкова Гора) та празькій (Ріпнів I, II, Корчак та ін.) культурах, а також на пам’ятках близьких сусідів давніх слов’ян першої половини І тис. н. е. (Боратин, Пражів, Лепесівка та ін.). Частіше трапляються предмети заклинальної магії — амулети. У зарубинецькій культурі використовувалися шумлячі намиста, про які ми повідомляли вище. Вони мали відганяти злих духів не тільки своїм виглядом, а й звуком при ході їх власників. Різні підвіски-лунниці, особливо численні на пам’ятках київської культури III—V ст., також були зображенням доброго божества. Магічна дія таких оберегів підсилювалася зображенням на них солярних знаків — кругів, хрестів та інших символів. Можливо, за амулети правили також антропо- та зооморфні фібули, нагрудні ланцюги із зображенням хрестів та ін. «Від пристріту» давні слов’яни носили амулети з кігтів ведмедя, кабанячих іклів, кісточок зайця або птиці[381].
Прикликати добро та відганяти ворожі людині сили повинні були зображення на посуді, побутових речах. Захисту, передусім, потребували речі, пов’язані з повсякденним життям: житло, одяг, посуд. Відлуння тих давніх традицій ще й досі відчутне у мотивах різьблення, вишиванок, орнаментації посуду. Особливо популярними у слов’ян, як і в інших індоєвропейців, були різні символи сонця, довічного життя у вигляді хрестів, свастик, концентричних кіл та ін. Солярний знак як символ вогню був здатний відважувати нечисту силу та надавати речам, на які його наносили, цілющих властивостей. Такі символи наносилися на пряслиця для захисту від злої сили ниток, з яких вироблявся одяг, на горщики та глиняні сковорідки, в яких варилася та подавалася на стіл їжа. Хрест, зображений на сковорідці, відбивався на коржику, й таким чином ритуальна їжа набувала магічної сили. Такі вироби трапляються на зарубинецьких, пізньозарубинецьких, київських пам’ятках, у слов’янських культурах другої половини І тис. н. е.[382].
Рис. 24. Бронзове окуття піхов меча з могильника пшеворської культури Гринів.
На поселенні IV ст. Хлопків, що на р. Трубіж, було знайдено кістяне знаряддя із зображенням шести різних знаків-символів. З поселення VII—IX ст. Рашків ІІІ на Буковині походить сковорідка, на денці якої крапочками зображено птицю.
Зображення таких символів на речах повсякденного використання свідчить про суто утилітарний характер ідеологічних уявлень слов’ян І тис. н. е. Вони несуть у собі ідею добробуту та процвітання роду[383].
Унікальною для цього періоду знахідкою є бронзове окуття піхов меча, що походить з багатого поховання І ст. н. е. на могильнику пшеворської культури Гринів. Прорізне бронзове окуття разом з іншою зброєю належало вождю племені або групи племен і було виготовлене на замовлення. Від зовнішньої частини окуття збереглася пластина, на якій ярусами розташовано п’ять різних сцен з викарбуваними високохудожніми зображеннями людей, звірів, рослин. Ці зображення, напевно, відбивають структуру впорядкованого світоустрою, Всесвіту, як його розуміли давні. Питання про місце виготовлення шедевру досить складне, оскільки унікальна стилістика зображень не дає підстав відносити його в цілому до кельтського, гето-дакійського чи германського мистецтва. Очевидно, піхви були виготовлені на периферії провінційно-римських, гето-дакійських та кельтських впливів, але мають місцеве підґрунтя, про що свідчить стилістична єдність усіх зображень. Тут використані образи, вже відомі у мистецтві Європи, які можна співвіднести з деякими елементами індоєвропейської міфології[384].
Гадаємо, що протягом І тис. н. е. сакральні дії певною мірою відповідали основним етапам суспільного розвитку. Можливо, малюнки на побутових предметах та громадські жертовники на поселеннях (Загаї, Іванківці, Городок) пов’язувалися із сімейно-родовим культом шанування предків. Наступному щаблю соціального розвитку відповідають племінні та міжплемінні святилища IX—X ст. На стадії переходу до ранньокласового суспільства та ранньодержавних форм життя виникають умови для перетворення богів та культів племен і союзів племен на загальнодержавні культи. Таку реформу, як відомо, намагався провести князь Володимир у 980 р., коли на київському капищі було зібрано всіх богів різних слов’янських племен. Ця реформа мала на меті створення офіційного пантеону єдиного князівства.
Розділ VI
Слов’яни та оточуючий світ
Глава 1
Кельти, германці, балти
Стародавні слов’янські племена мали постійні взаємні зв’язки з сусідніми народами, а також зазнавали прогресивного впливу розвинутих більш віддалених цивілізацій.
Важливим фактором розвитку Європи другої половини І тис. н. е. було формування кельтської, або латенської цивілізації. її вплив на культуру європейських народів у наступні століття можна порівняти тільки із впливом античного світу. Племена кельтів, що мешкали на межі VI—V ст. до н. е. у верхів’ях Дунаю та Рейну, на основі місцевих культур гальштатського періоду створили нову культуру, яка одержала в археології назву латенської (поселення Ла-Тен у Швейцарії) і проіснувала до рубежу нашої ери. Шляхом воєнної експансії кельтські поселення та городища-оппідуми поширилися від Британії до Карпат. Ще ширшим був культурний вплив, який виявився у виникненні особливого латенського стилю у багатьох сусідніх племен[385].
Східні пам’ятки середньоєвропейського латену лежать на західних схилах Карпат на території Польщі, України, Словаччини, Угорщини та Румунії. Тут кельтами були підкорені північнофракійські племена — носії куштановицької культури. Їхня етнографічна своєрідність деякий час зберігалася, зокрема в ліпному посуді. На Українському Закарпатті знайдено та досліджено кілька десятків латенських поселень та городище Мала Копаня[386]. Відомо кілька залізоробних центрів. Поселення Галіш-Ловачка було одним з найбільших ремісничих центрів Середньої Європи в останній чверті І тис. до н. е.
Сторінки
В нашій електронній бібліотеці ви можете безкоштовно і без реєстрації прочитати «Давня історія України (в трьох томах). Том 3: Слов’яно-Руська доба» автора Колектив авторів на телефоні, Android, iPhone, iPads. Зараз ви знаходитесь в розділі „Частина перша Давні слов’яни та їхні сусіди“ на сторінці 35. Приємного читання.