Розділ «Частина друга Античні держави Північного Причорномор’я»

Діяльність інших магістратів була більш спеціалізованою. Військовими справами відала колегія стратегів з шести чоловік; колегії агораномів і астиномів (їхні обов'язки часто бували аналогічними) виконували певною мірою поліцейські функції — вони стежили за порядком на ринках, особливо на агорі, за точністю міри та ваги, якістю товарів, комунальним міським господарством, водопостачанням та каналізацією, станом будівель, доріг та вулиць, гавані, контролювали й ремісницькі майстерні, зокрема керамічне виробництво й клеймування посуду[790].

До складу виконавчих магістратур входили секретарі, гімнасіарх, глашатай.

Істотну роль відігравав і суд. Він містився в спеціальному будинку — дикастерії, займався різноманітними громадськими та кримінальними справами, мав право на різні санкції — штрафи, вигнання, конфіскацію майна тощо.

Одразу ж після відсічі ворожим військам в Ольвійській державі спостерігається надзвичайне піднесення в усіх сферах економічного життя. Досягає найбільших розмірів і територія міста, забудовуються схили терасної частини Ольвії. Проводяться перебудови в межах цілих районів[791].

Максимально за всю історію поліса розширюється сільська округа — відновлюється життя на старих поселеннях, виникають нові, збільшується щільність освоєння хори, з'являється нова категорія садиб — великі окремо розташовані колективні садиби[792]. Поява нової категорії садиб пов'язана з розвитком землеволодіння і землекористування, подальшим процесом концентрації земель в руках великих землевласників і відповідно посиленням майнової поляризації населення. Якщо раніше це були лише індивідуальні садиби з невеликою кількістю мешканців, то у колективних могло мешкати до 12 сімей. Тобто, значно ширшими стали можливості обробки землі. Так, 12 сімей робітників, які жили в одній садибі, могли обробити не менш як 200 га, якщо виходити з того, що в сім'ї з 8—10 чоловік було по 3—4 робітники і що кожний з робітників обробляв близько 5—6 га за рік[793]. Обидва типи землекористування — селища і садиби — на ольвійській хорі досягли найвищого розвитку у першій половині III ст. до н. е.

Таким чином, можна констатувати деякі зміни в системі землекористування поліса. Невеликі сільські громади, перебуваючи на землях поліса, підпорядковувались йому. Є припущення, що сільські поселення належали нерівноправним вільним особам, а сільські індивідуальні садиби — громадянам[794]. Таке твердження здається не досить переконливим — жителі сільських поселень могли бути і вільними власниками ділянок та будинків на сільській території, і орендарями. Тим більше, що дослідники відзначають вищий життєвий рівень мешканців селищ, ніж мешканців садиб[795]. Садиби могли належати багатим громадянам Ольвії, а управління роботами на них могло здійснюватись через управителів, як це було заведено у великих господарствах Греції [Peut., Per., XVI].

Інтенсифікація землеробства і ущільнення заселеності хори призвели до того, що в цілому у полісі в період розквіту могло вироблятись не менш як 30000—55000 т зерна. Однак і внутрішні потреби поліса були значні — вони становили не менш як 24000— 30000 т (для жителів сільської округи й міста), тобто практично Ольвія навіть у період розквіту виробляла майже тільки те зерно, яке потрібно було їй самій для відтворення сільського господарства і харчування населення. Надлишок хліба для продажу був можливий лише в особливо врожайні роки[796].

Значні зміни відбуваються в елліністичний час у сфері ремісничої діяльності: розширюється обсяг продукції та посилюється її товарність, оновлюється номенклатура й технологія виробів. Ці явища охопили практично всі основні галузі ремесла — будівельну справу, металургію, керамічне виробництво тощо.

Серед ремісничих господарств, вірогідно, переважали дрібні та середні. Про великі ергастерії хоча б таких масштабів, які були на Боспорі, даних в Ольвії немає, як і про існування суто полісних майстерень. Можна припустити, що під контролем поліса перебувала певна доля металургійних майстерень, зокрема бронзо ливарних, частина яких займалася карбуванням грошей.

Судячи з розкопок, приватні майстерні були невеликими за розміром і розташовувалися у будинках ремісників. Невеликими були й майстерні, які розміщувалися на теменосі[797] й належали до храмових володінь.

На жаль, ми майже не маємо конкретних даних про організацію та соціальний характер ремісництва в Ольвії. Лише в одному написі II ст. до н. е. йдеться про майстерні [IOSPE, І2, 34], але контекст документа не дає можливості якось їх характеризувати.

Зростання товарності виробництва й збільшення ролі товарно-грошових відносин в економіці та житті суспільства виявилися, зокрема, в розширенні обсягів торгівлі, як внутрішньої, так і зовнішньої. В цей час тривають торговельні зв'язки з Афінами та іншими центрами метрополії (Фасос, Хіос), активізується обмін з античними містами Припонтійського регіону. Починається переорієнтація в основних напрямах торгівлі й спостерігається вихід на ринок нових контрагентів. Так, Синопа, Родос та інші центри поступово витісняють з північнопонтійського ринку традиційних партнерів — Фасос, Менду, Хіос, Гераклею, Візантій.

Однак поряд з розвитком торгівлі з античними містами слід зазначити скорочення масштабів обмінних відносин з негрецьким світом, хоча торгові шляхи поширюються далеко на схід, у район Нижньої Волги, де відомі знахідки ольвійських монет[798].

Активізація торгівлі з античними державами спричиняє посилення полісного нагляду за інститутами торгівлі й торговими операціями. Зокрема, колегія агораномів була збільшена до трьох чоловік (у IV ст. до н. е. цей магістрат обмежувався однією людиною[799]) клейма цієї колегії ставилися на мірних посудинах, можливо, і на гирях[800]. Найімовірніше, в цей час функціонували й колегії астиномів. У зв'язку із зростанням обсягів торгівлі на агорі перебудовуються і розширюються торгові ряди, в місті функціонують, принаймні, два ринки. Розширюється обмін з населенням хори — як натуральний, так і з використанням грошей[801].

В Ольвії відбувається прискорений розвиток грошової системи, базою якої стає золотий стандарт. На початку етапу випускалися золоті, срібні, мідні монети із схожими зображеннями — голова Деметри (аверс), орел над дельфіном (реверс)[802]. У середині III ст. до н. е. грошове господарство Ольвії ґрунтується на сріблі та золоті і має значний обсяг грошової маси. Найпоширенішою монетою в ольвійському полісі стають «борисфени» — обо ли з зображенням річкового бородатого божества Борисфена (аверс), зброї, слова ОΛВЮ і монограм — скорочення імен ольвійських магістратів (реверс). Борисфени мали різну вагу — 10—11 г та 5—6 г. Їх карбування тривало близько 90 років[803]. Вони були, очевидно, основним засобом платежу, бо і поза межами ольвійського поліса борисфени відомі в багатьох містах Причорномор'я[804].

Отже, в цілому розвиток продуктивних сил Ольвії до середини III ст. до н. е. йшов по висхідній, що дало змогу нагромадити серйозний економічний потенціал. Це був час найвищого за всю історію поліса економічного розвитку.

Про соціальний склад населення ольвійського поліса початку еллінізму можна дізнатися з деяких наративних джерел. Так, у свідченні Макробія згадані три основні категорії — громадяни (серед яких певну роль відігравав прошарок аристократів), ксени (які здобули громадянство), раби (відпущені на волю). Крім них, як і в інших античних полісах, тут, безперечно, існували різні проміжні верстви — напіввільне населення, зокрема згадувані у пізніших документах ойкети (домашні раби), можливо, і мікселліни [IOSPE, І2, 32]. У складі ольвійського населення був значний прошарок торговців, серед яких немалу роль відігравали іноземці з правами проксенів — вони за постановою Ради і Народних зборів ставали повноправними громадянами ольвійського поліса і захищали в ньому інтереси співвітчизників. Проксени відігравали роль посередників між своєю батьківщиною та містом, яке надавало їм привілеї.

Рис. 63. Західні ворота Ольвії в нижньому місті, кінець IV—III ст. до н. е.

В общині чимало людей займалися збиранням податків і мита, розподілом робіт [IOSPE, І2, 25—31], контролем над карбуванням монет, торговельними операціями та ін. Усі вони були безпосередніми представниками поліса. Всеосяжний контроль над більшістю галузей господарського життя вказує на певну тенденцію до державної монополії.

Бурхливий розвиток Ольвії спиняється приблизно в середині III ст. до н. е., коли унаслідок варварської, можливо, галатської навали[805], припиняє своє існування більшість поселень сільської округи Ольвії. Життя жевріло тільки на лівому березі Бузького лиману[806]. Такий стан триває до середини II ст. до н. е., коли велика хора Ольвії остаточно припиняє своє існування і криза охоплює практично всі сторони суспільного й економічного життя Ольвії.